Відьми і любов

Лерія КОТ

Не знаю на якій вони мові,

Та дізнатись бажаю.

Бо розум щось шепче,

А серце не чує.

Розум сказати хоче,

Та вітер в голові гуляє.

Тяжко донести й вібрацію

Того, що можливо.

Так, я маю рацію,

Але це вже не важливо:

Бо серце і розум,

Вже не друзі.

Хто в тому винен,

Чому все так?

Винуватити когось без смислу,

Бо винна сама.

Про волі думку згаслу.

Крапка,

тире, кома.

Сум, чому слова,

Безліч різних дум.

Яка їх мова?

Знає цю мову розум.

Все, так час прийшов,

Чому ж то він мовчав?

Куди він сам йшов?

Час проти слів повчав.

3

Так жарко стало,

І тіні ніде нема.

Погано як небувало.

Змінила б тему,

Та змінити не можу.

Якби хоч дощ пролив.

Навкруги брусків наложу.

І мене хтось уколов.

Ці кактуси в пустелі.

Їх море, море, море:

Як вікон у готелі,

Як землі, що трактор оре.

І дощ пролив у пустелі,

Це не можливо.

Стоять передімною скелі,

Чого не важливо.

Бо лиш одне я знаю,

Вони мені подобаються.

Вони те, що я мрію,

Вони з неба сиплються.

Це дощовий рай,

Рада сильно я.

Серця мого не край,

Бо щаслива я.

Дощовий рай,

Дощовий рай,

Серця не край,

Щось інше бажай.

Тоді я пішла -

Бо то міражі.

Я не по річці пливла,

І в ній були не вужі.

То не вужі мене кусали -

То кактус мене колов.

То не вужі повзали,

І говорили безліччю мов.

Пішла тоді далеко,

У місто чи у даль.

Запахло молоком,

Побачилась вода - кришталь,

Де журавель сам.

Він одинокий як я.

Чи це сон якийсь?

Ні це реально.

Бо Бог почув зітхання,

І райський дощ пролив.

Було моє бажання,

Як у раю мов.

4

Серед пустелі самотності

Лише двоє нас.

Досить, нуль наглості,

Тут лиш я і ти,

Я і ти пустеле.

Та не друг мій ти,

Ой леле.

Потрібно діяти.

Бо здається, що сум

Полонив мене.

Безліч різних дум,

І це все не мине.

Цей історії сюжет,

Загадка світу.

Це бізнесу бюджет.

Не подякую літу,

Бо в пустелі горе:

Кактусів море,

Якийсь дух оре.

І трактор пустелю оре.

Невже щось можна вдіяти,

І виходу нема.

Куди тепер іти,

Тут бездна, яма.

Але вдалі я чую слова,

І манить мене у даль.

Це радості мова,

Покидає мене печаль.

Біжу,

лечу як стріла,

На голос, що в далечині.

Як його почула,

Всі невдачі забула.

5

Море тихе стало,

Яке не бувало.

Хвилі не бушують,

Русалки не співають.

Кораблі затонулі,

На дні спочивають.

І риб в тому морі

Немає давно.

Все заснуло в чорнім горі,

І в крові, і в печалі.

Лиш на дні затонулий лист,

То королеві Англії звіт.

Весь із золота і сталі,

А всередині просте:

«Моя пані мила,

Ми вже близько.»

Та лист від короля Артура,

Не дійшов і по сей день.

А королева Хавсі Лура,

Сльози лила цілий вік.

Не впустила короля,

Бо звіту не мала.

А звіт той в кривавому морі,

Матінка природа забрала.

Я пройдуся по берегу моря,

Хлипну рукою води.

Хоч не відчую того горя,

Та не побачу тієї біди.

Та якась мутна думка,

Дійде мені до голови.

Обламається у корабля гілка,

І почую хвилю цю.

Та пройшла уже багато,

Ідеалів й тривог.

Урівноважена, свідомість-золото, І зрозуміла, що люди не ворог.

Чому та доля не дає,

Не дає нічого і не радує.

Лиш несе збитки,

Чорного горя нитки.

Чому пригод нема,

Це не моя вина.

Бо здається я сама,

Не в тому місті в потрібний час.

І так доля не зведе в одне місце нас, Нас: тебе і мене.

І так вік мине,

А думка віком гулятиме.

Загадка тихого моря,

І сльоза упаде моя.

І відчую ноти того горя,

А сльоза очистить душу.

Куди іти, де тебе знайти?

Хоч на край світу йти,

Тебе я не знайду.

Краще тут у синім морі,

Утоплю сою біду,

У тихім цьому горі.

Відступлю на двісті кроків,

І піду хоч сто років.

Тебе знайду, я знаю,

В руках віру тримаю.

Серце б’ється сильно,

Я слідкую пильно.

Іду до цілі як стріла,

Я ціль собі поставила.

Лечу, біжу як стріла,

Таємна як загадка в млі.

Загадка тихого моря,

Загадка великого горя.

І крові калюжі,

І корабля пожежі.

Сумом дана радість,

Привела мене у кут.

Дурна радість кричали всі,

І знову як не у казці тут.

Бо деякі люди так злі,

І силою печалі:

Убити віру готові,

Ударити по голові.

Вибити те щастя,

Лиш щоб добре було їм.