Твори в 4-х томах. Том 4

Хемингуэй Эрнест Миллер

— Знаю. Я завжди все переборюю. І завжди мене брали великі жалі. Але того ранку в готелі мене пойняв справді глибокий жаль, ще й подвоєний.

— І тоді ти знову випив…

— Як ти здогадалася? А після того подзвонив своєму приятелеві мільйонерові. Та його не було ні вдома, ні в конторі.

— Певно, він був у своєму «гріховному домі».

— Безперечно. І дівчата подалися туди, щоб розказати йому, як ми перебули ніч.

— От тільки де він узяв аж трьох таких красунь? Нині трьох справді гарних дівчат в усій Гавані не знайдеш. Скільки я сьогодні вранці наморочилась, щоб добути хоч що-небудь пристойне для Генрі й Віллі. Та, звісно, ранок поганий час для таких пошуків.

—

Ну, гонконзькі мільйонери мали своїх агентів по всій крайні. По всьому Китаю. Точнісінько як бейсбольна команда «Бруклін доджерз», що вишукує гравців скрізь і всюди. І тільки-но ті агенти дізнавалися, що в якомусь місті чи селищі є вродлива дівчина, як негайно купували її і везли до Гонконга — навчати, виховувати й доглядати.

— Але як ті дівчата могли й уранці мати гарний вигляд? У них же, певно були muy estilizado [140] зачіски, як у всіх китаянок. А чим більш estilizadoзачіска, тим гірше вона має виглядати вранці після такої ночі.

140

Дуже вигадливі (ісп.).

— Не було в них вигадливих зачісок. Вони мали гладеньке, підстрижене до плечей волосся, як майже всі американки за тих часів, а багато хто й тепер. І трохи закручене на кінцях. Так подобалось тому C.B. Він бував в Америці й, певна річ, бачив американські фільми.

— І вони ніколи більше до тебе не приходили?

— Тільки по одній. C.B. час від часу присилав мені котрусь із них як дарунок. Але всіх трьох разом ніколи більше не присилав. Вони були свіженькі, і він, звісно, волів тримати їх для себе. А до того ж, як він казав, не хотів завдавати шкоди моїй моральності.

— Як видно, добрий був чоловік. Що з ним сталося?

— Здається, його розстріляли.

— От бідолаха. А проте історія була цікава і цілком пристойна як на таку історію. Та й ти від неї начебто трохи повеселішав.

Та начебто так, подумав Томас Хадсон. На те ж я сюди й припхався. А що — ні?

— Слухай, Ліл, — мовив він. — Тобі не здається, що нам би вже годі пити?

— Як ти себе почуваєш?

— Краще.

— Зроби-но Томасові ще один подвійний заморожений без цукру. А я вже трохи сп'яніла. Мені нічого не треба.

Я справді почуваю себе краще, подумав Томас Хадсон. У цьому ж то й чудасія. Ти завжди почуваєш себе краще і завжди переборюєш свої жалі. Єдине, чого ти не можеш перебороти, — це смерть.

— Ти ніколи не була мертва? — запитав він Ліл.

— Ну звісно, що ні.

— Yo tampoco [141] .

— До чого ти спитав? Мене страхає, коли ти отаке кажеш.

— Я не хотів страхати тебе, серденько. І нікого не хочу страхати.

141

Я також ні (ісп.).

— Мені подобається, коли ти звеш мене серденьком.

Все воно ні до чого, подумав Томас Хадсон. Невже ти не можеш вигадати нічого іншого, що вплинуло б на тебе так само, окрім як сидіти з підтоптаною Цнотливою Ліл у «Флорідіті» з того краю стойки, де збираються старі повії, і заливати очі? Ти маєш усього чотири вільних дні, то невже не можеш провести їх краще? Де? — спитав він сам себе. В Альфредовому «гріховному домі»? Тобі

гаразд і тут, де ти є. Ніде в світі немає кращого питва, навіть і такого ж немає, і коли вже ти, хлопче, взявся пити, то пий собі, поки в тебе лізе. Це сьогодні твоє діло, тож нехай воно буде тобі до вподоби, і до вподоби на всіх частотах. Воно завжди було тобі до вподоби, сам знаєш, ти завжди любив його, а сьогодні воно знов тобі випало, от і люби його.

— А я й люблю, — промовив він уголос.

— Що?

— Пити. Не просто пити, а пити оці подвійні заморожені без цукру. Якби випити стільки з цукром, то, певно, вже вивернуло б.

— Yo lo creo [142] . А якби хтось інший випив стільки без цукру, то, певно, помер би.

— Може, і я помру.

— Ні, ти не помреш. Ти просто поб'єш свій рекорд, а потім ми підемо до мене, і ти ляжеш спати, і в найгіршому разі хропітимеш уві сні.

142

Я вірю (ісп.).

— Минулого разу я теж хропів?

— Horrores [143] . І називав мене вночі чи не десятьма різними іменами.

— Ти вже пробач.

— Пусте. Як на мене, це смішно, та й годі. Зате я дізналася про тебе дещо таке, чого раніш не знала. А інші дівчата не ображаються на тебе, коли ти їх отак по-різному називаєш?

— Нема в мене ніяких дівчат. Тільки дружина.

— Я щосили намагаюсь добре ставитися до неї і не думати про неї погано, хоч це й дуже важко. Але, певна річ, ганити її при мені нікому не дозволяю.

143

Жахливо (ісп.).

— А я ганитиму її.

— Ні. Не треба. Це непристойно. Є дві речі, яких я терпіти не можу. Коли чоловіки плачуть. Я розумію, часом їм доводиться плакати. Але я цього не люблю. І ще ненавиджу, коли вони ганять своїх дружин. А вони майже всі це роблять. То не роби цього хоч ти, бо досі нам було так приємно.

— Гаразд. Біс із нею. Не будемо про неї говорити.

— Ну прошу тебе, Томе. Ти ж знаєш, я вважаю, що вона дуже гарна. І вона таки гарна. Справді. Pero no es mujer para ti [144] , Тож не треба її ганити.

144

Але це жінка не для тебе (ісп.).

— Гаразд.

— Розкажи мені ще якусь веселу історію. Нехай у ній навіть не буде кохання, аби тільки тобі весело було розповідати.

— Не знаю я ніяких веселих історій.

— Ну не будь такий. Ти знаєш їх тисячі. Ось випий ще і розкажи мені веселу історію.

— А чом би тобі й самій не спробувати?

— Що не спробувати?

— Піднести настрій, хай йому чорт.

— T'u tienes la moral muy baja [145] .

145

Твій настрій дуже низький (Ісп).