Відьми і любов

Лерія КОТ

А просто так подарував.

І за одно Віці попросила,

Віку радість охопила.

До Віки друзів я не мала,

Але мати бажала.

Ура, тепер природи дух відпала, Та вона Арема й не кохала.

Хоча про це все мало знала,

Та любові жадала.

А Віка… навіщо їй життя дала?

Я так довго домагалась,

Бажань своїх, що розуму лишилась.

І про любов Арема до Віки забула, І так сумно стало,

З того, що я зробила.

Мені

ж любові мало,

А я здалася і забула.

Повернувся Арем в образ,

Лишив гори образ,

За порогом.

Так легше для всіх нас.

Але й любов мою відкинув,

В яму, в бездну її кинув.

І про неї навіки забув,

Як трактор почуття загув.

А як все було…

Як в чарівній казці.

Та все загуло,

Бо лише казки так кінчаються.

І не щастить мені,

А час той летить.

Не по моїй все вині,

Та я ціню ту з Аремом мить.

Та не довго я думала,

Бо Арем прийшов до мене з діалогом.

– Про що замріялась?

– З якимсь темним монологом.

– Та так мрії,

Як ти говориш нездійснені.

Попросила б матері Бога Марії, Щоб здійснила, та не можу.

– Облиш слова,

Тепер ми друзі.

Ось браслет із олова,

Це браслет вірної дружби.

– Дякую на добрім ділі,

Та якось не вмію це носити,

На це руки мої невмілі,

А ти не міг коханій подарувати?

– Я хотів їй із срібла,

Бо вона така добра,

А ще й дуже мудра.

– Я б сказала видра!

– Ти їй не завидуй.

– Що знов приворожила?

– Та ти не вигадуй,

По душі вона мені мила.

– То піду тоді я в сад,

До Віки я піду.

Скажу - не любить клятий гад!

Та на твою біду,

Я знаю ти приворожила.

Що ти говорила!!!

Яке закляття читала?!!

– Навіщо запитала?

– Бо ти в друге нечиста!

Чому Сатані тебе не віддала!?

– Та кажу, я вже не та,

І наміру не мала.

– Я засмутилась і пішла,

Ідею собі знайшла.

Пішла до річеньки губитись,

І не буду більш за долю битись.

Закрила очі і впала,

Та того не чекала…

Відьма мене викрала,

І щось наказала.

– Сиди і мрій на своїм горі,

Скажи дякую Лорі.

Що ти забула в цьому морі,

Золота чи срібла?

– Нічого, лиш любов.

– Ой, ось внесіть

Ті сльози,

Які не давали жити.

– Які ще сльози?

– Ти плакала в це море,

Зі сліз складалися мімози.

Та вже не горе,

Сльози

ті - перлини.

Гарного кольору маслини,

Записані в морські билини.

Тому навіки тут ти.

– Ні, я не можу,

Краще хай перлини ваші будуть.

– Ну чим я тобі вгоджу,

Життя вже не зможу дарувати.

І я заплачу гірко-гірко,

Та й Бог почує те.

І пошле мене на землю швидко,

Бо просила я за Віку і Арема.

Пройдусь, зупинить мене Арем.

– Що тобі треба?

– Ти пропливла морем,

Може з дна океану привезла раба?

– Ні він мені не потрібний,

А час такий дрібний.

– Я в тому не винний,

Хоча…. Пробач.

Ось браслет із срібла,

Бо Віка не така чуйна як ти.

Лише на лиці мила,

З нею не зможу жити.

І ті хетоїти4,

В яких колись пропонував жити –

Мені не потрібні.

Бо я можу з тобою мріяти.

– І у що ж ти віриш,

І про, що ж ти мрієш?

– А як гадаєш?

– Не знаю, це не розгадаєш!

– Мрію піти до ставку з тобою, Піти за журбою.

Завітати до раю,

І де поховані друзі гаю.

– А Віка, що з нею?

– Сум і сльози на очах,

І вже хоче на деревах інею.

Вона в хвороби чарах.

– А чому чари не застосує,

Щоб зняти погань?

– Вона себе ледве втримує,

Яке тільки пиво не пила, і «Рогань».

Але не діє заспокійливе,

Навіть як в сон попливе.

Легше не стане,

Хай від горя відтане.

– Все ж було добре, я в це не вірю, То може я марю.

Краще закурю,

Бо думати важко.

Піду до Віки,

Над ліжком зігнуся:

– Я з тобою навіки,

Хай тобі наснюся.

– Ні стій, я не сплю,

Я лише сльози ллю.

І думки малюю,

Краще помрію.

– А що сталось,

Чому ти захворіла?

– Бо Арем мене кинув,

Але ти ж цього хотіла.

Він любов до тебе повернув,

І тепер мені тяжко.

А тобі без Арема як було?

– Я пила собі « Толожко»,

Таке заспокійливе з трав.

– А чи допомагало хіба?

Якби ти була край неба,

Духом, що живе в хетоїтах4,

Сто п’ятдесяти поверхових.

То знала б як життя не мати,

Коли ще й Сатана хоче відібрати: Останню краплю сліз,

Останню краплю крові.

– Щоб не бачити в небі віз,

І малу ведмедицю.

– Так, напевно ти права,

Бо на деревах не трава.

І вже навіть не листя,