Ваш покірний слуга кіт

Сосекі Нацуме

Взагалі кажучи, причина багатьох подій — затьмарення розуму. Ієрогліфи, що становлять поняття «затьмарення розуму», буквально означають «підніматися проти течії». Ніхто не заперечував проти такого тлумачення ні Гелен, ні Парацельс, ані старомодний тепер Бянъ Цяо [162] . Питання лише в тому, куди піднімається проти течії. Неясно також, що піднімається. Згідно з стародавньою європейською легендою в нашому тілі циркулювало чотири рідини. Перша — рідина гніву. Коли вона піднімалася проти течії, людина сердилася. Друга — рідина тупості. Коли вона піднімалася, людина нічого не відчувала. Далі — рідина смутку. Наганяла на людину смуток. Остання рідина — кров. Запускала в рух руки й ноги.

162

Гелен (129–199) — особистий лікар римського імператора Марка Авеля; Парацельс (1493–1541) — німецький натурфілософ; Бянь Цяо (?
– ?) — знаменитий лікар епохи Воюючих царств у Китаї (403–221 рр. до н.е.)

Поступово з розвитком людської культури, рідини гніву, смутку й тупості непомітно зникли. Тепер у нашому тілі, як і колись, циркулює сама лише кров. Значить, потьмарення розуму може спричинити тільки кров. Але кількість крові в кожної особи строго визначена. Незначне відхилення від норми пояснюється особливостями конституції людини. Та загалом у людському організмі міститься приблизно десять літрів крові. Коли всі ці десять літрів крові починають рухатися у зворотному напрямку, місце, до якого вони піднімаються, жваво функціонує. Решта органів, відчувши нестачу крові, холонуть. Відбувається те ж саме, що й під час погромів поліцейських будок: на вулицях не лишається жодного поліцейського, усі збираються в управлінні поліції. Якщо поставити діагноз, то перед нами випадок затьмарення розуму поліції. Щоб вилікуватися від потьмарення розуму, треба розподілити кров по органах тіла рівномірно, як до захворювання. Для цього слід опустити вниз підняту кров. Є чимало способів цього досягти. Кажуть, що один з приятелів господаря, тепер уже покійний, у таких випадках клав на голову мокрий рушник і грівся біля котацу. В стародавньому китайському медичному «Трактаті про тиф» написано: голова в холоді, а ноги в теплі — запорука доброго здоров’я і довгих років життя. Тож, якщо хочете довго жити, не забувайте щодня прикладати до голови вогкого рушника. Якщо ж цей спосіб вам не підходить,

