Ваш покірний слуга кіт

Сосекі Нацуме

Якщо ж дзеркало, якому слід бути у ванній, опинилося в кабінеті, то це означає, що або воно стало сновидою, або його приніс господар. Якщо приніс господар, то навіщо? Може, воно йому потрібне для вдосконалення духу пасивністю. Колись давно один учений завітав до святого панотця і побачив, як той шліфує черепицю. «Що це ви робите?» — спитав учений. «Надумав дзеркало зробити от і стараюся», — була відповідь. Учений здивувався і сказав: «Хоч ви й свята людина, а з черепиці дзеркало вам не зробити». — «Невже? — зареготав превелебний отець. — Значить, доведеться кинути. А от ти не знайдеш дороги до істини, хоч би скільки книжок прочитав». Напевне, господар краєчком вуха чув про цю подію, а тому приніс з ванної дзеркало і взявся самовпевнено крутити ним собі перед носом. «Кепська справа», — зміркував я, придивляючись, що буде далі.

Нічого не підозрюючи, господар пильно вдивлявся в одне-однісіньке в нашому домі дзеркало. Взагалі кажучи, дзеркало — химерна річ. Кажуть, треба мати неабияку відвагу, щоб у просторій кімнаті нічною порою при світлі свічки дивитися у дзеркало. Коли одного разу господарева донька підставила дзеркало мені під ніс, то я так перелякався, що тричі оббіг навколо будинку. Навіть у білий день страшно дивитися у дзеркало так пильно, як господар.

Тим паче, що його обличчя і так далеко не вродливе. За якийсь час господар пробурмотів: «Справді, гидка фізіономія». Господаря можна тільки поважати за те, що признався у своїй потворності. А проте він поводився, наче божевільний. Хоча й сказав правду. Ще один, крок і він злякається своєї непривабливості. Про людину, яка в глибині душі не признається у своїх гріхах, не скажеш, що вона ковтнула ківш лиха.

Така людина не в змозі зректися суєти цього світу. Я сподівався, що господар от-от скаже: «Який жах!» Але він лише сказав: «Справді, гидка фізіономія» — і ні сіло ні впало надув щоки і кілька разів ляпнув по них долонею. Невже це якесь замовляння? У цю мить мені чомусь здалося, ніби я десь бачив таку фізіономію. Добряче помізкувавши, я зрозумів, що така пика в нашої служниці. Тут буде доречно трохи розповісти про неї. Ви б тільки подивилися, яка вона роздута! Недавно хтось приніс господареві з храму Анаморі-Інарі подарунок — ліхтар, виготовлений з риби. Так от, фізіономія служниці — геть-чисто, як той ліхтар з риби. Її так роздуло, що очей не видно. Правда, риба в тисячу разів кругліша; бо обличчя служниці зроду вугласте, а тому схоже на шестикутний годинник, хворий на водянку. Але залишімо служницю в спокої, - щоб, крий Боже, не почула, — і вернімося до господаря. Як і раніше, господар поплескав себе по надутих щоках і ще раз промовив: «Як отак розтягти, то ряботиння не видно». Потім він повернув щоку до світла і втупився у дзеркало. «А ось так вони впадають в очі. Анфас вони здаються меншими. От дивина!» Господаря, видно, захопило таке відкриття. За хвилину він відставив дзеркало на витягнуту руку. «А от на такій відстані зовсім непомітно. Коли ж надто близько — нікуди не годиться… Зрештою, таке буває не тільки з обличчям», — сказав господар так, наче на нього зійшла велика мудрість. Та незабаром він раптом поставив дзеркало збоку й зіжмакав усю фізіономію — очі, лоб, брови, ніс — докупи. 3 першого погляду, напевне, второпавши, що видовище неприємне, промимрив: «Ні, так не годиться», — і тут же прибрав нормального вигляду. «Чого це в мене така сердита пика?» — наблизившись до дзеркала на три суни, недовірливо приглядався до себе господар. Вказівним пальцем правої руки погладив ніздрі, а потім сильно натиснув на листок промокального паперу на столі. На папері залишився круглий масний слід. Господар улаштував справжню виставу. Брудним вказівним пальцем вивернув нижнє повіко на правому оці й майстерно скорчив міну, прозвану в народі «бекканко». Я не зовсім зрозумів, чи господар досліджує ряботини, чи грається з дзеркалом, — мовляв, хто не витримає і раніше кліпне очима. Настрій в господаря — мінливий, як вітер, будь-коли від нього можна сподіватися якоїсь чудасії. А втім, якщо оцінювати господаря справедливою й поблажливою міркою, то можна стверджувати, що він витівав різні штуки перед дзеркалом заради самопізнання і вдосконалення душі. Адже, врешті-решт, усі людські дослідження зводяться до самопізнання. «Небо й земля», «ріки й гори», «дні й місяці», «зірки та планети» — усі ці слова лише інші назви людини, його «я». Тільки власне «я» варте дослідження. Якби людина могла вирватися із свого «я», воно б одразу перестало існувати. А крім «я», ніхто це «я» не буде вивчати. Що й казати, це неможливо, навіть якби знайшлися охочі вивчати чуже «я» або віддати своє «я» для вивчення. Тому-то стародавні герої стали героями тільки завдяки власним зусиллям. Якби можна було пізнати своє «я» за допомогою інших людей, то можна було б наїдатися яловичини через когось. Зранку нидіти над законами, ввечері шукати дорогу істини, не випускати з рук книжки — усе це лише спонукує до самопізнання. Тому що в чужих законах, в чужих дорогах істини, в купах поточеного мишами паперу нема ні крихітки нашого «я». А якщо є, то тільки його привид. Щоправда, іноді привид, можливо, кращий за ніщо. Трапляється, що в погоні за тінню доганяємо суть. Бо здебільшого тінь невіддільна від суті. І якщо господар марудиться з дзеркалом з цих міркувань, то він чогось вартий. В усякому разі, набагато краще вже отак марудитися з дзеркалом, ніж до нестями зачитуватися усякими там Епіктетами і вдавати з себе великого мудреця.

