Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах

Ткаченко Анатолий Федорович

личезний успіх, отримує медаль і похвальні відзиви у

пресі. Російський ілюстрований журнал «Всесвітня ілю-

страція» вмістив на першій сторінці репродукцію кар-

тини «Жан і Жак» і надрукував статтю про художницю.

У червні 1883 року помер батько, йому не було і п'я-

тидесяти років. Маруся картає себе за те, що не змогла

поїхати до нього і доглядати за ним до самого кінця.

312

У неї багато нових задумів, але все частіше

вона зму-

шена переривати працю. Маруся усвідомлює, що ско-

ро помре, але сподівається, що живопис, якщо і не про-

довжить її життя, то не дозволить зникнути безслідно.

Про це вона пише в «Щоденнику»: «Так багато справ

у житті, а життя таке недовге! Я не знаю, чи встигну

здійснити навіть те, що задумала... «Святі жінки», «Ве-

ликий

барельєф», «Весна», «Юлій

Цезарь»,

«Аріад-

на»... Я відчуваю в собі таке духовне піднесення, такі

поривання до великого, що ноги мої вже не торкають-

ся землі. Що мене постійно переслідує, так це острах,

що я не встигну виконати всього задуманого... Адже я

не проживу довго... Я живу тільки чвертю життя і тому

мені здається, що свічка розбита на чотири частини і

горить з усіх кінців... »

У Салоні 1884 року пейзаж «Осінь» і жанрова кар-

тина «Мітинг» мали великий успіх. Не було жодного

журналу, який би не писав про її картини. Вони при-

несли Башкирцевій довгоочікувану славу. Вона щас-

лива, тому що відбулася як художниця. Але вона ще

мріє відбутися як письменниця. Маруся хоче, щоб

який-небудь письменник оцінив її «Щоденник» як лі-

тературний твір. Із цією метою вона, зберігаючи ано-

німність, почала листування з Ґі де Мопассаном, який

глибоко розумів жінок. Але листування з письменни-

ком розчарувало її, вона прийшла до висновку, що він

не та людина, яку вона шукає. Про їх відносини напи-

сав біограф Мопассана Арман Лану.

Образ художниці в останні місяці її життя описав

в передмові до каталогу першої посмертної виставки

її картин відомий французький письменник і критик

313

Франсуа Коппе. Він спілкувався з нею всього один раз

протягом однієї години, але запам'ятав назавжди. Коп-

пе побачив дівчину невисокого зросту, худу, дуже кра-

сиву, з темними очима, що світилися розумом, з важ-

ким вузлом золотавого волосся. Вона випромінювала

чарівність, але за ніжністю і грацією відчувалася воля

і енергія: «Все виявляло в цій чарівній дівчині великий

розум. Під жіночою привабливістю відчувалася метале-

ва, справді

чоловіча сила, і мимоволі пригадувався по-

дарунок Улісса юному Ахіллу: меч, прихований серед

жіночих убрань». Коппе піднявся з нею в майстерню:

«У кутку, на стелажах до стелі, розміщалися книги —

численні томи на численних полицях, тут були всі виз-

начні творіння людського духу. Вони були всі на своїх

мовах: французи, німці, росіяни, англійці, італійці, ста-

родавні римляни і греки. І це зовсім не були книги «бі-

бліотечні», виставлені напоказ, це були пошарпані, чи-

тані-перечитані і простудійовані книги. Платон лежав

на столі, розкритий на якійсь сторінці». Поруч стояв

розчинений рояль, за ним величезним віялом блакит-

ніла арфа. Увесь інший простір заповнювали картини,

пюпітри з початими картинами, папки з малюнками і

ескізами статуй.

Маруся дуже любила життя в усіх його проявах і,

будучи надзвичайно обдарованою від природи особою,

бажала слави і величі. В останній рік свого життя вона

написала в «Щоденнику»: «Мені здається, що ніхто не

любить всього так, як я люблю: мистецтво, живопис,

музику, книги, світло, одяг, розкіш, шум, тишу, сміх,

журбу, тугу, любов, холод, сонце, пори року, усяку по-

году, спокійні рівнини Росії і гори навколо Неаполя,

314

сніг зимою, дощ восени, весну з її тривогою, спокійні

літні дні і чудові ночі з блискаючими зірками... я все лю-

блю до обожнювання. Все уявляється мені зі своїх ці-

кавих і чудових боків: я хотіла б усе бачити, усе мати,

усе обійняти, злитися з усім і померти, якщо треба, че-

рез два роки або у 30 років, померти з екстазом, щоб

зазнати цю останню таємницю, цей кінець всього або

божественний початок».

Із середини жовтня 1884 року Маруся вже не ви-

ходила з дому. Її весь час знобило. Вона передчувала

близькість смерті. 19 жовтня до неї прийшли попро-

щатися її вчителі Жульєн і Робер-Флері. Її відвідував

смертельно хворий Жуль Бастьєн-Лепаж, французь-

кий художник, з яким Марусю єднала романтична

дружба. 20 жовтня вона останній раз зробила запис у

«Щоденнику». 31 жовтня 1884 року Марія Башкирце-

ва померла, не доживши до 24 років 23 дні. Її поховали

в Парижі на кладовищі Пассі.

Мрія художниці «залишитися на землі» здійснила-

ся. Вона встигла написати близько 150 картин, 200 ри-

сунків і акварелей, створити скульптурні етюди, стати