можете вибрати інший, до якого вдаються бонзи. Бездомний чернець, що блукає по світу, як хмарина по небу, нeодмінно заночує на камені в затінку дерева. Ні, не заради умертвіння плоті зупиняється він під деревом. Він користується чудодійним способом, що його винайшов святий Ено після того, як утомився шеретуванням рису. Спробуйте присісти на камінь. Ясна річ, ваш зад охолоне. Зад охолоне, затьмарення розуму пройде. Цей процес цілком природний і сумніватися в ньому немає підстав. Отже, для лікування затьмарення розуму винайдено чимало способів. Жаль тільки, що ніхто не здогадався, як успішно його викликати. На перший погляд видається, ніби затьмарення розуму завдає тільки шкоду. Але не спішіть з висновком. Для декого, залежно від фаху, потьмарення розуму — надзвичайно важлива річ, без нього він не може обійтися. Найбільше його потребують поети. Воно їм потрібне, як пароплаву вугілля. Якщо воно їх покидає хоч на один день, поети стають посередністю, здатною лише сидіти й напихатися їжею. До речі, затьмарення розуму іншими словами — божевілля. Поетам незручно перед людьми називатися божевільними, а тому вони вживають інший термін. Змовившись, вони гордо називають затьмарення розуму «інспірейшн» — натхненням. Вони вигадали це слово, щоб людей в оману завести. Бо насправді натхнення — звичайнісіньке потьмарення розуму. Тягнучи руку за ними, Платон назвав таке затьмарення розуму священним божевіллям. Хай навіть воно священне, але люди не хочуть мати з ним справи. Тож, гадаю, краще вже називати його словом, дуже подібним до назви одних недавно винайдених ліків, «інспірейшн» — натхненням. Так само, як основою камабоко є батат, основою статуї Каннон — дерево, основою камонамбан [163]– птиця, а основою печені в дешевому пансіоні — конина, так і основою натхнення є затьмарення розуму. Потьмарення розуму — тимчасове божевілля. А тому поети обходяться без лікарні Cyґaмо [164] . Однак стимулювати таке тимчасове божевілля нелегко. Досить просто звести людину з розуму на все життя, а от на час, поки вона сидить перед листком паперу з ручкою — навіть винахідливі боги на це не здатні. Якщо боги відмовляються помогти, треба покладатися на свої сили. З давніх-давен і до наших днів вчені сушать собі голову над тим, як би навчитися лікувати і викликати затьмарення розуму. Один чоловік намагався збудити натхнення, наїдаючись щодня терпкої хурми. Він виходив з такої ідеї: від терпкої хурми буває запор, а запор обов’язково викличе потьмарення розуму. Інший залізав у кадіб з пляшечкою саке. Він уважав, що затьмарення розуму настане, як тільки він надудлиться саме в гарячій воді. Якщо ж нічого не вийде, то, на його думку, треба в кадобі нагріти вина й вимокнути. Тоді, мовляв, одразу поможе. Жаль, що він переставився на той світ, через брак грошей не встигнувши перевірити на практиці своєї ідеї. Нарешті хтось об’явив, ніби натхнення приходить, якщо наслідувати великих людей минулого. Він опирався на теорію, згідно з якою наслідування поведінки іншої людини, веде до душевної подібності з нею. Якщо варнякатимете як п’яниця, то незабаром відчуєте себе п’яним. Якщо, просидите у задумі нерухомо, поки згорить кадильна паличка, ваш душевний настрій скидатиметься на настрій бонзи. Отже, наслідуючи поведінку знаменитостей, що пережили годину натхнення, ви досягнете затьмарення розуму. Я чув, ніби Гюго думав над сюжетом твору, лежачи на палубі яхти. Ручаюсь, що вам розум обов’язково потьмариться, якщо залізете на корабель і втупитеся в блакитне небо. Розповідають, наче Стівенсон писав романи, лежачи на животі. Отож лягайте долілиць, візьміть перо в руку, і тоді ваша кров, напевне, потече у зворотному напрямку. Як бачимо, люди чимало придумали, але наслідки їхньої винахідливості поки що мізерні. В усякому разі, нині вважається неможливим добитися затьмарення розуму штучно. Жаль, але нічого не вдієш. А втім, немає сумніву, що рано чи пізно такий час настане. Заради людей я щиро прагну, щоб це сталося якнайскоріше.

163

Камонамбан — локшина з качиним м’ясом і цибулею

164

Суґамо — лікарня для душевнохворих у Токіо

Гадаю, про затьмарення розуму сказано досить багато. Переходжу до події. Однак усім великим подіям обов’язково передують малі. Оповідати про великі події, випускаючи з уваги малі, - гріх, властивий iсторикам з давніх-давен. Господареве затьмарення розуму після кожної незначної події ставало дедалі виразнішим і врешті-решт спричинилося до великої події. Тож, якщо я не розкажу про самий цей процес, неможливо буде зрозуміти, як же це господар загубив голову. Якщо так, то від господаревого затьмарення лишиться сама назва і люди не сприйматимуть його всерйоз. А якщо суспільство

щедро не оспіває господаревого затьмарення розуму, він утратить цікавість до життя. Нижче описані події, великі й малі, не роблять йому честі. Але я хочу відзначити, що попри це затьмарення його розуму найсправжнісіньке, аж ніяк не гірше, ніж. у багатьох поетів. Господареві особливо нічим похизуватися перед іншими, тож звеличимо його хоч би за втрату здорового глузду.

