Ваш покірний слуга кіт

Сосекі Нацуме

«Далебі, ця компанія готується залити сала за шкіру Кусямі-сенсею», — подумав я і нишком шмигнув до кімнати.

У котів наче й ніг немає: ще ніхто з них мимоволі, через свою незграбність, не зчиняв шуму. Вони бігають нечутно, наче по хмарах. Їхня хода схожа на удар кам’яного гонга під водою, на передзвін китайської цитри у глибокій печері, на плин думок, коли мовчки насолоджуєшся делікатесами. Що мені до банального європейського будинку, до зразкової кухні, до дружини рикші, слуг, кухарки, панночки, покоївки, до самої Ханако та її чоловіка. Куди хочу — йду, що хочу — слухаю, оближуся, помахаю хвостом і неквапом, наїжачивши вуса, вертаюся додому. Тут я мастак на всю Японію. Я навіть подумав, чи, бува, той кіт-перевертенъ, у старовинній книжці, не родич мені. Кажуть, буцімто у ропухи

на лобі коштовний самоцвіт, що виблискує у темряві, а от у мене на хвості вміщуються усі уявлення про природу — богів неба й землі, святе вчення Будди, щем кохання і марність нашого буття — й успадковані від діда-прадіда чудодійні засоби ошуканства. Мені, скажімо, легше гордовито прогулятися по коридорах Канедового дому так, щоб ніхто не помітив, ніж Ніосама [95] розтоптати токоротен [96] . Того разу, під враженням своїх здібностей, я збагнув, що всім завдячую хвосту, якого оберігаю, як найдорожчий скарб, і вирішив не відкладати, а негайно помолитися великому богові хвоста: «Вділи мені, боже, котячого щастя, не покидай у скруті».
– І низько схилив голову. Тут мене спіткала невдача. Я мав тричі вклонитися, не випускаючи з-перед очей хвоста. Хотів було повернутися, щоб побачити хвоста, але він, очевидно, потягся слідом за тілом. «Не втечеш», — подумав я й оглянувся так, що замалим в’язів не скрутив, хвіст — на бік. Догнати його — все одно, що втиснути всесвіт у три суни. Обернувшись у погоні за хвостом сім з половиною разів, я вкрай знесилів і вирішив кинути марне заняття. Голова так запаморочилася, що я не знав, де опинився. «Що буде, те й буде», — і я поплентався світ за очі. Та раптом за сьодзі почувся голос Ханако. «Нарешті!» — Я завмер,

95

Ніосама — буддійське божество, охоронець храму

96

Токоротен — желе, приготовлене з червоних водоростей

нашорошивши вуха й затамувавши подих. .

— Такий злидняк той учитель, а нахабства — і на віз не вбереш, правда? — надсаджувався знайомий різкий голос.

— Авжеж, нахабний тип. Треба його провчити. У тій гімназії працюють мої земляки.

— Хто саме?

— Цукі Пінске та Фукуті Кісяґо. Попрошу нехай допечуть йому.

Я не знав, звідки родом Канеда-кун, але чудернацькі імена його землячків видалися мені гідними один одного.

— Він учитель англійської мови? — провадив далі Канеда-кун.

— Дружина рикші казала, що він викладає англійську мову чи щось таке.

– В кожному разі, вчитель з нього нікчемний.

Слово «нікчемний» припало мені до смаку.

— Нещодавно я стрів Пінске і він розповів: «У нашій школі працює один дивак. Якось учні його питають: «Пане вчителю, як перекласти по-англійському «бантя» [97] ? — а він цілком серйозно відповідає: «Бантя» по-англійському «savage tea». Тепер наші вчителі зробили з нього посміховисько. Такі тільки кидають тінь на інших. То, напевне, він»

97

Бантя — зелений час низької якості. Далі в тексті гра слів: слово «бан», записане іншим ієрогліфом, означає «дикий», а «тя» — чай; отже, виходить — «дикий чай» (англ. savage tea)

— Напевне. Від такої пики чогось розумного й не сподівайся. А які в нього бридкі вуса!

— Огидний тип!

Виходить, якщо ти з вусами, то вже й огидний. У такому разі всі коти — потвори.

— А коло нього все крутиться якийсь Мейтей, чи П’яничка непросипущий [98] , ніяк не пригадаю, як звати. Так той взагалі блазень пришелепуватий. Каже, барон Макіяма — його дядько. Я тоді подумала: «Неймовірно, щоб у такої мармизи та дядько був барон».

— Не варто сприймати

його слова за щиру правду, коли не знаєш, що він за птах.

