Відьми і любов
Шрифт:
А просто так подарував.
І за одно Віці попросила,
Віку радість охопила.
До Віки друзів я не мала,
Але мати бажала.
Ура, тепер природи дух відпала, Та вона Арема й не кохала.
Хоча про це все мало знала,
Та любові жадала.
А Віка… навіщо їй життя дала?
Я так довго домагалась,
Бажань своїх, що розуму лишилась.
І про любов Арема до Віки забула, І так сумно стало,
З того, що я зробила.
Мені
А я здалася і забула.
Повернувся Арем в образ,
Лишив гори образ,
За порогом.
Так легше для всіх нас.
Але й любов мою відкинув,
В яму, в бездну її кинув.
І про неї навіки забув,
Як трактор почуття загув.
А як все було…
Як в чарівній казці.
Та все загуло,
Бо лише казки так кінчаються.
І не щастить мені,
А час той летить.
Не по моїй все вині,
Та я ціню ту з Аремом мить.
Та не довго я думала,
Бо Арем прийшов до мене з діалогом.
– Про що замріялась?
– З якимсь темним монологом.
– Та так мрії,
Як ти говориш нездійснені.
Попросила б матері Бога Марії, Щоб здійснила, та не можу.
– Облиш слова,
Тепер ми друзі.
Ось браслет із олова,
Це браслет вірної дружби.
– Дякую на добрім ділі,
Та якось не вмію це носити,
На це руки мої невмілі,
А ти не міг коханій подарувати?
– Я хотів їй із срібла,
Бо вона така добра,
А ще й дуже мудра.
– Я б сказала видра!
– Ти їй не завидуй.
– Що знов приворожила?
– Та ти не вигадуй,
По душі вона мені мила.
– То піду тоді я в сад,
До Віки я піду.
Скажу - не любить клятий гад!
Та на твою біду,
Я знаю ти приворожила.
Що ти говорила!!!
Яке закляття читала?!!
– Навіщо запитала?
– Бо ти в друге нечиста!
Чому Сатані тебе не віддала!?
– Та кажу, я вже не та,
І наміру не мала.
– Я засмутилась і пішла,
Ідею собі знайшла.
Пішла до річеньки губитись,
І не буду більш за долю битись.
Закрила очі і впала,
Та того не чекала…
Відьма мене викрала,
І щось наказала.
– Сиди і мрій на своїм горі,
Скажи дякую Лорі.
Що ти забула в цьому морі,
Золота чи срібла?
– Нічого, лиш любов.
– Ой, ось внесіть
Ті сльози,
Які не давали жити.
– Які ще сльози?
– Ти плакала в це море,
Зі сліз складалися мімози.
Та вже не горе,
Сльози
Гарного кольору маслини,
Записані в морські билини.
Тому навіки тут ти.
– Ні, я не можу,
Краще хай перлини ваші будуть.
– Ну чим я тобі вгоджу,
Життя вже не зможу дарувати.
І я заплачу гірко-гірко,
Та й Бог почує те.
І пошле мене на землю швидко,
Бо просила я за Віку і Арема.
Пройдусь, зупинить мене Арем.
– Що тобі треба?
– Ти пропливла морем,
Може з дна океану привезла раба?
– Ні він мені не потрібний,
А час такий дрібний.
– Я в тому не винний,
Хоча…. Пробач.
Ось браслет із срібла,
Бо Віка не така чуйна як ти.
Лише на лиці мила,
З нею не зможу жити.
І ті хетоїти4,
В яких колись пропонував жити –
Мені не потрібні.
Бо я можу з тобою мріяти.
– І у що ж ти віриш,
І про, що ж ти мрієш?
– А як гадаєш?
– Не знаю, це не розгадаєш!
– Мрію піти до ставку з тобою, Піти за журбою.
Завітати до раю,
І де поховані друзі гаю.
– А Віка, що з нею?
– Сум і сльози на очах,
І вже хоче на деревах інею.
Вона в хвороби чарах.
– А чому чари не застосує,
Щоб зняти погань?
– Вона себе ледве втримує,
Яке тільки пиво не пила, і «Рогань».
Але не діє заспокійливе,
Навіть як в сон попливе.
Легше не стане,
Хай від горя відтане.
– Все ж було добре, я в це не вірю, То може я марю.
Краще закурю,
Бо думати важко.
Піду до Віки,
Над ліжком зігнуся:
– Я з тобою навіки,
Хай тобі наснюся.
– Ні стій, я не сплю,
Я лише сльози ллю.
І думки малюю,
Краще помрію.
– А що сталось,
Чому ти захворіла?
– Бо Арем мене кинув,
Але ти ж цього хотіла.
Він любов до тебе повернув,
І тепер мені тяжко.
А тобі без Арема як було?
– Я пила собі « Толожко»,
Таке заспокійливе з трав.
– А чи допомагало хіба?
Якби ти була край неба,
Духом, що живе в хетоїтах4,
Сто п’ятдесяти поверхових.
То знала б як життя не мати,
Коли ще й Сатана хоче відібрати: Останню краплю сліз,
Останню краплю крові.
– Щоб не бачити в небі віз,
І малу ведмедицю.
– Так, напевно ти права,
Бо на деревах не трава.
І вже навіть не листя,