Останнім часом вороже військо, що юрмилося в «Ракуункані», винайшло своєрідні кулі «дум-дум» і протягом десятихвилинної перерви або після школи нестримно обстрілює північну частину пустирища. Завбільшки з голову товкачика, ці кулі «дум-дум», прозвані бейсбольними м’ячами, тільки й створені для того, щоб ворог міг пустити їх куди йому захочеться. Щоправда, він стріляє із спортивного майданчика, а тому, звісно, поцілити господаря в кабінеті ніяк не може. Навіть супротивник, видно, усвідомлює, що відстань завелика. Але саме на цьому ґрунтується його бойовий маневр. Кажуть, під час облоги Порт-Артура видатного успіху добився флот обстрілом фортеці з моря. Тож і м’ячі, сиплючись на пустир, можуть вплинути на перебіг баталії. Та ще коли кожний постріл супроводжується страхітливим гуком цілої ворожої армії. У господаря з переляку стискаються кровоносні судини рук і ніг, кров болісно зупиняється, а відтак піднімається у зворотному напрямку. Що й казати, хитрий план у ворога. У стародавній Греції жив письменник Есхіл. Кажуть, що його голова була придатна і до науки, і до літератури. Як на мене, така голова повинна бути лисою. Чому голова лисіє? Без сумніву, волосся перестає рости і губить життєздатність від недостатнього харчування. Учені і письменники найбільше клопочуть собі голову і, будучи убогими, геть усі лисіють від недоїдання. Есхіл — теж письменник, а тому, напевне, був лисий І справді, голова його скидалася на помаранчу. Так от, одного дня Есхіл, задерши ту саму голову — безперечно ту саму, бо немає голови на будень і на свято, — йшов дорогою. Ішов без шапки. Саме в цьому і полягає найбільша його помилка. Коли на лису голову падає сонячне проміння, далеко видно, як вона блищить. Якщо на високе дерево налітає вітер, то на лискучу голову теж щось мусило налетіти. Саме в той час над Есхілом кружляв орел, стискаючи кігтями десь пійману черепаху. Черепахи, ясна річ, надзвичайно смачні, але ж споконвіку вони покриті твердим панциром. І хоч які вони смачні, а добратися до їхнього м’яса не так уже й легко. Раків запікають у панцирі, а от з черепахами такого не роблять навіть у наш час. А про колись нема й мови. Так от, орел уже втрачав надію, коли внизу щось блиснуло. Орел зрадів. Він вирішив вдатися до крайнього заходу: кинути черепаху на лискучий предмет, розбити панцир і, спустившись додолу, поласувати м’ясом. «Саме так зроблю», — прицілився орел і без попередження випустив черепаху на голову Есхілові. На жаль, голова була м’якіша за панцир черепахи. Голова розлетілася, а Есхіла спіткав трагічний кінець. Воно то так, але важко зрозуміти намір орла. Знав він, що кидає на голову письменника, чи, може, переплутав лисину зі скелею? Якщо розв’язати це питання, то стане ясно, чи можна порівнювати шибеників «Ракуункану» з орлом. Правда, господарева голова не вилискує, як Есхілова або інших знаменитостей. А проте господаря слід зарахувати до категорії вчених і письменників, адже в нього є кабінет, хоч і невеличкий, всього на шість татамі, де він куняє над складними, незрозумілими книжками. І якщо господар не полисів, значить ще не заслужив. Безсумнівно, доля найближчим часом увінчає його лисиною. Треба визнати, що з тактичних міркувань обстріл голови господаря кулями «дум-дум» надзвичайно доречний. Якщо ворожа стрілянина триватиме протягом двох тижнів, то голова господаря з переляку і досади обов’язково виснажиться і перетвориться на помаранчу, чайник або мідний казанок. Якщо ж канонада не припиниться протягом наступних двох тижнів, то помаранча розплющиться, чайник протече, а казанок трісне. Не передбачити таких наслід ків, а всупереч усьому продовжувати боротьбу з ворогом — на це здатен тільки Кусямі-сенсей.

