Ваш покірний слуга кіт
Шрифт:
Хоч у мене й немає бажання шпигувати, однак щоразу, тільки прокрадусь у дім Канеди, мимоволі стаю свідком того, чого волію не бачити, закарбовую в пам’яті те, чого не бажаю пам’ятати: як пані Ханако уважно витирає носа після вмивання, як панночка Томіко ласо споживає рисові коржики, як сам Канеда-кун… На противагу дружині, у Канеди-куна ніс плескатий. І не тільки ніс, усе лице його сплющене. Напевне, в дитинстві під час бійки якийсь шибайголова схопив його за барки й що мав сили притиснув обличчям до глиняної огорожі, а зла доля оберігала сліди тої події цілих сорок років аж донині. Безперечно, його обличчя досить спокійне, але завжди незворушне. Хоч би як він сердився; воно не виказує його емоцій… Так от мені доводиться спостерігати, як Канеда-кун заїдає сасімі [106]
106
Сасімі — дрібно покришена сира риба
Останнім. часом я звик прослизати задвірком у сад, і, сховавшись за штучним пагорбком, вичікувати. Якщо пересвідчуюсь, що сьодзі розсунуті й навколо тихо, неквапом заходжу в дім. Якщо ж чуються людські голоси і я побоююсь, що мене помітять з вітальні, обходжу ставок, прокрадаюсь повз вбиральню і прошмигую під веранду. 3а мною ніякої провини немає, тож нічого мені боятися. Однак я завжди готовий зустрітися з неприємністю — з нахабою, прозваним людиною. Якби у світі жили самі розбійники на взірець Кумасака Тьохана [107] , то навіть благородні люди, уславлені своїми чеснотами, напевне, вчинили б так, як і я. Канеда-кун поважна ділова людина, тож мені нічого побоюватися, що він кинеться на мене, розмахуючи величезним мечем, як той Кумасака Тьохан, але подейкують, нібито через якусь хворобу він не вважає людей за людей. Що ж тоді казати про котів, коли він людей має за ніщо. Виходить так, що кожна істота котячої породи, навіть найславніша своїми чеснотами, повинна пильнуватися в його домі. Щодо мене, то саме необхідність остерігатися й приваблює — можливо, тому-то я, нехтуючи небезпекою, прокрадаюся через ворота Канедової садиби. Сподіваюсь повернутися до цієї теми пізніше, коли докладно проаналізую свої котячі думки.
107
Кумасака Тьохан — легендарний розбійник, герой п’єси театру «Но» та «Кабукі»
«Цікаво, що ж там відбувається сьогодні?» — я приліг на моріжку вже знайомого штучного пагорбка й подивився на будинок. Крізь широко розсунуті назустріч весні сьомзі було видно, як у просторій вітальні подружжя Канеда розмовляє з незнайомим гостем. Жаль тільки, що пані Ханако повернула свій ніс до мене, а її злий погляд, ковзнувши над ставком, зупинився на моєму лобі. Канеда сидів до мене боком, повернувши своє пісне обличчя до гостя так, що воно видніло тільки наполовину. Носа наче й не було. Лише по їжакуватих, подекуди вже посивілих, вусах можна було здогадатися, що трохи вище прилаштувався ніс. Я дав волю уяві й подумав собі, як, напевне, приємно весняному вітру попестити таке гладке обличчя. Сама по собі пересічність — не біда, але тільки зіткнувшись з нею у храмі посередності й вульгарності, збагнеш, яка вона жалюгідна. І кого це в нашу просвічену епоху, епоху Мейдзі, доля нагородила таким безвиразним лицем? Сховаюся, як завжди, під верандою і послухаю, що говоритимуть, може, взнаю про кого.
— …тому жінка не пожаліла часу й пішла до нього розпитати, як… — своїм звичаєм чванливо провадив Канеда-кун. Чванливо, але не різко. Його мова була така ж одноманітно-нудна, як і лице.
— Якщо він колись учив Мідзусіму-сана… Справді, це непогана думка… справді, - з уст гостя тільки й зривалося оте «справді».
— Однак нічого не вийшло.
— А це тому, що Кусямі тугуватий на голову… Він був непутящий ще коли ми жили разом у пансіоні… Уявляю, як ви з ним попомучилися, — звернувся гість до Ханако.
— Попомучилися? Та за все життя зі мною ще ніхто так брутально
— Невже грубіянив вам? Зрештою, чого ще сподіватися під суб’єкта, котрий десять років підряд тільки те й робить, що викладає англійську мову? Він здавна страшно впертий… Тепер ви, мабуть, зрозуміли, звідки це в нього, — підладжувався до Ханако гість.
