Ваш покірний слуга кіт

Сосекі Нацуме

— Навіщо воно йому?

— Не знаю. Бере, та й годі. Думаю, замість кийка. До речі, недавно з ним трапилася дивна пригода, — цього разу Мейтей звертався до господині.

— Он як! — господиня спромоглася на подив.

— Навесні цього року несподівано приходить від нього лист: «Терміново вишли циліндр і сюртук». Я розгубився і поспішив зробити письмовий запит. Незабаром надійшла відповідь, що циліндр і сюртук потребує сам старий. 3амовлення необхідно було виконати до двадцять третього числа, коли в Сідзуока відзначають свято перемоги. Але дивна річ, у листі було таке: «Купи капелюх помірної величини, розміри сюртука вибери на свій розсуд і замов пошити у «Даймару»…

— Невже тепер у «Даймару» шиють європейську одежу?

— Та ні, сенсей, він просто переплутав з «Сіракія».

— Як же це «вибери на свій розсуд»? Це ж важко.

— На те він і мій дядько. Це в його дусі.

— Як

же ти дав собі раду?

— А що ж я мав діяти? Вибрав на свій розсуд і послав.

— Теж мені розумник! І що, вгадав розмір?

— Видно, дядько задовольнився. Бо в місцевій газеті я вичитав, що того дня ясновельможний Макіяма був у розкішному сюртуку, а в руці мав залізне віяло…

— То з віялом він не розлучається?

— Так, я думаю покласти його дядькові в труну, коли він помре.

— Добре, що капелюх і сюртук підійшли йому.

— Якби ж то! Я теж радів, що вийшло на лад. Та невдовзі одержую пакунок. Ну, думаю, не поскупився старий на віддяку. Розпакував, дивлюсь — аж там циліндр, а на додачу лист: «Щиро вдячний, що ви зласкавились на моє прохання, але циліндр трохи замалий. Тож, якщо вам не важко, передайте його шапкареві, нехай розтягне. Потрібні для цього гроші перекажу поштою».

— Який же ти недбайливий! — дорікнув господар, зрадівши, що на світі є люди недбайливі, як і він. По хвилі він спитав: — А що ж далі?

— Я почав сам його носити.

— Отой циліндр? — господар захихотів.

— Оце такий барон? — зчудувалася господиня.

— Хто?

— Та ваш дядько з залізним віялом.

— Де там! Він учений — китаєзнавець. Замолоду гибів над книгами Конфуція і його учнів, а тому й досі, коли всюди сяють електричні лампи, ходить з тьоммаге на голові. Що ти з ним удієш? — сказав Мейтей, нервово потираючи підборіддя.

— Але ж, стривай, ще недавно ти говорив про барона Макіяму!

— Говорили, говорили, я теж чула, — один-єдиний раз погодилась з чоловіком господиня.

— Он як, ха-ха-ха… — ні сіло ні впало розсміявся Мейтей, а згодом спокійно додав: — Усе це вигадка. Якби у мене був дядько барон, я б уже принаймні доскочив посади директора департаменту.

— А я думаю, що за чортівня, — втішився заклопотаний господар.

— Ого! То ви частенько так поважно брешете, як оце зараз? Ви мастак туману людям пускати, — захоплено проказала господиня.

— Куди мені до тієї жінки.

— Та ні, ви теж не пасете задніх.

— Але ж, люба пані, я прибріхую задля жарту, а в неї брехня підступна, подвійна, сказати б, злоякісна. Якщо ми не зможемо відрізнити примітивну хитрість мавпи від вродженого почуття гумору, то доведеться богові комедії пожаліти, що перевелися на світі благородні люди з гострим розумом.

— Хто його знає, - і господар понурив очі.

— Ет, все одно, — сміючись, мовила господиня.

Ще ні разу моя нога не ступала по той бік завулка, тож не дивно, що я не маю жодного уявлення про Канедову садибу. Лише тепер почув про неї. Вдома ніколи не заходила мова про ділків, а тому я, живучи на ласкавому хлібі господаря, ніколи ними не цікавився — вони просто для мене не існували. Однак, підслухавши краєчком вуха розмову під час несподіваного візиту Ханако й уявивши собі вроду її доньки, їхнє багатство, родовитість і могутність, навіть я, простий кіт, уже не міг спокійно вилежуватися на веранді. До того ж мені стало жаль Канґецу-куна. Яка користь, що він закінчив університет і став фізиком? Ця Ханако підкупила професорову, дружину рикші, ба навіть Тенсьоін з багатострунним кото; розвідала про нього геть усе, навіть те, що йому викришилися два передні зуби, а він лиш підсміюється і знай крутить мотузок хаорі. Не всяк одважиться підступити до жінки з таким здоровецьким носом. Господар, звісно, не буде втручатися у цю справу, тим паче, що в нього обмаль грошей. Мейтей живе в достатку, але він справжнісінький Ґудзен Додзі, тож допомоги від нього марно сподіватися. Кому-кому, а сенсею, що виступає з доповідями про механіку повішення, можна поспівчувати. Тому було б несправедливо, якби я не наважився прокрастися у ворожий табір і не вивідав, що ж там відбувається. Я простий собі кіт, але, живучи в домі вченого, що іноді почитує Епіктета і стукає його книгами по столу, відрізняюсь від дурних і нетямущих пересічних котів. Лицарський дух, що спонукає мене до такої авантюри, ховається на кінчику мого хвоста. Йдеться не про те, щоб віддячити Канґецу-кунові, або, тим більше, віддатися тому шаленому збуренню крові, коли безоглядно кидаєшся рятувати когось із біди. Кажучи пишномовно, мій блискучий, гідний похвали, вчинок продиктований волею неба, що понад