Якось пополудні, як завжди, я задрімав на веранді і побачив уві сні, ніби я перетворився на тигра. Я загадав господареві принести мені курятини. Тремтячи всім тілом, господар приніс. Тим часом надійшов Мейтей. Я сказав йому, що зголоднів, велів роздобути гусятини. Мейтей, своїм звичаєм, почав розводитись, мовляв, маринована ріпа з солоним печивом може замінити гусятину. Я не стерпів, широко розкрив рота і гаркнув. Мейтей аж зблід і лепече: «Як же я роздобуду? Ресторан у Ямасіта вже зачинений». — «Коли так, обійдусь яловичиною, — відповів я. — Біжи до Нісікави і принеси один кін філе. Тільки мерщій. Як ні, то розірву тебе на шматки!» Підтикавши поли кімоно, Мейтей кинувся бігти. Раптом моє тіло побільшало; простягшись майже на цілу веранду, я очікував Мейтеєвого повернення. Коли це в домі пролунав різкий крик, і я прокинувся, не скуштувавши довгожданої яловичини. Господар, який у сні боязко лежав долі переді мною, вискочив з туалету, штурхнув мене в бік і, нашвидку засунувши ноги в ґета, побіг у напрямку «Paкуункану». Мені стало неприємно і дивно, що я нараз змалів — з тигра перетворився на кота. Але штурхан і грізний погляд господаря привели мене до тями. «От потіха! Господар нарешті кинувся у бій!» — подумав я і, пересилюючи біль у животі, охоплений цікавістю, я шмигнув на задвір’я. У ту ж мить я почув, як господар заверещав: «Ґвалт! 3лодій!»- і побачив, як здоровий парубійко років вісімнадцяти у форменому кашкеті перелазив через огорожу. «Встигне чи ні?» — подумав я, а тим часом формений кашкет блискавкою летів на свою базу — видно, господарів лемент його добряче наполохав. Господар ще раз крикнув «злодій!» — і навздогін. Та щоб догнати ворога, господареві довелося б перестрибувати загороду. Вдиратися глибоко на територію супротивника теж не гаразд — тебе самого обізвуть злодієм. Не оглядаючись, господар біг до огорожі — видно, зопалу кинувшись услід за розбишакою, він був на все готовий. І ось у ту хвилину, коли до ворожих володінь залишався один крок, з табору супротивника виступив полководець з ріденькими безбарвними вусиками. Ставши по обидва боки огорожі, сторони почали переговори. Я прислухався і почув ось яку безглузду суперечку.

– Це учень нашої гімназії.

— Якщо він ваш учень, то чого лазить у чужий двір?

– Туди м’яч залетів.

— Чого ж він тоді не попросив дозволу взяти цей м’яч?

— Я йому негайно зроблю зауваження.

— Ну, як так, то гаразд.

Замість прозаїчних переговорів з таким скорим і щасливим кінцем я сподівався побачити величне видовище — герць дракона з тигром. Господар уміє тільки гарячкувати, а як доходить до діла — завжди скисає. Недавня сцена нагадала мені про власне перетворення з тигра у кота. Оце я розказував про малу подію. А тепер з нею покінчив, і порядок вимагає, щоб я перейшов до великої.

Відсунувши сьодзі на веранду, господар лежав долілиць у кімнаті і над чимось думав. Можливо, розробляв план оборони від ворога. В «Ракуункані», видно, йшли уроки, і на спортивному

майданчику панувала незвичайна тиша. Було чути, як в одному класі учні слухають урок етики. Я наставив вуха — дзвінкий голос здібного викладача видавав полководця, який учора зголосився вести переговори від імені ворожої сторони.

— …суспільна мораль — надзвичайно важлива річ. Хоч би куди ви поїхали — у Францію, у Німеччину чи в Англію — побачите, що всюди, в кожній країні, суспільна мораль у великій шані. Ніхто, навіть людина з найнижчих верств населення, не зважиться її порушити. А от ми, японці, на превеликий жаль, у цьому відношенні не можемо рівнятися з закордоном. Дехто, може, з моїх слів зробить висновок, ніби ідея загального добра прийшла до нас з-за моря. Тоді він глибоко помиляється. Адже ще в давнину один мудрець писав: «Наставник повинен напучувати тільки на одну дорогу — дорогу щирості та співчутливості» Перефразоване речення з конфуціанського трактату «Луньюй»]. Ота співчутливість і є основою суспільної етики. Я, наприклад, не позбавлений людських слабостей, і мені іноді хочеться дзвінко заспівати. Але в мене такий характер, що я не можу працювати, читати, коли в сусідній кімнаті виспівують. Тому, навіть коли я знаю, що голосна декламація віршів з «Антології Танської поезії» підніме мені настрій, я все-таки утримаюсь від свого бажання, побоюючись, що комусь заважатиму. І ви, панове, теж повинні якомога суворіше дотримуватися суспільної етики, особливо не допускати вчинків, які завдали б шкоди іншим людям…