Будучи закваскою для самозакоханості, дзеркало водночас стерилізатор гордості. Ніщо так не розпалює у дурнів марнославства й легковажності, як дзеркало. Споконвіку у двох випадках з трьох, коли через надмірну пиху занапащали себе та інших, винне дзеркало. Як так званому лікареві, що під час Французької революції винайшов досконалий спосіб рубати голови, так і людині, яка вперше виготовила дзеркало, напевне, неприємно, прокинувшись уранці, згадувати про свій винахід. Правда, хто втратив до себе повагу, занепав духом, той не захоче дивитися у дзеркало. Це ясно, як Божий день. Він, напевне, запитає себе: як це я міг досі жити з такою фізіономією та ще називатися людиною? Цей момент залишає в душі людини найблагодатніший слід. Ніхто не заслуговує більшої поваги, ніж дурень, який признався у своїй дурості. Перед ним повинні схилити голови усі мудреці. Він сам гордовито зневажатиме себе, а вони віддаватимуть почесті тій його гордості. Мій господар, правда, не такий розумний, щоб, зазирнувши у дзеркало, міг зміряти глибину свого недоумства. Зате він досить правдиво вміє прочитати на обличчі, якої шкоди завдає йому ряботиння. Усвідомити непривабливість свого обличчя — значить стати на одну сходинку вище до розуміння душевного убозтва. Господар переконливий цьому приклад. Можливо, на цю стезю його штовхнув теж філософ.

З такими думками я не переставав стежити за господарем, який, не помічаючи мене, досхочу надивився на вивернуті повіки і, сказавши: «Очі налилися кров’ю, напевне, хронічний кон’юнктивіт», — заходився вказівним пальцем терти почервонілі повіки. Мабуть, йому свербіло, але ж хіба можна терти запалені очі? Не мине багато часу, й очі в нього загниють, як у солоного окуня. Я так і думав. Коли господар розплющив очі, вони були вкриті туманом, як зимове небо на півночі. А втім, очі в нього ніколи не були ясними. Як образно висловитися, то вони були настільки каламутні, що райдужна оболонка зливалася

з білком. Як душа його постійно витає у мороці, так і очі його вічно плавають у каламуті орбіт. Кажуть, ніби це наслідок ембріональної екземи, а може, ускладнення після щеплення. Замолоду господаря лікували вербовими черв’яками і червоними жабами, але материні зусилля пропали марно: його очі залишилися такими ж каламутними, як і в день народження. Я гадаю, що нема чого звинувачувати ембріональну екзему або віспу. Причину того, що його очі блукають у безнадійній каламуті, треба шукати насамперед у темних звивинах мозку. Прояви його похмурої діяльності, природно, не можуть не залишити сліду на господаревій зовнішності. Бідна мати, мабуть, не знала, скільки клопоту завдасть їй дитина. Як не буває диму без вогню, так і не буває дурня без каламутних очей. Можна сказати, що господареві очі — дзеркало його душі. А оскільки душа в нього дірява, як темпосен [171] , то й очі такі ж: хоч і великі, та нічого не варті.

171

Темпосен — дрібна овальна монета з квадратним отвором посередині

Тепер господар узявся крутити вуса. Вони завжди неслухняні, кожний волосок росте, як йому заманеться. Ви не уявляєте собі, який то клопіт, коли в наш хвалений вік індивідуалізму волосся комизиться і вередує. 3 огляду на це останнім часом господар доклав чимало зусиль, щоб дати йому лад і як слід вишколити. Його ревна праця не пропала даремно — волоски хоч трошки пристосувалися один до одного. Дійшло до того, що господар може гордитися: волоски, як досі, не просто ростуть, а він їх тепер запускає. Заохочуваний успіхом, господар вирішив у думці, що перед ним блискуче майбутнє, а таму щодня, вранці чи ввечері, як тільки трапиться вільна часинка, муштрує вуса. Його честолюбність сягає високо: він прагне мати пишні та владні вуса, як кайзер. Тому для нього не важить, як росте окремий волосок. Він хапає їх пуком і нещадно закручує вгору. Вусам, напевне, тяжко доводиться, навіть господар, їхній власник, іноді кривиться від болю. Але нікуди не дінешся: муштра є муштрою. Хоч-не-хоч, а мусять волоски задиратися вгору. Як збоку глянути, то безглуздішої розваги не придумаєш; тільки господар знає справжню ціну такому заняттю. Якщо навіть вихователі силкуються змінити природні нахили учнів, щоб потім хвалитися своїми заслугами, то нема підстав докоряти господареві за турботу про вуса.

