Іван і Чорна Пантера
Шрифт:
– Книжки читаю, – сказав після довгої мовчанки.
– А до вчительки нащо ходиш?
– По-англіцьки вчуся.
– Ти й по-наськи не вельми до пуття вмієш.
Отака у них розмова. Потім сказала мама, що треба тій вчительці хоча б десяток яєць занести. Іван те схвалив і нагнувся та поцілував мамі руку.
– З тебе ж усі сміються. І на училку ту мовби хтось щось наслав, – зітхнула мама. – Отакого бовдура вчити. Господи, нащо? Нащо мені таке наваждєніє в цему житті?
За бовдура Іван аж ніяк не образився. Звик. Бовдур, то й бовдур.
«Той Панащин ідіот», – казала тітка Луциха, в якої Іван ніяк не міг порахувати, кілько курей ходить подвір’ям. Нехай. Іван ішов і думав, що комусь же він на цьому світі має бути потрібен. Хоча би Богові, як не людям. Може ж, Бог з ген отої хмари простягне руку і погладить його по голові. Бо ж мусить Бог когось погладити. А нащо йому гладити тих, кому й так добре?
«Не
«Спить? – здивується Іван. – То пантери тотії вдень сплять?»
«Егеж, сплять, а ти не знав?» – посміхнеться Бог.
«Не знав», – признається Іван.
«Еге ж, сплять, – скаже Бог. – А твоя пантера на день вертається в тіло теї чорної дівчини, що на карточці. І тихенько собі спить, хіба що часом вві сні помуркує».
– Помуркує, – мрійливо посміхається Іван.
– Що ти кажеш, Іване?
Овва – він заговорив з Богом уголос. Як же то?
– Ніц я не кажу, мамо, – відповідає Іван, незадоволений, що мама перебила таку цікаву розмову.
Вони йдуть далі. Іванові черевики грузнуть у піску.
– Можна, мамусю, я роззуюся? – Жалібно каже Іван.
– Нащо? Земля ще холодна.
– Пісок набивається в ноги.
– Не в ноги, а в черевики, – поправляє мама. – Потерпи трохи. Або давай збоку лісом підемо, там піску менше. Ой, горенько ти моє, ну геть би мала дитина.
Іванові стає веселіше. Бо коли мама називає малою дитиною, а не бовдуром, ледацюгою, окаянним чи анциболотом, значить, вона не сердиться.
«Я мала дитина, – думає Іван. – Мала дитина, і Бог мене любить».
IV
Таумі
На тридцять сьомому році життя Таумі Ремпбелл перебувала на піку слави. Почувалася справжньою супермоделлю і королевою подіуму. Вона й була такою. Тисячі людей, і не лише тих, котрі хоч трохи розбиралися в моді, прагли потрапити на всілякі там виставки, фестивалі, сезонні – осінні, зимові, весняні, літні – покази модної вдягачки, річні свята і ювілейні та іменні показовиська переважно завдяки тому, що в них брала участь суперзірка Таумі. Її виходу – в сукні, комбінезоні, дорогій шубі чи бікіні, а то й ще відвертому купальнику – очікували, як свята. Коли Таумі з’являлась на подіумі, то сотні й тисячі очей загорялися, як ліхтарі, готові самі от-от почати виробляти електричну, кінетичну чи ще яку там енергію. Вона завжди виходила прямою ходою, майже без ніяких (ніякогісіньких) вихилясів, властивих для її колег-модельок. Ішла рівно, ледь-ледь дозволяючи собі ступити шоколадною суперстрункою ніжкою в бік. І все ж то була хода швидше не жінки, а справді шоколадної тигриці, чорної пантери – назвіть як хочете – котра, сповнена великої сили і впевненості, вирушила на чергове полювання. Ця хода була граціозною, величавою і водночас наче скрадливою.
Здавалося, вона от-от грізно заричить. Ні, погрозливо замуркоче, але так, що здригнуться крихкий подіум і стіни. Вона таїть у собі незнану досі небезпеку. Невідомо звідки, але таке відчуття щораз виникало у багатьох глядачів. Це й лякало, тілом пробігали брижі, але й приваблювало – і чоловіків, і, як не дивно, жінок, може, навіть ще більше.
Пантера вийшла на полювання!
