Ваш покірний слуга кіт

Сосекі Нацуме

— А ви прочитайте написане, — сміючись, заохотив її господар.

Ханако почала читати листівку так, як наша служниця газету.

— «В останню ніч року за місячним календарем гірські борсуки влаштовують гульбище й танцюють до знемоги. Ось яку пісню вони співають: «Вечір зі собою кінець року веде і навіть подорожній з гір до нас не забреде. Тра-ля-ля». Що це? Ви глузуєте? — розгнівалася Ханако.

— А оця богиня як вам? — Мейтей подав іще одну листівку. На картинці богиня в хагоромо [89] грала на біва [90] .

89

Хаґоромо —

одежа з пташиного пір’я феї з п’єси театру «Но»

90

Біва — чотириструнний музичний інструмент

— В неї начебто замалий ніс.

— Звичайнісінький. Та ви на ніс не дивіться, а читайте.

А на листівці було написано:

«Давно колись жив собі астроном. Якось увечері, як звичайно, піднявся він на високу башту і взявся спостерігати за зірками. Коли це в небі з’явилася прекрасна богиня і на землю полилися звуки нечуваної в нашому світі чарівної музики. Астроном слухав як заворожений, навіть не помічаючи, як пронизливий холод заповзає в тіло. А вранці знайшли його труп, вкритий білою памороззю. «Це правдива історія», — сказав старий брехун».

— Що? Це ж нісенітниця! І писав це фізик? Хоч би іноді заглядав у часопис «Літературний клуб»… — на Канґецу-куна посипалися безжалісні удари.

— А ця подобається? — півжартома спитав Мейтей і подав третю листівку. На листівці було намальовано вітрильник, а внизу виднів недбало зроблений напис.

«Юна повія на пристані прокидається від гомону куликів на кам’янистім узбережжі моря і плаче — нема в неї рідних. Батько моряк — на дні морському».

— Чудова річ! Я в захопленні! Як він майстерно висловлюється, як тонко відчуває!

— Ви вважаєте, що майстерно?

— Звичайно. Під сямісен можна співати.

— Тоді вийде справжній шедевр. А як вам ці подобаються? — спитав Мейтей, закидаючи Ханако листівками.

– Годі, годі, я й так бачу, що він освічена людина.

Радості Ханако не було меж. Вона, очевидно, з’ясувала все, що стосувалося Канґецу, і наприкінці поставила егоїстичну вимогу:

— Я завдала вам багато клопоту. Прошу вибачення. Не кажіть тільки, будь ласка, Кангецу-сану, що я приходила.

Вона, напевне, вважала, що має право знати все про Канґецу, а щоб про неї згадували — крий Боже.

— Еге, — невиразно відповіли Мейтей і господар.

— А я вам найближчим часом віддячу, — пообіцяла Ханако, простуючи до дверей.

Господар і Мейтей, відпровадивши гостю, вернулися до вітальні. 3 їхніх уст зірвалося одне й те ж запитання: «Ну, що це таке?». Господиня у сусідній кімнаті й собі не втрималася — приглушено захихотіла.

Мейтей вигукнув:

– Господине, ось вам неперевершений зразок банальності! Коли банальність досягає такого рівня, вона стає неперевершеною. Отож не соромтеся, смійтеся на здоров’я.

— Передусім, неприємне обличчя, — бридливо проказав господар.

— А який ніс! — підхопив Мейтей.

— Та ще й кривий.

— Трохи згорблений. Горбатий ніс! Такого ще світ не бачив, — і Мейтей вдоволено засміявся.

— Такі особи старшинують над чоловіками, — ще з більшою досадою буркнув господар.

— Схожа на крам, не розпроданий в дев’ятнадцятому і залежалий на полицях до двадцятого століття, — як завжди, вигадливо підсумував Мейтей.

Тим часом до кімнати зайшла господиня й з чисто жіночою обачністю застерегла:

– Розмовляйте тихіше, а то дружина рикші знову підслухає.

– Нехай підслухує, якщо має з того користь.

— Все-таки негарно глузувати з чужого обличчя. Бо хто з власної волі погодився б мати

такого носа? Тим більш нетактовно, коли йдеться про даму. Соромно за вас.

Обстоюючи ніс Ханко, господиня водночас захищала свою зовнішність.

– Чому нетактовно? Хіба ж то дама? Звичайнісінька дурепа! Правда, Мейтей?

– Може, й дурепа, але в біса спритна. Ач, якого прочухана нам дала!

– Як ти гадаєш, чого, на її думку, вартий учитель?

— Того, що й твій сусіда — рикша. Треба бути принаймні доктором, щоб заслужити увагу такої персони. Взагалі, ти припустився помилки, що не став доктором. А як ви гадаєте? — посміхнувся Мейтей до господині.

— Професора з нього не вийде, — господиня перестала дивитися на чоловіка.

— А може, й дарма ти мною нехтуєш. Тобі, напевне, невідомо, що в давнину чоловік на ім’я Ісократ [91] написав великий твір, маючи за спиною дев’яносто чотири роки. Софокл здивував світ, створивши шедеври ва похилому віці, коли йому було майже сто літ. Вісімдесятирічний Симоноїд [92] писав прекрасні вірші. Що ж до мене…

91

Сократ (436–338 рр. до н.е.) — видатний давньогрецький публіцист

92

Симоноїд (556?-469? рр… до н.е.) — давньогрецький поет

— Бридня! Так довго з вашим шлунком ви не протягнете, — оголосила господиня, наче заздалегідь вирахувала, скільки років життя судилося її чоловікові.

— Грубіянка!… Запитай в Амакі-сенсея!… Ти завжди даєш мені зім’яте чорне хаорі й латане-перелатане кімоно. Ось чому та жінка має мене за ніщо. Від завтра я вдягатимусь, як Мейтей. Приготуєш.

— Як це — приготуєш? У вас же немає такої дорогої одежі. Зрештою, дружина Канеди поводилася чемно з Мейтеєм тільки тому, що він згадав ім’я свого дядька. Одяг тут ні при чому, — вправно вивернулась господиня.

На слові «дядько» наче щось згадавши, господар спитав Мейтея:

— Оце сьогодні вперше почув, що в тебе є дядько. Ти мені про нього не розповідав. То це правда?

Ніби даючи зрозуміти, що такого запитання він чекав, Мейтей відповів:

— А-а, дядько! Він у мене страшенний впертюх… Це теж експонат з дев’ятнадцятого століття, — Мейтей позирнув на господаря та господиню.

– Ха-ха-ха… Ви завжди розповідаєте такі цікаві речі. А де ж він проживає?

— У Сідзуока. І не просто собі живе, а з тьоммаґе [93] на голові, Я не надивуюся. Ти йому кажеш: «Надягніть шапку», — а він так гордовито відповідає: «Я дожив до похилого віку, а ще не відчував потреби в шапці». Або: «Холодно, поспіть ще трохи», — а він: «Людині досить і чотирьох годин сну, а спати довше — розкіш», — і встає до схід сонця. Дядько полюбляє хвалитися: «Не один рік я наполегливо тренувався, щоб звикнути спати чотири години. Однак замолоду цього не вдавалося зробити — мене увесь час хилило на сон. Яка радість, що вже тепер я досяг такого віку, коли можу зробити все, що схочу». Тож нема нічого дивного, що у шістдесят сім років йому не спиться. І справа тут не в тренуванні чи якійсь іншій нісенітниці. А проте він упевнений, що домігся успіху лише завдяки силі духу. Тому-то, як виходить з дому, не забуває взяти залізне віяло.

93

Тьоммаґе — стародавня чоловіча зачіска з вузлом волосся на тім’ї