98

У тексті гра слів: слово «мейтей», записане іншими ієрогліфами означає «сп’яніння»

— Не варто, кажете? Але ж він мастак забивати людям памороки, — скрушно сказала Ханако.

Що за дивовижа? Про Канґецу-куна не обмовилися й словом. «Невже вони говорили про нього перед цим? А може, вирішили, що він їм не рівня і викинули з голови?» — думав я стривожено. Хоч-не-хоч я постояв хвилинку і вже збирався йти, як у вітальні навпроти задзвеніла. «Ого, й там щось відбувається. Не спізнитися б». — Я поспішив туди.

Почувся гучний жіночий голос. Оскільки він дуже скидався на голос Ханако, я здогадався, що говорить, мабуть, та панночка, через яку Канґецу-кун мало не втопився. Як прикро, що сьодзі заважали мені хоч краєчком ока бачити її великоцінну особу, а тому я не можу поручитися, чи її обличчя прикрашає великий ніс, а чи ні. Однак, судячи з її сопіння під час розмови, можна було дійти висновку, що в панночки аж ніяк не плескатий, непримітний для людей, ніс, а скоріше навпаки. Жінкаа говорила без упину, її ж співрозмовника не було чути. Напевне, вона перемовлялася по телефону, що про нього я вже чував.

— Хто це? Ямато? Я збираюсь завтра в театр, залиш мені квиток у третю ложу, гаразд?…Зрозумів?… Що незрозуміло? Який же ти, їй-богу! У третю ложу… Що? Чому не зможеш? Повинен взяти, чуєш! Ха-ха-ха, кажеш, жартую?… Мені не до жартів!… Чого ж глузуєш? Власне, хто ти? Tьокіті? О, який же ти безголовий, Тьокіті! Скажи, щоб господиня підійшла до телефону. Що? Сам упораєшся? Який же ти грубіян! А ти знаєш, хто я така? Я — Канеда!… Ха-ха-ха, кажеш, добре знаєш? Ну й дурень!… Канеда, кажу… Що? Щиро дякую за люб’язність? 3 якого дива тобі закортіло дякувати? Не треба мені твоїх подяк… Знову регочеш? Ти, напевне, йолоп… Ваша правда, кажеш?… Будеш глузувати, повішу трубку! Тобі байдуже?.. А мовчатимеш, то не порозуміємось. Кажи ж щось!

Ніхто не відповів. Очевидно, Тьокіті поклав трубку. Не тямлячись з люті, панночка так відчайдушно закрутила ручку телефону, що дзеленчало на весь будинок. З переляку загавкала китайська болонка, що сиділа поруч. «Не ловитиму гав», — я вибіг з дому і сховався під верандою.

Тієї ж миті в коридорі почулася людська хода, заскрипіли розсувані сьодзі. «Хто б це?» — Я нашорошив вуха.

— Панночко, вас кличуть пан і пані.

Здається, гукала покоївка.

– Знати нічого не хочу! — огризнулась панночка.

–  Але ж вони веліли: «Поклич панночку, є невеличка справа».

— Чого ти причепилася як реп’ях! Я ж сказала: нічого знати не хочу! — лютувала панночка.

— Здається, мова йтиме про Мідзусіма Канґецу-сана, — спробувала заспокоїти її покоївка.

— Не знаю я ніякого Канґецу, ані Суйґецу! Ненавиджу! О, дурна пика! — Панночка заходилася зганяти злість на нещасному Канґецу-кунові. — О, а коли це ти зробила собі модну зачіску?

Покоївка полегшено зітхнула:

— Сьогодні.

— Безсоромниця! Служниця, а й собі до панів пнеться. Та ще й комірець поміняла, — не вгавала панночка.

— Це той, що ви мені ласкаво подарували. Він такий гарний, що мені шкода було його носити, тож я сховала в кошик. Але старий забруднився, довелось замінити

— Коли це я тобі дарувала?

— На Новий рік. Ви його купили в «Сіракія». На брунатно-зеленкуватому тлі — набивка у вигляді програми сумо. Ви ще сказали, що він вам не до смаку — старить вас — і що ви даруєте його мені. Ось як було.

– Як ти мені набридла! А тобі до лиця, осоружна.

–  Дякую.

— Я не збираюсь тебе хвалити. Осоружна, кажу.

— Не розумію.

– Навіщо взяла таку гарну річ без дозволу?

Покоївка розгублено мовчала.

— Якщо вже він тобі пасує, то мені й поготів.

— Звичайно, він вам личить.

— То ти знала про це і мовчала! А тепер носиш, ніби так і треба, погань остання!

Лайка лилася нестримним потоком. Я уважно стежив, як розгорталися події. З вітальні навпроти саме пролунав голос Канеди-куна: