Ваш покірний слуга кіт
Шрифт:
— Гей!
— Ага, — злякано відповіла господиня.
— Оце твоє «ага» — вигук чи прислівник? Як ти гадаєш?
— От дурне запитання. Хіба тобі не однаково?
— Ні. Це велика проблема, над якою сушать собі голови наші філологи.
— Ти що? Над котячим нявканням? Яке безглуздя! А хіба коти нявкають по-японському?
— В тому-то й сила. В тому вся трудність. Це називається порівняльним мовознавством.
— Так що? — господиня була розумна, такі дурні проблеми її не зачіпали. — З’ясували, що до чого?
— Проблема важка і її одним махом не з’ясуєш, — сказав господар, пережовуючи згадувану раніше смажену рибу. Потім узявся до свинини з картоплею. — Це що, свинина? .
— Taк, свинина.
— Гм… — зневажливо гмикнувши, проковтнув шматок і простягнув жінці чашку. — Вип’ю ще одну.
— Сьогодні ви чогось багато п’єте. Он як почервоніли
— Все одно питиму… А ти знаєш, яке найдовше у світі слово?
— Знаю. Сакі-но кампаку-дадзью-дайдзін.
— Це ім’я. А я питаю, чи знаєш слово.
– Європейське?
— Eгe.
— Не знаю. Годі вам пити. Беріться до їжі.
— Ні, я ще вип’ю. Сказати тобі найдовше слово?
— Скажіть. І їжте.
— Архаїомелесідонофрунікерата [157] .
— Якась нісенітниця.
— Не нісенітниця, а грецька мова.
— Що воно означає по-японському?
— Не знаю. Знаю тільки, як пишеться. Як розгонисто написати, розтягнеться на яких шість сунів.
Якась дивовижа: те, що інші люди кажуть напідпитку, господар виголошує у тверезому стані. А втім, сьогодні він таки перепився. Звичайно випиває дві чарки, а цього разу висушив аж чотири. В нього й після двох чарок обличчя пашить, а після чотирьох почервоніло як розжарені щипці для вугілля, і було видно, що йому зле. Але він на цьому не зупинився.
157
«Старовинні
— Ще одну!
— Може б, уже перестали? — напосідала господиня. — Вам же погано.
— Нехай погано, буду звикати. Оматі Кейґецу [158] сказав: «Пий!»
— Теж мені велике цабе! — для господині навіть Кейґецу нічого не важив.
— Кейґецу — найвидатніший сучасний критик. Якщо він сказав: «Пий!» — значить, так треба.
— Балакай-балакай! Навіщо слухати того Кейґецу або Байґецу, чи як там його? Щоб потім мучитися?
— Не тільки пити. Він радив заводити знайомства, гyльтяювати, подорожувати.
158
Оматі Кейґецу (1869–1925) — японський критик і літературознавець
— Бракувало ще цього! І це називається найвидатніший критик? Жах! Радить гyльтяювати сімейній людині…
— Гультяювати приємно. Я і без Кейґецу гуляв би, якби тільки мав гроші.
— От щастя, що не маєте. Ото було б жахливо, якби ви тепер загуляли.
— Якщо ти кажеш, що жахливо, не буду. Зате потурбуйся про чоловіка і краще частуй.
— На краще я не спроможна.
— Та невже? Гаразд, загуляю пізніше, як тільки гроші заведуться. На сьогодні досить, — і господар попросив рису. Здається, він з’їв аж три чашки рису. А мені перепали три шматочки свинини й голова смаженої риби.