усе ставить справедливість і поміркованість. Якщо Ханако та її поплічники, без відома Канґецу, роздзвонили про випадок на Адзумабасі, підсилають своїх нишпорок, а потім пихато розповідають першому-ліпшому, що вони довідались, якщо не гребують послугами рикш, конюхів, бешкетників, волоцюг-сьосеїв, старих поденниць, баб-повитух, відьом, масажисток, телепнів і забирають час у талановитих, корисних державі людей… то в кота теж вистачить рішучості. На щастя, день видався погідний. Одне лише мене турбувало: іній почав танути, тож служниця розгнівається, якщо своїми лапами забрудню веранду. Та для мене понад усе обов’язок — життя не пошкодую. «Не завтра вранці, а піду негайно, — вирішив я і, сповнившись відваги й почуття самопожертви, кинувся до кухні. Але тут же завагався: «Стривай!… Як кіт я досяг найвищого ступеня розвитку, мені навіть здається, що гостротою розуму не поступлюся й учневі останнього класу гімназії. Шкода тільки, що горло в мене котяче, і я не годен розмовляти людською мовою. Скажімо, я крадькома прошмигну в Канедову садибу, з’ясую, що відбувається у ворожому таборі… А далі? Все одно нічого не зможу розповісти Канґецу-кунові. І господар, і Меитей-сенсей теж нічого не взнають. Добуті дорогою ціною відомості пропадуть марно. Вони будуть як заритий у землю діамант, що не може відсвічувати в променях сонця. «По-дурному виходить, може, не варт і починати», — розмірковував я перед дверима.

Однак не пристало кидати розпочату справу на півдорозі. Я почував себе кепсько, як люди в посуху, коли чекають дощу, а чорні хмари пропливають над головою і зникають у сусідній провінції. Інша річ, якби я не мав рації. А от боротися за справедливість, заради гуманності, навіть якщо за виконання обов’язку доведеться накласти життям — заповітне бажання справжнього мужчини. Байдики бити й бігати по грязюці — ось на що приречений звичайний кіт. Мені судилось вродитися котом, і я не можу обмінятися думками з панами Канґецу, Мейтеєм і Кусямі, але як треба потай кудись закрастися, то ніхто мене в цьому не перевершить. Я люблю зробити те, що не до снаги іншим. Все-таки краще, що хоч я знатиму, що діється в домі Канеди. Мені так кортить дати їм зрозуміти, що хтось усе про них знає, хоч і не може розповісти іншим! Як же не піти, коли на мене чекає стільки приємних вражень? Ну що ж, або пан або пропав, піду.

Опинившись на тому боці завулка, я побачив перед собою на розі вулиці гордовитий, в європейському стилі, будинок. «Господар, напевне, такий же пихатий, які його кам’яниця». Я прошмигнув через браму в двір, оглядаючи цю понуру двоповерхову будівлю, яка не вирізнялася особливою архітектурою, створену, здається, тільки для того, щоб лякати людей. Певно, це і є та банальність, про яку говорив Мейтей. Проминувши парадний вхід, через палісадник я побіг на задвір’я. Кухня, як годиться, була простора, напевне, разів у десять більша, ніж у Кусямі-сенсея. Там панував ідеальний порядок, усе аж сяяло. Навряд чи вона поступиться кухні графа Оокума, про яку нещодавно з подробицями писала газета «Ніхон сімбун». «3разкова кухня», — подумав я і вкрався досередини. Дивлюсь — у широкому, в два цубо, передпокої дружина рикші розмовляє з кухаркою й рикшею Канеди. Я сховався за цебром.

— Невже той учитель не знає нашого пана? — питала кухарка.

— Хіба таке можливо? Треба бути без очей і без, вух, щоб жити поряд і не знати садиби Канеди-сана, — проказав рикша Канеди.

— Що тут скажеш! Адже той учитель такий дивак — його цікавлять тільки книжки. Якби знав, хто наш пан, то вжахнувся б. А втім, він, мабуть, не знає, скільки років власним дітям, — мовила дружина рикші.

— От бовдур, і не боїться Канеди-сана! Хай йому грець, ходімо всі та й налякаємо його.

— А й справді! Мудрагель який: то, бач, ніс у пані завеликий, то обличчя не до вподоби… А в самого пика, як у борсука з Імадо [94] . Напевно, має себе за нормальну людину! Тьху!

94

Ідеться про глиняні статуетки, які виробляли в одному з районів Токіо — Імадо

— А подивіться тільки, який у нього вигляд, коли він з рушником іде до лазні! Ніби на цілому світі нема кращого за нього.

Навіть кухарка зневажала Кусямі-сенсея.

— Ходімо під огорожу й вилаємо його.

— Щоб не задирав носа!

— Тільки не треба потикатись йому на очі. Нехай лиш голоси чує. Не давайте йому сидіти над книгами, допечіть до живого. Так пані веліла.

— 3робимо, — жінка рикші дала зрозуміти, що за нею затримки не буде: свою порцію прокльонів вона сенсеєві вділить.