Ваш покірний слуга кіт

Сосекі Нацуме

— Байдуже, хто: чи Канґецу, чи інший… Взагалі, дружина рикші — то добра шельма, вона мені зовсім не подобається, — розгнівався господар.

— Хіба їй не можна стояти за вашою огорожею? І якщо ви не хочете, щоб ваші розмови хтось чув, то або говоріть тихіше, або ж придбайте собі більший будинок, — безсоромно заявила Ханако.- І не тільки дружина рикші мені помагає. Багато чого мені передала й учителька музики.

— Про Канґецу?

— Не тільки, — погрозливо натякнула Ханако.

«Мабуть,

нелегко йому зараз», — не встиг я подумати, як господар промовив:

— Та вчителька тільки вдає благородну, а сама дурна як пень…

— Дозвольте вам нагадати, що як-не-як вона жінка. Тож ви з своїм «дурна як пень» не в ті ворота штовхались.

Манера говорити видавала Ханако з головою. Вона, очевидно, прийшла сюди з наміром зчинити бешкет. Мейтей, як завжди, залишався собою і з цікавістю стежив за господарем і Ханако. Він сидів незворушно, як пустельник Теккай, що слідкує за двобоєм войовничих півнів.

3багнувши, що ущипливістю йому не переважити Ханако, господар на хвильку примовк. Та раптом його осяйнула думка.

— Отже, по-вашому, Канґецу закоханий у вашу дочку. А я от чув якраз навпаки, чи не так, Мейтей-кун?- господар шукав у нього підтримки. — Чиста правда, він тоді розповідав, буцімто ваша дочка захворіла… і марила.

— Брехня, — пані Канеда заперечила рішуче й прямолінійно.

— Однак Канґецу розповідав, що чув це від дружини одного професора.

— Все це моя робота, я сама попросила її звернути увагу Канґецу-сана на нашу доньку.

— І вона погодилась?

— Так, погодилась. Не думайте, що задарма. Довелось заплатити.

— 3начить, ви вирішили не повертатися додому, поки не вивідаєте все про Канґецу-куна? — несподівано грубо спитав Мейтей: видно, Ханако йому добряче впеклася. — Слухай, Кусямі-кун, будемо розповідати, але щоб не завдати шкоди Канґецу… Шановна, я і Кусямі розповімо про Кангецу-куна тільки те, що йому не пошкодить. Найліпше, якби ви задавали запитання.

Ханако кінець кінцем згодилась і, не поспішаючи, почала ставити запитання, тепер уже шанобливим і ввічливим тоном.

— Кажуть, що Канґецу-сан фізик. Чи не могли б ви розповісти, над чим він працює?

— В аспірантурі він досліджував земний магнетизм, — поважно відповів господар.

На жаль, Ханако нічого не второпала і, хоч вигукнула багатозначне «ого!», обличчя її виражало недовіру.

— А він зможе стати доктором наук?

— Тобто ви не віддасте доньку, якщо він не стане доктором? — поцікавився господар.

— Авжеж, не віддам. Адже людей з університетською освітою хоч греблю гати, — спокійно відказала гостя.

Господар бридливо глянув на Мейтея.

— Ми не можемо сказати, стане він доктором наук чи ні. Запитайте про щось інше, — настрій Мейтея теж упав.

— Останнім часом він і далі вивчав

той земний… чи як там його?

— Кілька днів тому на засіданні фізичного товариства він прочитав доповідь про наслідки своїх досліджень на тему «Механіка повішення», — поспішив повідомити господар.

— Тьху, яка бридота! Повішення… Дивак якийсь. З отим повішенням або чимось подібним йому не досягти докторського ступеня.

— Звісно, якщо він повіситься, тоді це буде важко зробити. Але може статися, що саме завдяки «Механіці повішення» він стане доктором.

— Та невже? — Ханако допитливо глянула на господаря. На жаль, вона не знала слова «механіка» і тому не могла заспокоїтися.

Вважаючи, напевне, що не личить через таку дрібницю ганьбити честь сім’ї Канеди, гостя силкувалася що-небудь прочитати на лицях співрозмовників. Обличчя господаря спохмурніло.

— А чогось зрозумілішого він не досліджує?

— Аякже. Скажімо, нещодавно він написав трактат «Від проблеми стійкості жолудя до питання про рух небесних тіл».

— Невже в університеті вивчають і жолуді?

— Я всього-на-всього дилетант і на цьому не тямлюсь. В усякому разі такі дослідження чогось варті, якщо Канґецу-кун ними цікавиться, — поважно глузував Мейтей.

Зметикувавши, що наукові розмови не йдуть їй на руку, Ханако вирішила звернути розмову на інше.

— Я хотіла б спитати ось що… Це правда, ніби на Новий рік він їв гриби і зламав собі два передніх зуби?

— Правда, — підтвердив Мейтей, зрадівши нагоді зачепити улюблену тему. — Тепер замість них стирчить шматок куямоті.

— Невже йому, молодому, байдуже, що про нього подумають панночки? Чому він не користується зубочисткою?

— Неодмінно підкажу. — Господар захихотів.

— Мені здається, що в нього погані зуби, коли ламаються від грибів.

— Не скажеш, що добрі… А як ти гадаєш, Мейтей?

— Не добрі, але симпатичні. Тільки от не збагну, чого він і досі не вставив нових. Неприємне видовище оті поклади куямоті між зубами.

— Чому не вставив? Не має за що чи просто дивак?

— Не журіться, довго щербанем він не ходитиме, — до Мейтея поволі вертався добрий настрій.

Ханако знову перевела розмову на інше.

– Я хотіла б глянути на його листи, якщо ви маєте.

– Хіба що листівки, у мене їх чимало назбиралося. Ось погляньте.

Господар приніс з кабінету кілька десятків листівок. — Навіщо так багато… Досить однієї — двох…

— Дай-но мені, я виберу найкращі, - і Мейтей подав Ханако листівку з картинкою. — Ось ця, здається, цікава.

— Ого, навіть з картинкою! Гарненька картинка, поглянемо… Тьху, борсук! Навіщо малювати борсука?… Дивина, але борсук як живий! — в голосі Ханако відчувалося захоплення.