В океані
Шрифт:
Людов повернувся од вікна.
— Здається, світло нашої нової електростанції ріже вам очі? — ввічливо спитав Людов.
Чоловік біля столу злегка знизав плечима. Майор сів у крісло, згорбився над списаними аркушами.
— Отже, продовжимо…
— Я повідомив вам усе, — швидко сказав чоловік біля столу.
— Крім одного: куди поділися з кімнати Шубіної обривки знімка.
— Я спалив їх.
— Брехня!
Чоловік біля столу мовчав.
— Ви ніколи б не спалили цих обривків, які так старанно
Усмішка чоловіка біля столу все більше нагадувала гримасу.
— Ми з вами уточнили, — сказав після паузи майор. — Уся історія з вибухом на доку мала за основну мету відвернути нашу увагу від Електрогорська. Вибух на доку мав бути сигналом для висадки диверсійної групи в Електрогорськ. Але диверсанти, як ви переконались, захоплені, ваш головний задум провалився… Куди ви поділи знімок?
Запала довга мовчанка.
— Добре, я розкажу й про це, — погодився чоловік біля столу. — Але ще раз прошу взяти до уваги щиросердість моїх показань.
Його мускулисті плечі обм'якли під піджаком, звична усмішка зникла з обличчя.
— Доку й досі загрожує велика небезпека. Мова йде про патефонну пластинку «Інвенції» Баха…
На світанку наступного дня біля воріт заміського аеродрому бази з легкової машини вийшов майор Людов з потертим, бувалим чемоданом в одній. руці, з шинеллю, перекинутою через другу руку. Літак цивільної авіації уже приймав пасажирів. Людов збіг по трапу, сів у відкидне крісло біля вікна, витяг із задоволенням ноги.
Заревли пропелери, крісло трохи здригалося, літак біг по зеленому полю аеродрому. Потім поштовхи припинилися, рівно гули мотори, блищала за товстим склом під промінням ранкового сонця срібляста площина величезного крила.
Літак був у повітрі. Майор вийняв з кишені шинелі роман, який взяв у дорогу. Переліт мав бути неблизький, і Валентин Георгійович мріяв цілком поринути в читання, як завжди робив у хвилини відпочинку, що не часто випадав йому.
Але читання не захоплювало його. Думки знову повернулися до загадкових подій у базі.
Відповідь Сливіна на радіограму, послану вночі, нібито заспокоювала його, але, з другого боку, ще більше заплутувала справу.
Через кілька годин, коли політ наближався до кінця, Людов сунув у кишеню книжку, так і не прочитавши її. Літак накренився, робив над аеродромом коло. Знизу насувалися лінії кам'яних і дерев'яних будинків, вибиті в скелях проспекти, теплоходи і транспорти, що димили біля причалів. Хитнулась і сховалася за вершинами будівель сиза далина похмурого полярного моря…
Вийшовши з літака, майор Людов ступив на дерев'яні містки вулиці нашого північного містечка, такого знайомого, рідного з воєнних, незабутніх днів…
РОЗДІЛ
КОРАБЛІ ВХОДЯТЬ У ТУМАН
Радіограма Людова прийшла на криголам пізно вночі. Капітан першого рангу, спустившись із містка з каюту, в який раз уже перечитував розшифрований текст, коли ввійшов Андросов.
— Ну, з'ясували? — нетерпляче спитав Сливін.
— Зовсім незвичайна подія, — доповідав Андросов. — Тихон Матвійович говорить, що цю пластинку, про яку запитує майор, украли в нього з каюти.
— Украли? Коли?
— Ще на початку плавання… Він каже, що хотів тоді ж заявити про цю дивну пропажу, але потім вирішив не піднімати шуму через дрібницю.
Сливін слухав, зсунувши густі брови.
— Це неймовірно! На борту нікого з сторонніх не було. Значить, треба припустити, що хтось із екіпажу… Неймовірно!
Андросов зітхнув.
— У старшого механіка є щодо цього зовсім певні підозріння. Він вважає, що патефонний запис «Інвенції» Баха привласнила Глафіра Львівна.
— З якою метою? — глянув здивовано Сливін.
— Незрозуміло. Правда, старший механік, за його словами, дорого заплатив за пластинку, купивши її з рук на ринку, але Глафіра Львівна до серйозної музики зовсім байдужа.
— А ви розмовляли з нею?
— На жаль, безрезультатно… — Андросов розгублено посміхнувся. — Почала кричати, що вже спала, що я даремно підняв її з постелі…
— Цієї справи так залишити не можна. Майор категорично вимагає забрати пластинку. Викличте її і старшого механіка до мене…
В двері постукали. Глафіра Львівна ввійшла в каюту. На кістлявому, жовтуватому обличчі здригався почервонілий ніс.
— Я її викинула! — сказала Глафіра Львівна.
— Як викинули?!
— Так ось і викинула. Винесла у відрі і вихлюпнула за борт. — Вона говорила із звичайною своєю сварливою категоричністю, але раптом схлипнула, притисла до пористого носа малесеньку блакитну хусточку.
— Але навіщо? — спитав Андросов.
— Сама не знаю, — схлипувала Глафіра Львівна. — Дядько цей не сподобався мені… Який Тихонові Матвійовичу продав пластинку.
Офіцери слухали здивовано.
— Бачила я — на товчку дядько цей нібито шукав його, на очі йому потрапити намагався. Чому така цікавість? Як він міг знати, що музика з розуму зводить Тихона Матвійовича? А як продав пластинку — шмигонув, одразу зник.
Вона звучно висякалась.
— Я дівчина з уявою. Як повернулась на криголам — увесь час стояв у мене в очах цей дядько. А товариш штурман провів бесіду про пильність… Тут у мене одразу й сяйнула думка… Не вірите — Ракитіну спитайте, вона підтвердить…