Відьми і любов
Шрифт:
В дзеркалі часто бачу відьму,
Відьму Віку.
Та я вічно проклинала тьму,
І проклинатиму до віку.
Чим я схожа на ту відьму?
Коханням до одного хлопця?
Порадіти б щастю моєму,
Як би воно було справжнє.
Може в мене таке ж біле волосся, Чи очі такі голубі.
Чи губи тонкі і красиві,
Віка, що я зробила тобі?
Чому ти на мене схожа?
Але в душі пекельна, зла,
І зовсім не гожа.
І
Піти змінити імідж,
Грати в карти, в казино,
Грати в покер, в бридж,
І не пити більш вино?
Змінити одяг на дизайн,
Щоб не було ні в кого такого одягу, Одягу від фірми «Лайн»,
І взуття від «Гу-гу».
Ні в дзеркалі вона ж,
Та вже чорнява я.
Може то дзеркальний міраж,
Бо вже й рукою махає.
Чи галюцинації від нервів,
Нервувала, коли воювала.
Куди той світ мене вів,
Чому я плакала?
Тепер я сильна,
Сильна й віруюча в диво.
Тепер я пильна,
І спостерігаю за всіма
Бо я знаю зло це сила.
І тут з дзеркала діалогом:
– Яка сила - мила?
– Ти розмовляєш?
– Ні мовчу.
– Ти мене чуєш?
– Так. Ти не лякайся.
– Так це була ти!
А я вже думала, що я,
І всі мої мети
Не допомагали.
– Я прийшла сказати,
Що я вже в пеклі.
Можеш не заздрити,
Я тепер в зла тлі.
Що мені робити,
Я не хочу так?
Не можу мріяти,
Про краще аж ніяк.
– А до чого я тут?
– Ти схожа на мене - йди до пекла.
– Ні.
– Ну ти й жмут.
– Не жмут я, не бути мені в пеклі!
– На день на два, будь-ласка!
– Ні ні ні ні зникни.
Чому на тобі обличчя мого маска?
Зникни, щезни - нечиста сила!
– Ні облиш нечисте,
Чиста я як янгол.
– Не мели те,
Клятий ти диявол.
– Ах, як так кинь в мене щось, Може зникну.
– Ах, та на тобі ось...
А-а, це підстава!
– Чому ж не кидаєш?
Чи ти подумаєш?
Ти зовсім не знаєш,
Що утрачаєш.
– Це ти втрачаєш,
Ти померла в шістнадцять.
А тепер вже не погадаєш,
Бо життя в тебе нема.
І закляття не прочитаєш,
Бо нема кого приворожити.
Що ти зітхаєш,
Тобі самій набридло жити.
– Ти не знаєш, що таке пекло,
Чому несеш образи.
І сліз не мало протекло,
Бо винна там.
Сто років буду тут,
Та через вашу Лорію.
Сказала, що я жмут,
І в раю не поворожу.
Та не знала як їй довести,
Що
І довелося сили звести,
Щоб заворожить.
А Бог те бачив,
Земні гріхи то пропустив,
А мене з раю вивів,
І сказав: - «Ти помилилася»!
І демони сюди віднесли,
Та сказали, що магії цариця.
Коли всіх відьом знесли,
Сказали, що Демону сестриця.
Та я заперечила це,
І тепер в дзеркальному полоні.
Може допоможеш,
Своїй відьмі-донні.
– Бачу, що не брешеш,
Нечисті душі так не з’являються.
Та нічим не допоможу.
А ти помолися!
– Як? Як? Як?
– Так як на землі,
А не як ти ніяк.
Так як ти читала привороти,
Тільки молитву прочитай,
А не приворот.
Мої слова запам’ятай,
І підеш до раю воріт.
– Дякую подруго,
Ще зустрінемося.
Хоч тут самій туга,
Та все одно помолюся.
– Відьма молитву прочитала,
Нечиста сила запанікувала.
Не одна відьма верещала,
А Віка тихо плакала.
– Що ти наробила?!!
– кричав ненависті дух.
– Я так не хотіла,
Але не ваша я.
Самі винні, що закрили тут,
І ваша Лорія.
– Так замурую тебе в кут,
Що ніхто не знатиме де ти.
– Замурував,
У цегляну стіну.
І демонів послав,
На її вину.
І знову чую я,
Зі стіни стогін.
Знаю Віка то.
Вийду я на вигін,
Бо чути тяжко.
Чи помолиться знову,
Так за неї страшно.
Та не забула Віка мову,
І прочитала молитву.
Голосно кричала,
Демони рот закривали, ламали голову.
Та одне Віка знала,
Скоро їхні голови по відвалюються, Скільки думати-мудрувати.
– А я ще помолюся!
– Сказала Віка і почала дивувати.
Бог те почув,
І янголів по Віку послав.
А Сатана все гув,
І янголів проклинав.
Віддати Віку вимагав,
Але сторонився від святого.
Як говориться довго гавкав,
Від непорозуміння того.
Але більш в дзеркалі,
Віки я не бачу.
Не чую: не в стіні, не в скелі, А почути хочу.
7
Все було добре,
Магії море.
Із ставка хтось оре,
А за ставком, сам трактор оре.
То ділянка духів,
Не розносять про них слухів.
Бо мало хто в це вірить,
Та й не робити різних рухів,
Бо можна їх злякати,
Або ж гірше – розлютити.