Господар, уважно прислухаючись до лекції, на останніх словах посміхнувся. Я мушу пояснити зміст цієї посмішки. Цинік прочитав би в ній елемент сарказму. Але господар не така зла людина, щоб насміхатися з подібних речей. Скоріше він людина з недорозвинутим розумом. Чому ж все-таки він сміявся? Повірте, з радості. Йому здалося, що після такої проникливої настанови учні напевне перестануть обстрілювати його кулями «дум-дум» Тепер і голова не лисітиме; як не відразу, то хоч поступово затьмарення розуму теж пройде. Йому не доведеться класти мокрий рушник на голову і грітися біля котацу, не доведеться сидіти на камені під деревом. Ось які думки зродили усмішку. Зовсім не дивно, що господар всерйоз сприйняв лекцію суспільної моралі, адже він щиро вірив, що і в нашому двадцятому столітті обов’язково сплачують борги.

Видно, минула година, і лекція етики скінчилася. В інших класах майже водночас уроки теж дійшли до кінця. І тоді запакований у класах натовп із восьмисот чоловік з войовничими криками сипонув надвір. 3давалося, то бджоли покидають розбитий вулик. 3відусіль — з вікон, з дверей, з усіх отворів — линула наввипередки невгамовна, галаслива учнівська юрба. Отоді й почалася велика подія.

