Відьми і любов

Лерія КОТ

А сніг з пелостора3 юсіття7.

– Ні тут магії нема,

То може прочитати юфан8,

Чи другу повість юянема9.

– Ні, я вже не магії клан,

Досить звати мене «відьма».

Бо не люблю це слово тьма.

– Ой, від твого авто рама,

Відвалилась до чортів.

– Віку розлютила,

У Віки червоні очі.

Вона забушувала,

Бушувала до темної ночі.

А потім знесилилася,

І Бог її на небо забрав.

Вона

гадала, що їй сниться,

Бо Бог в пекло не відправив.

А Віка стала захисницею,

Доброго народу сестрицею.

І впала з небес гирею,

Щоб попрощатися.

А мені не сумно,

Бо я хотіла, щоб вона зникла.

Мені не дурно,

Бо я так звикла.

Тепер все добре,

Так казки усі кінчаються.

Перечитала казок море,

А про погане щось не читається.

А час летить швидко,

Я не встигаю за ним.

Та й думати вже бридко,

Бо думок нема.

9

Це кінець і я щаслива,

Бо у мене з Аремом весілля.

Хоч дуже я примхлива,

Та це свято по душі.

– Ареме, а ти мене любиш,

Чи лише надії губиш?

І все рани серця рубиш?

– Так скажу тобі з добра,

Іра, ми з весіллям поспішили.

І ти не віруюча тепер.

Краще кинемо все, пішли…

– Арем розвернувся і пішов тепер.

– Стій, я просто запитала,

Про крихкість твого серця не знала.

А лише думала,

Лише гадала.

І весілля загуло,

Все не як у казці.

А, що далі було,

За маскараду масці.

Юфан8, юсіття7, юянема9,

Відкину їх у бік,

Для мене їх нема.

І закрию книгу пелостора3,

Бо магії мені не треба.

Бо магія край неба,

В якого є я раба.

І молитву не прочитаю,

Молитву демону не прочитаю.

Лише помрію і Богу помолюся.

Знову помрію,

І Матері Божій уклонюся.

– Дякую тобі Маріє,

За Арема красеня.

Про, що він зараз мріє,

Знала б я…

– А Марія не забарилася,

І каже.

– Ти молися,

Молися частіше.

І душа від пелостору3,

Відмиється вона.

Стоятимеш край простору,

Молися й там.

– Дякую тобі Маріє.

– За що?
– здивовано.

– Хай помріє.

– Сказала так схвильовано,

Що мене в жар кинуло.

Щось в голові загуло,

Що ж то було?

А в цей час – авто замело,

Повідомлю про це Арема:

– Ареме, авто замело!

Пройти нема де, тьма,

А так щастя мало.

– Не плач.

На довше в готелі лишимося.

Покоївка ж

не палач,

І Богу помолимося.

– У мене лише одна ікона,

Що Віка на прощання дала.

На іконі біла кана,

Будемо молитись на цю ікону.

– Добре, але я молитов не знаю, І «Біблії» не маю.

Я з цього нічого не розумію.

– Я навчу,

Повторюй за мною.

– Може краще в ночі завчу?

– Ні, зараз.

Отче наш

Що є на небесах

Та святиться Ім’я Твоє,

Та прийде Царство Твоє,

Та буде воля Твоя

Як на небі так і на землі.

Хліб наш насущний

Дай нам сьогодні

І лиши нам борги наші,

Як же і ми лишаємо

Боржникам нашим,

І не веди нас до спокуси,

Та захисти нас від лукавого.

В ім’я Батька і Сина і Святого Духа

Амінь.

написано: 25 грудня 2011 року.

Дорогами життя

1

Два роки ми з Аремом жили,

І зовсім ми не тужили.

Жили ми у добрі і згоді,

Любили один одного.

Та сталося горе,

Якось дня одного.

Лорія вирвалася з пекла,

І очима своїми

Моє щастя обпекла,

Тепер поранене воно.

Арема забрала,

А мені наказала:

– Обійдеш весь світ – знайдеш.

Якщо дійсно кохання в серці є, То ти на край світу підеш.

А знайдеш його -

То віддам.

– Мучиш мене чого,

І всю мою долю.

– Якщо зіб’єшся на шляху,

Втратиш сили волю.

То ніколи більш в житті,

Не побачиш Арема свого.

Він загине в небутті,

Зілля чорного мого.

Я на шлях твій,

Пастки поставлю,

Щоб Арем лишився мій.

Та й тебе прославлю,

Як закохану безнадійно.

І можеш не йти,

Бо тяжкі пастки поставлю,

До останньої тобі не дійти.

А ще й твої мрії сплавлю

На невдалі думи.

Хай сміється з тебе:

Вся рідня і куми.

– Я не знала

Намірів Лорії,

Тому не чекала

Такої історії.

2

Холодно так стало,

І думати ні про що.

Але серце відтаяло,

Запитаю навіщо?

Було тоді так добре,

Мило й просто.

Хотілося співати до, ре.

Було в душі так чисто,

Чисто як в озері,

Озері прозорому.

Так добре коли в грі,

Потрапляються самі козирі.

Але тепер все гірше,

Тепер тьма настала.

Тепер холодніше,

Чи я хворою стала.

Ні, це думки нові,

Та про, що не знаю.