Візантійська фотографія
Шрифт:
— Піздєц Чікатілє, — мружиться молодша.
— Другого котяру буду я називати, — каже Шкіряний.
Лєна витягує з кошика ще одне кошеня, уважно його оглядає. Кошеня пищить. Воно біле, пухнасте, з шляхетною пласкуватою мордочкою перса.
— Це дівчинка.
— Принцеса Діана, — хихоче молодша. — Гундосік, в тебе нєт автомобільчіка, мацьонького такого?..
Гундос зосереджено забиває до люфи пластиліновий заряд. Автоматним шомполом він ретельно втрамбовує шматок пластиліну у торець тоншого циліндра, заводить скобу за гачок спускового важеля. Сталеві пружини вигинаються вузькою параболою, і жовті стовпчики променів масно стікають поверхнею напруженого металу.
Гундос
— В око, — радить Лєна.
Розіп'яте кошеня Чікатіло раптом починає сіпатись і верещати.
— Передчуває, — каже Лєна.
— Канкрєтний піздєц каждий передчуває, — абстраґує молодша.
Бомж заперечливо хитає головою.
Гундос цілиться у Шкіряного.
— Отримаєш, — попереджає той.
Курдупль шкіриться. Він знає, що тепер ситуація належить йому. Він знає це незбагненним апріорним знанням, віковим інстинктом жінок, акторів і калічних блазнів, гносисом малих світу сього, виживших при родинних вогнищах, запалених героями доісторичних баталій, що були деміургами ситуацій і не вміли — сильні, дурні, захоплені собою і своїми вавілонськими вежами — відчувати пульс і дихання своїх творінь. Курдупль шкіриться.
— Пупсіку страшно, — буратіністим голоском пищить молодша.
— Малолєтка, — зневажливо кривиться Шкіряний. «Все буде добре, — каже він собі, — малі курви хочуть, аж пищать».
Гундос різко повертає люфу Пластилінової Рушниці у напрямі кошеняти, кричить: «Падла!», стріляє. Механізм клацає, одночасно чути різкий плямкаючий звук. Бомж піднімає голову. Кошеня кричить і б'ється. Сестри, Гундос і Шкіряний підбігають до нього. На котячому череві — червона смужка зірваної шкіри, що швидко набрякає кров'ю. Вся компанія уважно вивчає наслідки пострілу.
— Змазав, — визначає Шкіряний, відліплюючи від дошки химерно розпластаний пластиліновий пляцок. — Тільки бік зачепило.
— Падла! — курдупль дає кошеняті щигля. Воно намагається вкусити Гундоса і кумедно верещить. — Вб'ю Чікатілу другим пострілом. На пляшку.
— Якщо влучиш в око і вб'єш, ставлю літру, — приймає виклик Шкіряний. Пляшка в нього є.
— Потом я буду стрелять, — молодша дивиться Гундосові в очі. — Нє за бєсплатно.
— Три рази в різних позах, — визначається курдупль і чухає подерту ногу.
Молодша сміється. Кошеня вивільняє одну лапку, сіпається, намагаючись перегризти дріт.
— Завдання ускладнилось, — посміхається Шкіряний.
— Дарма дурень тішився, — Гундос забиває в люфу новий заряд.
Всі відходять до вогнища.
Курдупль ретельно цілиться. Він робить це так напружено і довго, що синтаксована пищанням кошеняти тиша виймає з нірвани Бомжа. «Щоб ви всі повиздихали», — шепоче він, робить два великі ковтки і знову пірнає у всі ріки споминів.
П'ятдесят дев'ятий рік. Цілинний колгосп південніше Ерментау. Перший трактор, що йому довірили, ЧТЗ. Відкритий кожух мотора і чотири чорні від мастила руки, занурені у коронарні судини дизельного карду. Грудки глини, що відлітають від радіатора тільки разом із пластівцями сірої фарби; безпомилково впізнаний пискливий звук механізму, що вже пережив перш інсульт зносу, був натверезо перебраний механіком Бондаренком, але так і не потрафив здружитись з маслонасосом: плакали завжди браковані саратовські сальники. Помічником тракториста йому призначили добровольця-цілинника з Ашхабаду — Тімура. Той залишив університет, прагнучи чи то партійної кар'єри, чи то дурних степових пригод для шляхетної тюркської крові. Коли блискавка вдарила за двадцять кроків від трактора, Тімур процитував шейха Бейсані: «Попереду мене — Схід і смерть».
Постріл.
Пластилінова грудка заліплює носик і око кошеняті. Воно хрипить, конвульсивно шарпає повітря вільною лапкою, ніби намагається дотягнутись до своїх ворогів.
— Програв, — констатує Шкіряний, відліплюючи закривавлений пластилін від котячої мордочки. — Око вибране, але Чікатіла живий.
— Бєгі за пляшкой, Гундосік.
— Він от-от здохне, — Лєна уважно оглядає вибите око, з якого слизястою борозною тече сукровиця.
— Я поцілив. Я виграв, — каже курдупль і знов червоніє. — Я виграв. Він здохне.
Кошеня перестає сіпатись.
— Здихає, — вдоволено визначає Лєна. — Обісрався. Гівно з глистами стирчить зі сраки. Фе-е-е…
— Коти живучі, — Шкіряний скубе кошеня за вухо. Воно не реагує. Раптом на місці вибраного ока спухає велика кривава бульбашка.
— Смотрі, пузирь, — дивується молодша.
— Повітря з мозку виходить, — припускає Лєна.
— Він здохне, відв'язуйте, — командує Гундос.
Несподівано кошеня відживає, починає хрипіти і битись.
Гундос плюється.
— Дай мені, я єго прікончу, — молодша тягнеться до Рушниці.
— Він сам здохне, — не відступає той.
— Харитативний акт, — проголошує Шкіряний.
— Це куди? — сміється Лєна.
— Зараз всі ваші коти повтікають, — раптом озивається Бомж.
Вся спільнота дивиться на кошик. Три його мешканці розпочали втечу. «Вийшов котик на плотик і мруґа…» тихо співає Бомж.
— Люблю вільне полювання! — проголошує Гундос, нашвидкоруч забиваючи пластилін у трубку.
— Дай мнє! — молодша хапає Рушницю за відпружину.
— Зламаєш, бля, — злякано верещить курдупль.
— Дай дитині, — Лєна підходить до Гундоса ззаду, занурює ніс і губи у немите волосся курдупля. — Дай, Андрійко…
Повільно і нерішуче, ніби в трансі, Гундос віддає Пластилінову Рушницю молодшій. Та прицілюється у біле кошеня, яке відбігло найдалі від багаття і майже доскочило пролому у підмурку біля північної арки. Заскочена чималою вагою зброї, мала перехоплює Рушницю зручніше, ближче до великого циліндру і перекошує вже заведену для пострілу скобу. Гундос благально і незграбно намагається зупинити її руку, але молодша з переможним риком відпускає гачок. Гвинт на скобі тріскає, сталеве лезо пружини випростовується, з хряскотом прохромлює ніс молодшої і гострим кутом занурюється у її око…