Передусім почну з бойового порядку бджіл. Хто не вірить, що за такої війни буває диспозиція, той помиляється. Коли мова заходить про війну, люди звичайно пригадують битви на ріці Шахе, під Мукденом і Порт-Артуром. А в пам’яті дикунів з поетичним способом мислення спливають тільки казкові події: як Ахіллес дряпався на мури Трої, волочучи за собою труп Гектора або як Чжан Фей [165] з князівства Янь з алебардою в руках під Чанбаньцяо вистояв перед мільйонним військом Цао Цао. Кожен може згадувати, що йому заманеться, але думати, ніби всі битви схожі на ці — не годиться. Можливо, такі дурні війни вибухали в прадавні епохи, але тепер, у мирний час, та ще й у столиці Великої Японської імперії такі варварські побоїща — нездійснене чудо. Хоч би до яких заколотів доходило, а кінчаються вони щонайгірше спаленням поліцейських будок. Якщо подумати, то виходить, що війну між володарем «Лігвища сонного дракона» і вісьмомастами здорових хлопців «Ракуункану» треба віднести до найзвичайнісіньких битв в історії Токіо. В «Цзо-чжуані» [166] розповідь про Яньлінський бій починається описом диспозиції ворога. Споконвіку знамениті літописці, як правило, дотримуються такого стилю. Тож не гріх, якщо почну з диспозиції бджіл. Яка ж вона? По той бік огорожі вишикувався колоною загін піхотинців. Видно, його завдання полягає в тому, щоб господаря заманити у прифронтову смугу. «Не здається?» — «Ні, ні!» — «Куди ж це годиться!»- «Ніяк не виходить». — «Не здається?» — «Mусить здатися!» — «Ану, загавкай!» — «Гав-гав! Гав-гав-гав!» Потім загін дружно гаркнув бойовий клич. Праворуч, трохи віддалік від колони піхотинців, зайнявши вигідну позицію, на спортивному майданчику розмістилася артилерія. Один з офіцерів приготувався до пострілу в «Лігвище сонного дракона». Лице в лице з ним, на відстані п’яти-шести кенів стоїть ще один, позаду інший, обличчям до нашого дому — і так цілий ряд, усі артилеристи. Хтось мені пояснював, що це тренування з бейсболу, а не приготування до війни. Я неосвічений кіт і про бейсбол не маю жодного уявлення. Однак я чув, нібито його завезено з Америки і тепер він став популярним у всіх школах, за винятком хіба що початкової. Америка тільки й вигадує усяку чудасію, тож будьмо їй вдячні за те, що навчила нас, японців, розваги, дошкульної для сусідів і цілковито схожої на артилерійську стрільбу. Цікаво, чи американці справді вважають бейсбол спортивною грою? Сумніваюся. Однак навіть гра в чистому вигляді, якщо вона здатна залякати навколишнє населення, може заступити артилерійський обстріл! На підставі власного досвіду я зробив висновок, що майстерною грою ворог досягає ефективності артилерійського удару. А назвати можна, як хочеш. Якщо одні люди під виглядом благодійництва чинять шахрайства, а інші радіють з потьмарення розуму, назвавши його натхненням, то чому не можна воювати, прикидаючись, що граєш у бейсбол? Мені колись розповідали про нього, але то, напевне, був звичайний бейсбол. А от зараз я розкажу про особливий бейсбол — його грають тоді, коли потрібна артилерія для обстрілу обложеної фортеці. Спочатку, я вас ознайомлю, як стріляють кулями «дум-дум». Один з артилеристів бере кулю у праву руку і жбурляє власникові копистки. Стороннім людям невідомо, з чого роблять кулі. Це круглий і твердий, як камінь, колобок, обтягнений шкірою. Як я вже згадував, куля виривається з руки артилериста і летить, розтинаючи повітря, а чоловік навпроти, змахнувши кописткою, силкується її відбити. Якщо він іноді схибить, куля пролітає мимо, але здебільшого відскакує від копистки з гучним тріском. Удap виходить страшенний. Куля легко могла б розтрощити голову знервованому, хворому нетравленням шлунка господареві. Тієї кількості артилеристів, яка є, вистачає для бою, а ще ж навколо юрмляться роззяви і солдати підкріплення. Як тільки копистка влучає у колобок, розлягається плескіт долонь, крик: «Ура! Уpa!», «Ага, попав!», «Досить з вас чи, може, ще дати?», «Страшно?», «3даєтесь?» Це ще нічого, а тож за кожним третім разом відбита куля влітає в «Лігвище сонного дракона». Якби вона не залітала, мети нападу не було б досягнуто. В наш час кулі «дум-дум» виготовляють повсюди, але коштують вони дopогo. А тому покладатись на безперебійне постачання навіть під час війни не доводиться. В середньому на батарею припадає одна-дві кулі. 3а кожним ударом втрачати дорогоцінну кулю не годиться. Тому створено відділення підбирачів, які розшукують загублені кулі. Легко знайти кулю, якщо вона впала на рівне місце, а як закотилася в траву або на чужий двір, то біда. Отож, уникаючи непотрібної витрати енергії; артилеристи, як правило, закидають кулі туди, де їх легко відшукати. Але цього разу все було навпаки. Метою була не гра, а війна, й артилеристи навмисне шпурляли кулі в наш двір. А коли вже кулі падали на наш двір, то хоч-не-хоч треба переступати кордон. Найпростіше — перескочити через огорожу. Якщо при цьому зчинити шум, то господар неодмінно розлютиться. Бо інакше йому довелося б скинути шолом і підняти руки вгору. І від надмірної тривоги голова його полисіє.

165

Чжан Фей — один з героїв китайської повісті XIV століття «Три царства»

166

«Цзо-чжуань» — китайський літопис V–IV ст… джо н.е.

Куля, щойно випущена ворожою армією, безпомильно пролетіла над огорожею, збила листя павлоній і влучила у другий оборонний вал нашого замку — веранду. Щось затріщало. Перший закон Ньютона стверджує: «Якщо на тіло не діє сила, воно не змінює своєї швидкості і рухається по прямій лінії». Якби рух кулі підлягав цьому закону, то голову господаря спіткала б та caма доля, що й Есхілову. Але, на щастя, водночас з першим Ньютон встановив другий закон. Господар уникнув небезпеки і врятувався від смерті. Другий закон механіки стверджує: «Зміна руху прямо пропорційна прикладеній силі і спрямована вздовж неї». Не знаю, що мав на увазі Ньютон, але, напевне, тільки завдяки йому куля «дум-дум» не пройшла через бамбукову ширму на веранді, не прорвала сьодзі й не розтрощила господаревої голови. За мить, як я і сподівався, супротивник вдерся на наш двір і давай, перемовляючись, перекидати кийками бамбукове листя: «Tут?» — «Мабуть, лівіше» Увігнавшись на нашу територію в пошуках кулі, вороги завжди надто голосно кричать. Якби вони забралися у двір, без галасу підібрали кулю, то їхня найголовніша ціль не була б досягнута. Ясна річ, вони дорожать кулею, але важливіше — допекти господареві. Цього разу вони здалека помітили, куди залетіла куля. Чули, як вона влучила в бамбукову ширму на веранді. Догадувалися, куди вона впала. Отож, якби вони хотіли нишком її підібрати, то це їм легко вдалося б зробити. За означенням Лейбніца, простір — порядок можливого співіснування явищ. Букви в алфавіті розміщені в певному порядку. Під вербою обов’язково водяться в’юни. Місяць завжди супроводжує кажанів. Не знаю, чи бейсбольний м’яч пасує до огорожі, але для тих, хто щодня закидає його у чужий двір, таке співіснування подій стає звичним. Тому вороги мали б знайти кулю за одну мить. Але вони галасують — значить, провокують господаря на двобій. За таких обставин навіть нерішучий господар мусив прийняти виклик на бій. Ще недавно, слухаючи лекцію з етики, він посміхався, а ось тепер, як несамовитий, вискочив надвір, і за мить узяв у полон одного ворога. Як для господаря, то це великий успіх, хоча полонений виявився хлопчиськом років чотирнадцяти. Вусатому господареві такий ворог не під ходить. Але господар, видно, і цим задовольнився. Потяг його до веранди добиватися вибачення. Тут годиться кілька слів сказати про тактику ворога. З учорашнього грізного вигляду господаря ворог здогадався, що господар обов’язково виступить на бій, і справа кепсько закінчиться, якщо він заскочить на гарячому якого-небудь неповороткого здорованя. Найліпший спосіб уникнути небезпеки — це послати на розшуки м’яча хлопчиська з першого чи другого класу. Навіть якщо господар його вловить і вичитає мораль, честі «Ракуункану» не буде завдано шкоди. Навпаки, осоромиться сам господар, по-дитинячому зчепившись з хлопчаком. Ось так міркував ворог. І цілком слушно, як усяка нормальна людина. Тільки от ворог забув узяти до уваги, що має справу з незвичайною людиною. Якби в господаря вистачало здорового глузду, він і вчора не вискочив би надвір. Затьмарення розуму підносить нормальних людей до рівня незвичайних, а в людей із здоровим глуздом відбирає тяму. Не варто гордитися потьмаренням розуму, коли ще можеш відрізнити жінку від дитини, а рикшу від погонича. Вам не попасти в товариство любителів затьмареного розуму, коли не здогадаєтеся, як спіймати в заручники якогось там учня першого класу гімназії. Жаль полоненого. Він, рядовий солдат — підбирач м’ячів, — виконавши наказ старшокласників, не встиг перебратися через огорожу, як, на лихо, божевільний ворожий генерал, переслідуваний генієм затьмареного розуму, схопив його і потяг додому. Коли вже таке сталося, вороги не могли спокійно дивитися, як над їхнім спільником чинять наругу. Наввипередки кинулись вони у двір — хто через паркан, хто через хвіртку — і вишикувалися перед господарем цілою дюжиною. Майже всі були без піджаків і жилеток. Одні в білих сорочках з закасаними рукавами — вони стояли, згорнувши руки на грудях. Іншим тільки для годиться прана-перепрана фланель закривала плечі. Я придивився — ось і жевжики у парусинових сорочках з чорною облямівкою і чорними ієрогліфами, вишитими на грудях. Кожен скидався на хороброго полководця, здатного стримати й тисячне військо. Їхні тугі м’язи під засмаглою шкірою так і промовляли: «Ми тільки вчора прибули з Сасаями [167] , що в провінції Тамба». Шкода, що таких хлопців посилають у школу. Якби вони стали рибалками або моряками, напевне, більша користь була б державі. Усі, наче змовившись, босі, в закачаних штанях, вони, здавалось, прибігли гасити пожежу. Вони стояли перед господарем мовчки, ніби води у рот набрали. Господар теж ні пари з уст. Якийсь час лютими поглядами вони вивчали одне одного.

167

Сасаяма — гірська курортна місцевість