— Шкода про такого й мови. Тільки жінка хоче щось запитати, як він одразу її перебиває…
— От нечема! Повчи такого трохи, як він тут же забундючиться, а якщо до того ж він, крий Боже, бідняк, то на кожному кроці виставлятиме свій гонор… Ех, скільки нахаб розвелося на цьому світі! Вони не усвідомлюють своєї нікчемності, а тільки вичікують, щоб кинутися хижим звіром на, людину зі статками. Так, наче вони колись належали їм. Неймовірно! Ха-ха-ха, — вдоволено засміявся гість.
— Це щось нечуване! І, мабуть, винні в усьому його вередлива вдача й необізнаність з життям. Тому я гадаю, не завадило б його провчити. Дещо вже зроблено.
— Справді, це, напевне, пішло йому на користь.
— О, Судзікі-сан, якби ви тільки знали, який він упертий. Кажуть, у гімназії він уже й не розмовляє з Фукуті-саном і Цукі-саном. Я було подумав — нарешті схаменувся, от і мовчить. Та де там! Цими днями він кинувся з кийком за вашим безневинним сьосеєм… Тільки подумайте — йому понад тридцять, а він таке витіває. Певно, останню клепку загубив.
— І чого він так розійшовся?… — В голосі незнайомця вчувалася розгубленість.
— Й отак ні сіло ні впало. Наш сьосей проходив мимо його дому й щось сказав, а той за кийок — і надвір. А хоч би хлопець і щось сказав ненароком. Що ж тут такого? Адже він ще зовсім дитина. А ти, вусате здоровило, — вчитель же! Чого дитину займати?
— Авжеж, авжеж, — підтвердив гість.
— Так-так, учитель, — погодився й Канеда-кун. Здавалося, усі троє дійшли згоди в одному: коли ти вже вчитель — покірно терпи, наче дерев’яна статуя, хоч би які образи на тебе сипалися.
— Або погляньте на того Мейтея, чи як там його… Дивак, та й годі! Наплете вам сім мішків гречаної вовни… Такого дивака вперше бачу.
— А-а, Мейтей! Він, здається, без брехні дня не проживе. Ви його теж здибали в Кусямі? 3 ним поведешся — клопотів не збудешся. Колись, можна сказати, ми з одного казана їли. Але й сварилися — він полюбляв капостити.
— Такий будь-кому дозолить. Іноді й не без того, щоб збрехати, правда? Якщо перед кимсь завиниш або хочеш себе вигородити. А він тільки те й робить, що людей ошуку. Ну, що з таким поробиш? От я і думаю: яка йому користь з того патякання?
— Правду кажете І найстрашніше, що брехня для нього — розвага. От розпуста!
— А хоч би й та історія з Мідзусіма! Я навмисне зайшла до Кусямі, щоб докладно про все розпитати. Але дарма — все пішло нанівець. Така мене досада взяла, аж гидко було дивитися на нього… Але ж найперша річ — пристойність, отож, коли звертаєшся до когось у справі, то нічого вдавати, ніби не знаєш, що за це треба платити. От я й послала йому з нашим рикшею цілу дюжину пива. І що ви думаєте він сказав? «Я, — каже, — не можу прийняти, віднеси назад».
– «Але ж це подарунок, — відповідає рикша, — візьміть, будь ласка»… А той негідник йому: «Я, — каже, — варення їм щодня, а от таку гидоту, як пиво, не вживаю». І тут же зайшов у дім… Наче нічого іншого не міг відповісти… Ну, що ви на це? Чи не грубіян?
— Страшний!
Здавалося, вже й гість переконався, що Кусямі таки нахаба.
– От я сьогодні й запросив тебе, — після короткої мовчанки заговорив Канеда-кун. — 3 такого йолопа було б досить і того, що з нього поглузували з-за паркана, але тут є одна делікатніша справа… — Канеда-кун поляскав себе по лисині, як і тоді, коли наминає сасімі тунця. Правда, я сидів під верандою, і тому, звісно, не міг бачити, чи справді він ляскав себе по лисині. Я просто здогадався. Адже останнім часом я досить наслухався того ляскоту. Як черниці розрізняють звук дерев’яного гонга, так і я з-під веранди можу безпомилково визначити, що ляскають себе по лисині. Аби тільки звук був чистий. — Так от, я хочу тебе трохи потурбувати…