Розділ VІІІ
Здається, я вже згадував про бамбукову огорожу навколо господаревого двору, коли пояснював спортивну вправу «обхід паркана». Але ви помиляєтеся, якщо гадаєте, ніби будинок сусіда Дзіро-тяна [159] стоїть відразу за тією огорожею. За оренду платимо небагато, адже тут живе Кусямі-сенсей. Від Йот-тяна і Дзіро-тяна — усіляких там «тянів» — господаря відділяє і тонка огорожа й небажання водити з ними компанію. За огорожею простягається пустир завширшки п’ять-шість кенів, скраю щільним рядом ростуть кипариси. Якщо глянути з веранди, вони здаються густим лісом… Можна подумати, що господар — відлюдник, який оселився якнайдалі від людей, серед природи, і коротає дні у товаристві безіменного кота. Однак кипариси ростуть не так уже щільно, як я oце об’явив, — з-поміж них безцеремонно визирає покрівля дешевого пансіону з пишною назвою «Гункакукан» — «Хатина журавлиної зграї». Тож уявити собі господаря таким, як я його щойно зобразив, теж важко. Якщо пансіон величають «Хатиною журавлиної зграї», то оселя господаря гідна назви: «Лігвище сонного дракона». Назва не оподатковується, то чому б не вибрати собі якнайгучнішої? Пустирище, завширшки п’ять-шість кенів, тягнеться вздовж кипарисів на схід і на захід на кенів десять, потім раптово загинається гаком й обступає господареву оселю з півночі. Саме ця північна частина пустирища — джерело чварів. Слід би гордитися, що пустир заходить за пустир і будинок відгороджений з двох боків від зовнішнього світу. Та де там! Не тільки власник «Лігвища сонного дракона», але і я, святий кіт, пожилець того лігвища, — обидва маємо клопіт з цим пустирем. Так само як на південному краї владно височать кипариси, на північному стоять у ряд сім чи вісім павлоній. За такі павлонії, завгрубшки один сяку, майстер, що виготовляє ґ'ета, дав би добрі гроші. Але, на жаль, ми тільки винаймаємо садибу і не маємо права розводити комерцію. Шкода господаря. Недавно посильний зі школи зрізав гілку і наступного разу прийшов до нас у павлонієвих ґета. Хоч ніхто не тягнув його за язика, він вибовкав, що зробив їх з тієї гілки. От спритник! Так от, павлонії у нас є, а користі від них для мене і для господаря катма. Здається, є давній вираз: «У кого перли, того й вина». А нам годилося б сказати: «У кого павлонії, у того ані гроша за душею». Справді-таки, у дурня і скарби зогниють. Ясна річ, дурень — не мій господар, не я, а власник будинку Дембее. Павлонії самі просяться в руки майстру, що виготовляє ґета, а Дембее нічого не помічає і приходить до нас тільки за орендною платою. Зрештою, я не відчуваю особливої злості до Дембее, тому не буду його більше ганити, а вернуся до головної теми — ознайомлю вас з цікавою історією, як пустир став яблуком незгоди. Тільки не кажіть про це господареві. Ось тільки послухайте. Здавна цей пустир мав одну ваду — не був огороджений. По ньому гуляв вітер, зчиняв куряву; люди протоптали стежки, ходили, як кому заманеться. Я кажу «гуляв вітер», щоб ви не подумали, ніби я брешу. Адже тепер дещо змінилося. Однак, якщо я не розкажу, що було, ви не зрозумієте причини чварів. Навіть лікар не зможе виписати рецепта, якщо не знатиме причини захворювання. А тому я почну розповідати з того дня, як ми переселилися у цей будинок. Навіть приємно, якщо влітку пустирем гуляє вітер. А тому що там, де немає грошей, нема і крадіжок, то господаревому дому не були потрібні всілякі там огорожі, паркани, вориння чи живоплоти. Однак, гадаю, спочатку треба було встановити, що це за люди чи тварини живуть по той бік пустирища. Тобто треба було з’ясувати, який характер у панів на тому краї пустиря. Поки не ясно, про кого йдеться — про людей чи про тварин, може, передчасно називати їх панами, але нехай. Адже в нашому світі і злодіїв і розбійників величають панами. В усякому разі, поліція ще не стикалася з ними. Натомість у них інша вада — їх виявилося дуже багато. Хоч греблю гати. Приватна гімназія «Ракуункан» на вісімсот учиів виховувала з паничів благородних панів, беручи з кожного дві єни щомісяця. Судячи з назви «Ракуункан» — «Палац рухливої хмарини», можете подумати, що мова йде про паничів з витонченими манерами. Але ви помиляєтеся. Адже це однаково що повірити, ніби в пансіоні «Хатина журавлиної зграї» оселилися журавлі, а в «Лігвищі сонного дракона» проживає кіт. Тепер, коли ви знаєте, що серед викладачів з університетською освітою трапляються такі от несповна розуму, як Кусямі-кун, вам стане зрозуміло, що не всі паничі мають шляхетний характер. А якщо не стане зрозуміло, то погостюйте три дні у мого господаря.
159
Тут суфікс «тян» має не пестливий, а зневажливий зміст
Я вже казав, що спочатку, як ми сюди переселилися, пустир не був огороджений і паничі з «Ракуункану» могли вільно зупинятися під павлоніями, балакати, уминаючи сніданки, валятися на траві — одне слово, робити все, що заманеться. Після себе вони залишали коробочки з бамбукового лика, старі газети, старі дзорі [160] , старі ґета — загалом усе, що можна вживати з прикметником «старий». Незрозуміло, чому господар виявився пасивним, не протестував проти такого неподобства. Може, нічого не помічав, а може, помічав, але не мав охоти читати нотації. Однак поступово, як паничі діставали дедалі вищу освіту і вже, здається, набули вигляду благородних панів, їхня навала докотилася аж до південної частини пустища. Якщо слово «навала» не личить паничам, я б його не вживав, але іншого не можу підшукати. Немов кочовики в пошуках води й рослинності, вони посувалися вперед від павлоній до кипарисів. Кипариси росли навпроти нашої вітальні, а тому лише найхоробріші зважувалися на такий крок. Через пару днів вони посмілішали, і тепер їхня хоробрість стала великою хоробрістю. Що може бути страшніше за плоди освіти? Паничі не лише стовбичили перед вікнами вітальні, але й співали пісень. Я не пам’ятаю, які то були пісні, але пригадую, що не «танки», а щось вульгарне, хвацьке, до вподоби людям з низьким смаком. Дивна річ, не тільки господар, але і я, мимоволі, наче заворожені, заслуховувалися тим співом. Зрештою, ви, напевне, знаєте, що нерідко гнів і захоплення нерозривно пов’язані. Я жалію, що в той час ми несподівано зіткнулися саме з такою сумішшю почуттів. Господареві теж, мабуть, було неприємно, але він мусив кілька разів вискакувати з кабінету і проганяти паничів словами: «Тут вам нічого робити! Щоб я вас не бачив!» Але виховані паничі й слухати не хотіли. Тільки господар їх прожене, а вони знову тут. Вертаються і знову співають хвацьких пісень. Голосно розмовляють. Розмова, звісно, як личить паничам, своєрідна. Від них можна було почути: «Гей, братва!» або «А чо’ мені тре’?» Кажуть, що до Реставрації такі слова належали виключно носіям паланкінів, самурайським зброєносцям і лазникам. У двадцятому столітті їх засвоїли освічені паничі. Хтось пояснив, що повторилася історія зі спортом — спочатку зневажали, тепер не тямляться від захоплення. Господар знову вискочив з кабінету і, впіймавши найвправнішого в панській мові учня, спитав: «Чого сюди ходиш?» Паничеві
160
Дзорі — солом’яні сандалії
161
Нюйва — китайська богиня; за міфом, вона лагодила розбите небесне склепіння
Взагалі кажучи, дражнити людей — цікаво. Навіть я, кіт, часто розважаюся, глузуючи з дочок господаря. Тож цілком природно, що паничі з «Ракуункану» беруть на кпини вайлуватого Кусямі-сенсея. Невдоволеною залишається тільки жертва глузувань. Аналізуючи, психологію жартів, відкриваємо два головних елементи. Перший: людина, піднята на глум, мусить обурюватися. Другий: жартун повинен перевищувати жертву і силою, і чисельністю. Якось, вернувшись із зоопарку, господар захоплено розповідав, що він там бачив. Я прислухався. Господар згадував про сварку песика і верблюда. Собачка вихором бігає навколо верблюда, а йому й за вухом не свербить, — стоїть собі непорушно й горби надимає. Хоч як собачка гавкав — усе марно. Довелось перестати. «От колода!» — посміявся з верблюда господар. Ця пригода схожа на історію з гімназистами. Хоч би яким майстерним був жартун, а з верблюдом не пожартує. 3 другого боку, не слід дражнити надто сильних, як-от лева чи тигра. Не встигнеш і пожартувати, як тебе розірвуть на шматки. Найбільша насолода жартувати тоді, коли нема загрози, коли жертва насміху щирить зуби, лютує, а вкусити не може. Питаєте, чому глузування приносить утіху? Для цього є чимало причин. Передусім так можна згайнувати час. Адже іноді з нудьги хочеться рахувати волосинки у власній бороді. Розповідають, що в давнину один в’язень розганяв журбу тим, що малював на стіні трикутники. На світі нема нічого нестерпнішого за нудьгу. Коли не відбуваються події, які б спонукали до діяльності, життя стає прикрим. Глузування саме і є такою спонукою до дії, а водночас розвагою. Тому з давніх-давен цій розвазі з нудьги віддавалися дурники-князі, що не розумілися на людській психіці, й молодики з примітивним інтелектом, якого вистачало хіба що для задоволення власних примх. По-друге, глузування — найпростіший спосіб довести на практиці свою вищість над іншими. Ясна річ, свою перевагу можна показати і вбивством, і пораненням, і обманом. Але до таких заходів удаються тільки тоді, коли перед вами стоїть ясна мета — вбити, поранити, обманути; відчуття переваги тоді — всього-на-всього неминучий наслідок цих дій. Тому найкраще дражнити тоді, коли можна виявити свою перевагу, але не завдати особливої шкоди людині. Однак без ніякої шкоди не обходиться — ви б тоді просто не довели своєї вищості. Якщо ви знаєте, що сильніші за інших, але довести цього не можете, то радості не відчуєте. Людина покладається тільки на себе. У найскрутніших випадках вона довіряє тільки собі. І не заспокоїться доти, поки не переконає у цьому інших. Але ж і дурноверхі обивателі і люди, що сумніваються у своїх можливостях, — усі використовують будь-яку нагоду, аби схопити в руки якомога більше акцій. Вони зовсім як той майстер дзюдо, якому іноді без жодної причини кортить жбурнути першу-ліпшу людину на землю. Ходять оті невмілі майстри дзюдо вулицями з одним-однісіньким наміром — знайти б хоч когось, слабкішого за себе, навіть необізнаного з технікою дзюдо, і повалити на землю. Є ще інші причини, чому глузування приносить насолоду, але за браком часу не буду їх торкатися. Якщо ж хочете продовжити розмову на цю тему, приходьте з коробкою сушеного тунця, — я завжди до ваших послуг. 3 вищесказаного, на мою думку, можна дійти висновку, що найзручніші для жартів — це мавпи в зоопарку і вчителі гімназії. До того ж учителі краще годяться, ніж мавпи… Ні, таки мавпи. 3рештою, на одне виходить, адже вони схожі. Як самі знаєте, мавпу держать на ланцюжку, і хоч як вона щирить зуби, сіпається, вам нічого боятися, що подряпає. Учителя ж тримають не на припоні — його прив’язують місячною платнею. Хоч би скільки з нього глузували, він усе стерпить — у відставку не подасть і своїх мучителів не поб’є. Якби йому стало відваги, він не був би вчителем — нянькою для учнів. Мій господар — учитель. Правда, він не учитель «Ракуункану», але все-таки вчитель. Він — найпідхожіша, найдоступніша і найбезпечніша для глузування людина. Учні «Ракуункану» — хлопчаки. Покепкувати з господаря — для них нагода вдовольнити свою пиху; вони навіть уважають, що дістали право дражнити людей завдяки шкільній освіті. Крім того, вони не знають, як за десятихвилинну перерву зужити енергію, що переповнює їхнє тіло й душу. Цілком логічно, що за таких обставин господар став посміховиськом, а учні — жартунами. Тож сердитися на них, як господар, вершина дурості. А тепер я вам розкажу, як учні здіймали господаря на поглум і якою дикістю той відповідав.
Ви, панове, мабуть, знаєте, що таке гратчаста бамбукова огорожа. Це проста огорожа, через яку вітер гуляє. Я вільно, без жодних зусиль, проходжу через будь-який отвір у ній — мені байдуже, вона є чи ні. Але ж її збудовано за наказом директора «Ракуункану» не для того, щоб мені перегородити дорогу — директор мав намір закрити доступ у наш двір своїм вихованцям. Хоч крізь огорожу і вітер гуляє, але людині через неї не пролізти. Через ті квадратні, завбільшки чотири на чотири суни, отвори навіть стародавньому китайському штукареві Цянь Шіцзуню не пробратися. Без сумніву, така огорожа ефективна стосовно людей. Тож не дивно, що господар зрадів, як побачив, що вона готова. Однак у логіці господаря була величезна прогалина. Куди більша за отвір в огорожі. Така величезна, що через неї пройшла б казкова риба — пожирач кораблів. Господар виходив з припущення, що ніхто не здогадається перестрибнути огорожу. Він уважав, що досить найпримітивнішої загороди, яка б показала учням кордони їхньої території, і вони віднадяться лазити до нас. Згодом він відкинув навіть це припущення і вирішив, що нічого не станеться, коли хтось порушить кордон. Іншими словами, господар поспішний висновок, що загрози нападу немає, бо жоден хлопчисько не зможе пролізти через вічко огорожі. Справді, хлопчисько — не кіт, через вічко не протиснеться, а от перескочити через огорожу — що може бути легшого для нього? Більше того, стрибати через огорожу — цікава вправа.
Наступного дня, як поставили огорожу, своїм звичаєм, учні знову сипонули на північну частину пустирища. Однак аж під вітальню не заходили. Заздалегідь урахувавши, що тепер для втечі треба більше часу, вони вешталися на безпечній відстані від нашого дому. 3 кабінету господареві, звісно, не було видно, що вони роблять. На жаль, за ними можна було стежити тільки з-за рогу хати або з віконця туалету. 3 вікна їх можна було бачити, але спіймати — дзуськи. Через вікно можна було насварити, але обійти будинок і заскочити на бойових позиціях неможливо — зачувши ходу, ворог устигав перехопитися через огорожу. Так само кидається врозтіч стадо морських котиків, що гріється на сонці, при наближенні браконьєрського судна. Звісно, господар не чатував у туалеті; вискакувати через двері, як тільки зачув гамір, він теж не збирався. Інакше йому довелося б кинути вчителювання і. перекваліфікуватися на бігуна. Господар займав невигідну позицію: в кабінеті чув голоси, але самого ворога не бачив; з вікна бачив, але спіймати не міг. 3багнувши невигідність господаревої позиції, вороги вдалися ось до якої тактики. Коли їхня розвідка доповідала, що господар у кабінеті, вони зчиняли галас. Навмисне голосно викрикували глузливі зауваження на його адресу. Причому робили так, щоб не було знати, де вони шумлять — по цей чи по той бік огорожі. Але тільки-но з’являвся господар, як вони давали драла або прибирали незалежний вигляд, якщо були по той бік огорожі. Коли господар заходив у туалет — звичайно, не гаразд, що я часто повторюю це слово, самому незручно, але без нього мені не вдасться описати війни — так от, коли господар заходив у туалет, вороги навмисне сновигали під павлоніями, силкуючись потрапити йому на очі. Якщо ж господар починав лаятися з туалету на всі заставки, ворог неквапом відступав на свою базу. Нова тактика збила господаря з пантелику. Тільки-но він подумає, що вороги на його території, і вискочить з кийком надвір, як їх наче лизень злизав. Прогнавши їх, він повертається у хату, заглядає у вікно — кількоро з них уже тут. Господар то вибігав надвір, то заглядав у вікно. І так безперестанку. Оце й значить вимучитися біганиною. Врешті-решт на нього найшло таке затьмарення розуму, що важко було сказати, хто він: учитель чи військовий. А коли затьмарення досягло вершини, ось що сталося.