Ваш покірний слуга кіт

Сосекі Нацуме

— Знаєш, це не така важлива справа… Зрештою, якщо ти згоден, то ось що я тебе попрошу.

— Будь ласка, не церемоньтеся…

— Той дивак, ну, твій давній приятель… Кусямі чи як там його…

— Ну-ну, що ж такого накоїв Кусямі?

— Нічого. Але я досі без огиди не можу згадати того випадку…

— Цілком справедливо. Все через те, що Кусямі страх який пихатий… Йому слід би знати своє місце. А то ж думає, що світ — його царство!

— Отож-то. От нахаба! Патякає, що, мовляв, перед грішми голови не схилить, що ділові люди і те і се… Я йому

покажу, на що здатна ділова людина! Я вже давно підставляю йому ногу, але він не здається. Страшно впертий суб'єкт!

— Не має жодного уявлення про вигоду, тому так нерозважно комизиться. Він завжди був такий. Пропаща людина! Ані крихти не розуміє, що йому на користь, а що зашкодить.

— Ха-ха-ха. Чого я тільки не перепробував? Нарешті вдався до гімназистів.

— Чудова думка! Що-небудь вийшло? Здається, цього разу досадив. Незабаром капітулює.

— Прекрасно! Хоч би скільки він пручався, все марно — один у полі не воїн.

— Атож. Один нічого не вдіє. Певне, зараз лікті кусає. Може б, ти зайшов до нього та розвідав, який у нього настрій.

— Он що! Нема нічого простішого. Зараз же піду. А як буду вертатися, розкажу, що бачив. От цікаво поглянути, як цей упертюх скис!

— Ну гаразд, заходь, як вертатимешся. Буду чекати.

– Тим часом бувайте.

О, знову підступи! Влада ділків таки безмежна. Довести мого пасивного, як камінь, господаря до запаморочення, замучити його так, щоб голова полисіла і на ній не могла муха втриматися, напустити на його голову біду, яка спіткала Есхіла.,- усе в руках багачів. Я не знаю, яка сила обертає землю навколо осі, але певен, що у світі порядкує золото. Ніхто, крім ділків, не збагнув його сили, ніхто, крім них, не розпоряджається його могутністю, як заманеться. Саме діловим людям завдячуємо тим, що сонце безперешкодно з’являється на сході й щасливо заходить.

Хоч я виховувався у домі пришелепуватого бідолахи-вчителя, але й мені не вадить знати, яке то щастя, що на світі є ділові люди. Цього разу, сподіваюсь, навіть моєму нетямущому господареві проясниться в голові. Бо якщо він не позбудеться своєї тупості, то лиха наживе. Завдасть непоправної шкоди своєму дорогоцінному здоров’ю. Хотів би я знати, що він скаже, як зустрінеться з Судзукі-куном. З його розмови відразу стане ясно, зійшло на нього прозріння чн ні. Треба квапитись. Хоч я й кіт, а про господаря турбуюся. І я поперед Судзукі-куна майнув додому.

Судзукі-кун — хитрюга. Про Канеду жодним словом не прохопився, а завів невинну світську балачку.

— Ти чогось змарнів. Що сталося?

— Нічого особливого. .

— Ти ж зовсім блідий. Тобі слід піклуватися про себе. До того ж погода зараз погана. Вночі спокійно спиш?

— Ага.

— Може, тебе щось гризе? Розкажи по правді,- як буду в змозі, зараджу твоїй біді.

— З якої це речі має мене щось гризти?

— Ну, що ж, чудово, якщо все гаразд. Гризота, бач, дуже шкодить. У цьому світі краще жити весело, з усміхом. А ти якийсь надто похмурий.

— Сміх також шкодить. Траплялося, що від нестримного

сміху люди вмирали.

— Бреши, бреши! Адже недарма кажуть: хто сміється, до того щастя приходить.

— А от у Стародавній Греції жив філософ на ім’я Хрисіп. Ти його, мабуть, не знаєш?

— Не знаю. Так що з ним сталося?

— Помер від надмірного сміху.

— Ото дивовижа! Зрештою, то було в давнину…

— В давнину чи тепер — яка різниця? Побачив, як віслюк їсть інжир із срібної чашки, і йому стало смішно. Він так розреготався, що вже не зміг угамуватися. Так і помер бідолаха від сміху.

— Ха-ха-ха, навіщо сміятися безперестанку? Посміявся трохи і перестань. Тоді й настрій буде гарний.

Поки Судзукі-кун отак рознюхував душевний стан господаря, з гуркотом розчинилися ворота. Я подумав, що то гість, але помилився.

— Дозвольте забрати м’яч з вашого двору.

Служниця відповіла з кухні: «Будь ласка». Гімназист побіг на задвір’я. Судзукі-кун здивовано спитав:

— Що трапилося?

— Сусіди-гімназисти закинули у двір м’яча.

— Сусіди-гімназисти? Ти маєш таких сусідів?

— Поряд гімназія «Ракуункан».

— Гімназія? Он як! Напевне, галасують?

— І ти ще питаєш! Я працювати як слід не можу. Бувши міністром освіти, я б наказав закрити таку школу.

— Ха-ха-ха, я бачу, ти сердитий! Що, допікають?

– Ще б пак. З ранку до вечора.

— Якщо вони не дають тобі жити, то чом би тобі не переїхати на іншу квартиру?

— Як це так — переїхати? Вибачте, нічого в них не вийде.

— Ти хоч на мене не сердься. Куди тобі з ними тягатися. Це ж діти. Плюнь на них і все буде гаразд.

— Тобі, може, й буде гаразд, але не мені. Вчора я викликав учителя і мав з ним розмову.

— Цікаво. Напевне, він злякався!

— Ага.

Ворота знову розчинилися.

— Дозвольте забрати м’яч, він залетів у ваш двір.

– Ого, як часто ходять! Знову по м’яч.

— Ага. Ми домовились, що вони будуть заходити через ворота.

— Ось у чому справа… Тепер зрозуміло.

— Що зрозуміло?

— Ну… Чому приходять.

— Сьогодні вже шістнадцятий раз.

— Тобі, мабуть, обридло? А чи не краще зробити так, щоб вони не приходили?

— Як це так — щоб не приходили? Тут нічого не вдієш, усе одно докучатимуть.

— Нехай буде по-твоєму. Годі про це. Але чого ти такий впертий? У цьому світі вигідніше бути гладеньким, без гострих кутів. Круглий предмет легко котиться, а вугластий оббиває собі боки. Не один ти живеш на світі. Не думай, що до тебе всі будуть пристосовуватися. Отак! А як будеш мірятися силою з тими, у кого є гроші, тільки собі нашкодиш. Тільки нерви попсуєш і здоров’я згубиш. І ніхто тебе за це не похвалить, слова доброго не скаже. Що ти багачеві зробиш? Він сидить собі й наказує — роби це, роби те. Кожен знає, що один у полі не воїн. Звісно, впертість — похвальна річ, але ти перегнув і вона заважає тобі працювати вдома, завдає клопоту на роботі. Одне слово, ти нічого не доб’єшся, крім неприємностей.