Тільки-на господар узявся старанно муштрувати вуса, як із кухні з’явилася багатокутна служниця і, сповістивши про прибуття пошти, просунула в кабінет свою завжди червону руку. Вхопившись правою рукою за вус, а лівою тримаючи дзеркало, господар обернувся до дверей. Уздрівши вуса в такому вигляді, наче їм хто наказав стати догори ногами, служниця майнула назад у кухню і, звалившись животом на баняки, зареготала. Господар, однак, й оком не змигнув, а поволі відклав дзеркало і взявся до листів. Перший лист, видрукуваний розкішними буквами, був такого змісту:

«Вельмишановний добродію. Вітаю Вас із щасливими подіями. Завдяки не одній перемозі наших військ настав кінець японсько-російської війни і запанував мир. Дотепер більша половина наших вірних і доблесних воїнів під крики «бандзай» з тріумфом вернулася на Батьківщину. Радості народній немає меж. Як тільки було оголошено Імператорський маніфест про війну, наші воїни на довгий час відправилися за тисячі рі [172] на чужину, зносили спеку і холод, самовіддано боролися з ворогом, не жаліючи життя для блага Вітчизни. Своєю вірністю вони заслужили на вічну пам’ять нащадків. Цього місяця тріумфальне повернення наших військ закінчується. Наше товариство від імені мешканців нашого району двадцять п’ятого числа цього місяця влаштовує бенкет на честь більше, ніж тисячі офіцерів, унтер-офіцерів та солдатів нашого району, а також для розради близьких родичів загиблих у цій війні. Своїм гарячим співчуттям і ми хочемо висловити свою вдячність нашим воїнам. Запрошуючи Вас узяти участь в урочистостях, сподіваємося, що бенкет зробить честь нашому товариству. Просячи Вашої згоди, покладаємо надію на Вашу щедру пожертву. Щиро Ваш…»

172

Рі — міра довжини, близько чотирьох кілометрів

Відправник, очевидно, був аристократом. Господар мовчки дочитав листа і відразу з байдужістю на обличчі запхав його у конверт. Навряд чи від нього хто дочекається пожертви. Недавно господар пожертвував кілька єн на користь голодуючих у Тохоку і тепер першому-ліпшому торочить, що в нього взяли пожертву. Але ж кожен знає, що пожертву не беруть, її вносять. Невдало сказано, адже мова не йде про злодіїв. Правда, сам господар дотримується супротивної думки. Е ні, він не така людина, щоб роздавати гроші на підставі якогось там листа, виготовленого у друкарні. Навіть якби гроші пішли на вітання армії. І навіть якби просила титулована особа. Не знаю тільки, що вчинив би господар, якби йому до горла приставили ножа. Господар вважає, що перш ніж вітати армію, треба привітати себе. А вже привітавши себе, можна вітати інших. Певне, господар, поки в нього бувають труднощі із сніданком і вечерею, вирішив залишити вітання на сумлінні аристократів. Господар узяв другий лист і здивувався: «Ого, й цей друкований!»

«У цю холодну осінню пору вітаю Вас з процвітанням Вашого дому. Переходячи до суті справи, нагадаю, що, як Вам відомо, протягом останніх трьох років унаслідок перешкод, які чинила купка кар’єристів, наша школа опинилася у скрутному становищі. Глибоко усвідомивши, що причина лиха в нас самих, ми засудили наше недбальство й, навчені гірким досвідом, нарешті знайшли спосіб роздобути кошти на побудову нової школи, яка б відповідала нашим ідеалам. Кошти знайшли у виданій власними силами книжці під назвою «Секрети кравецтва». Ми написали цю скромну книжку на основі нашого багаторічного терпеливого вивчення принципів і законів названого кравецького мистецтва, вивчення, яке вимагало від нас чимало поту й крові. Ми задумали поширити названу книжку за невелику ціну з тією метою, щоб незначний прибуток використати на будівництво школи. Просимо у Вас вибачення, але нам здавалося, що Ви готові внести пожертву у фонд будівництва школи. Просимо Вас придбати цю книжку хоч би в дарунок Вашим слугам. Сподіваючись на Вашу підтримку, уклінно припадаємо до Ваших ніг. Найвища жіноча школа кравецтва у Великій Японії. Директор школи Сінсаку Нуїда».