Пантера-тигриця певна своєї величавої непереможної сили. Здавалося, з якихось невидимих джунглів чи савани виходить і йде за нею слідом ціле військо таких самих хижаків, готових своїм могутнім переможним ревінням от-от потрясти Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Париж, Лондон, Мадрид, Рим чи Монако. А їхня королева чи імператриця ступає вже попереду, сповнена і свідома того, що саме на неї покладена особлива місія. Таумі зажди ледь-ледь посміхалася, приязно і водночас іронічно-зневажливо, іскорки сміху бризкали з її жовтих тигрячих очей, падали в очі й душі, будячи захоплення й ненависть. Слова «Таумі!», «Богиня!» народжувалися не лише на чоловічих, а й жіночих вустах, шелестіли, наче легенький вранішній океанський бриз, хоча на виставках і фестивалях годилося мовчати. Оплески по закінченні походу Таумі завжди були схожі на шквал. Вона поверталася, дозволяла собі ледь-ледь, на мить хитнути стегнами, але якось так (сексуально? по-королівськи?), що заради цієї миті спалахували бліки фото-, кіно– і відеокамер. Журналісти й професійні критики та оглядачі модних дійств намагалися вловити, висловити, описати причину отого впливу чорної пантери, того фурору, який вона народжувала не лише знаменитими проходами, а й самою появою. Були витрачені тисячі слів, але в багатьох склалося враження, що чогось вони не вловили й не зрозуміли. Чого саме? Того, як здійснюється цей вплив, як діє цей магнетизм? Писали про гіпноз, про дію як магічно-притягальної сили її схильності до епатажу та скандальності… Писали… А втім, багато про що писали. Та як би там не було, а виступи Таумі Ремпбелл давали шалені прибутки: а) модельєрам
А ще були прибутки, але вже переважно у вигляді кольє, смарагдів, діамантів, перснів – дорогущих-предорогущих – за кохання Таумі Ремпбелл. Її кохання прагли сильні світу цього у Європі, Америці (Північній і Південній), Африці, Азії, Австралії, на всіх континентах, за винятком хіба Антарктиди, та й то, якби туди чорна пантера завітала, чорно-білі смішні птахи-чоловічки, напевне, подріботіли б за нею на край якогось там льодовика чи крижини. За шістнадцять років у її коханцях числилася маса знаменитостей – актори, письменники, спортсмени, але найбільше все ж фінансових і промислових магнатів. Романи тривали щонайбільше два-три місяці, рідше чотири-п’ять, і закінчувалися грандіозними скандалами. Що не заважало з’явитися майже відразу новому прихильнику. Бувало й так, що на черговий показ мод чорна пантера прилітала з одним коханцем, а покидала шоу з іншим. Так було, скажімо, з актором і режисером Вінсентом Люлебургом. Про їхній роман два місяці писали газети і ловили пікантні моменти на віллі Люлебурга папараці. Та, прилетівши на Каннський фестиваль як супутниця Вінсента, Таумі познайомилася там же з якимось англо-американським магнатом (хоча й не першого ряду). І забажала, аби той звозив її в іспанську Галісію – їй, бачте, хотілося почути, як там реве Атлантичний океан. Вони й полетіли на персональному літаку магната. Але вже звідти через якихось десять днів модельна діва телефонує Вінсенту, що перебуває у важкій депресії: забери, мовляв, мене. Вінсент: люба, і це після того, як… Таумі: так, після того, я не хочу знати цього негідника, який тільки те й робить, що стріляє очима на вродливих галісійок. Ти приїдеш? Вінсент: приїду, але після того, як мені вручать фестивальний приз, мрію мого життя. Вилітаю післязавтра. Таумі: ні, ти вилетиш сьогодні або не прилітаєш ніколи. І Вінсент після годинних роздумів таки вилітає. Та в галісійському місті йому кажуть: сеньйора взяла машину і поїхала в Лісабон. Вінсент наздоганяє, найнявши таксі, «тигрицю» біля португальської столиці, дізнавшись по мобільному, де вона перебуває. Звісно ж, у машині в обіймах молодого галісійця. Ах, любий, я не стрималася, це безневинна прогулянка…
З інтерв’ю Вінсента Люлебурга:
«– Що ви тоді зробили тому хлопцеві?
– Витяг з машини і набив пику. Я все ж у юності був боксером. Завважу, непоганим, доки не захопився кіно.
– А з сеньйорою Ремпбелл? Що ви зробили?
– Взяв на руки і викинув в океан. Там доволі крутий берег. Вона ще верещала і дряпалася, коли я її ніс. Казала, що потоне.
– Хто ж її врятував?
– Хто ж, як не я? (Сміється.) Довелося стрибати, бо інакше модельний бізнес втратив би таку зірку. Пани Карден і де Брітто мені цього не простили б. (Сміється.)»
Зайве казати, що через півтора місяця Таумі покинула Люлебурга вже назавжди. У Марокко, де вони опинилися після повернення з Канн, вже коли там завершився фестиваль.
Кореспондентів, надто фотокорів, Таумі Ремпбелл не жалувала. Могла й слівце круте вжити, якщо запитання не подобалося. Чи й розбити фотоапарат. Платила штрафи, навіть сідала на тиждень-другий у в’язницю, але лишалася такою ж нестерпною. Частину журналістів це навіть захоплювало! Все ж на запитання одного журналіста: «Хто вам найбільше сподобався як чоловік із ваших прихильників?», Таумі Ремпбелл не розлютилася, а відповіла з посмішкою: «Джиммі Мейсон. Він був справжньою брутальною твариною в ліжку. Навіть бив мене, тварюка».
Мейсон був відомим боксером, не менш епатажним, ніж Таумі. Чого був вартий відкушений ніс одного з суперників, який коштував Мейсону двомільйонного штрафу і півроку в’язниці. Коли ж Мейсона спитали, як би він прокоментував слова Таумі Ремпбелл, на той час вже колишній боксер відповів: «Сука, яка й (брутальне слово) не вміла… Що ще хочеш почути? Чи дати у вухо? Я можу. Сука».
Журналіст отримати у вухо кулака «залізного Джиммі» не захотів.
Втім, багато з колишніх коханців Таумі не раз ставали на її захист, твердячи, що вони їй недодали в почуттях, не зуміли бути такими, як вона хотіла. Подейкували, що Таумі платила за ці самобичування. Але хтозна… Гарні слова про неї казали і режисери, і кутюр’є, й актори, і товстосуми. Свавільна, свавільна, так, але це Таумі. Наша зірка Таум. Вона лише усміхалася, чуючи ці одкровення. Як і патякання Мейсона.