Ваш покірний слуга кіт

Сосекі Нацуме

— Ви хто, злодії? — почав допит господар. У ньому, як у казані кипіло. Гнів, вириваючись назовні полум’ям, роздував ніздрі. Напевне, машкару лева скопійовано з розлюченого людського обличчя. А то вона не була б такою страшною.

— Ні, ми не злодії. Ми учні «Ракуункану».

— Ач, ще й бреше! Учні гімназії без дозволу не вдираються на чуже подвір’я.

— Але ж погляньте, на наших кашкетах значок гімназії.

— Напевне, фальшивий. Якщо ви учні «Paкуукану», то чого вдираєтеся до мене?

— М’яч сюди залетів.

— Навіщо його сюди закинули?

— Він сам залетів.

— От нахаби!

— Пробачте нам, віднині будемо обережніші.

— Хіба я можу

так легко простити зайдам, що вдерлися у мій двір?

— Але ж ми учні «Paкуункану»…

— Якого класу?

— Третього.

— Справді?

— Ага.

Господар обернувся і гукнув: «Іди-но сюди!» Фусума відсунулась і показалося обличчя служниці.

— Поклич з гімназії кого-небудь.

— Кого?

— Все одно кого. Мерщій!

— Гаразд, — відповіла служниця.

Але видовище у дворі було настільки чудернацьке, доручення незрозуміле, а перебіг події такий безглуздий, що вона застигла в нерішучості і тільки посміхалася. Господар, видно, думав, що провадить велику битву. Йому здавалося, що виявляє свої запаморочливі здібності. Однак, замість тягти руку за господарем, служниця не тільки не поставилась серйозно до обстановки, а навіть посміхалася, слухаючи його наказ. Хоч-не-хоч довелось господареві дедалі більше навісніти.

— Що, не розумієш? Будь-кого поклич. Директора, його заступника, секретаря…

— Пана директора?…

Служниця знала тільки слово «директор».

— Я ж тобі кажу: директора, його заступника, секретаря. Не розумієш?

— А як нікого не буде, то сторожа можна?

— Яка ти дурна! Що в цьому сторож розуміє?

Тепер і служниця, видно, збагнула, що нікуди дітися, сказала «гаразд» і пішла. Але суті доручення, видимо, так і не второпала. Я вже було захвилювався: а що, коли служниця приведе сторожа? — як несподівано у двір з вулиці зайшов уже знайомий вам учитель етики. Виждавши, поки гість наблизиться, господар одразу взявся до переговорів.

— Щойно ці люди вдерлися в мою садибу, — почав він на взірець стародавнього васала, а потім трохи іронічно додав: — Це справді ваші учні?

Учитель етики, не виказуючи особливого подиву, спокійно перебіг очима по шерезі відчайдухів, потім звернув погляд па господаря і сказав:

— Справді, це учні нашої школи. Тепер щодня наставлятиму їх на розум, щоб більше такого не повторювали… Мені вельми неприємно… Чого ви лазите через паркан?

Учні на те й учні, щоб не перечити учителеві етики жодним словом. Вони похнюплено стояли, як захоплене снігом стадо овець.

— Нічого не вдієш, як у двір м’яч залетить. Коли вже я живу поблизу гімназії, цього не минути. Однак… Вони таку бучу збивають. Якби вони тихенько, щоб я не чув, залазили та підбирали, що їм треба, я б ще терпів…

— Маєте рацію. Я їм добре вичитаю. Але ж самі бачите, їх стільки… Чуєте, як м’яч упаде в цей двір, заходьте через хвіртку, попросіть дозволу, а тоді вже шукайте. 3розуміли?… Що й казати, школа велика, клопоту з дітьми не збудешся. Але ж спорт входить у систему виховання, тож забороняти спортивні ігри ми не маємо права. Я розумію, вони завдають вам багато мороки. Але, прошу вас, будьте до них поблажливі. А я зі свого боку постараюсь, щоб у майбутньому вони заходили у двір з вулиці й просили дозволу на пошуки м’яча.

— Як так, то домовились. Тепер можете закидати м’яч скільки завгодно. Тільки заходьте у двір через ворота і просіть дозволу. Будь ласка, забирайте своїх учнів. І пробачте, що потурбував.

Як завжди, господар почав за здоров’я, а зійшов на упокій. Учитель етики забрав своїх вихованців і повів через хвіртку до школи. На цьому скінчилась так звана велика подія. Як хтось сміятиметься, —

мовляв, що то за велика подія? — нехай сміється на здоров’я. Просто для нього це незначна подія. Я ж розповів про велику подію з життя мого господаря, а не того жартуна. Можливо, дехто поспішить зневажливо порівняти господаря із стрілою — спочатку вона мчить, як навіжена, а в кінці безсило плюхкається на землю. Але я хотів би підкреслити, що саме в цьому полягає особливість мого господаря. Запам’ятайте, що саме завдяки цій особливості господар став персонажем гумористичної книжки. Можуть сказати: з чотирнадцятилітнім хлопчаком зчепитись — дурнем зробитись. Згоден. Господар — дурень! Саме тому Оматі Кейґецу зауважив, що мій господар ще не вийшов з дитячого віку.

Розповівши про малу подію, упоравшись з описом великої, я маю намір довершити книжку змалюванням пригоди, що сталася після великої події. Можливо, деякі читачі подумають, що я списую все, що наверзеться на голову. І дарма, адже я не такий нерозважний кіт, як їм здається. Кожне моє слово, кожне речення не тільки вміщають у собі великі філософські принципи всесвіту, але, злучені у нерозривну послідовність, якнайдоречніше доповнюють і роз’яснюють одне одного. Зміст моєї проповіді не дійде до вас, якщо будете легковажити нею, а як читатимете неуважно — лежачи або п’яте через десяте, — то взагалі мене образите. Кажуть, Лю Цзунюань [168] перед читанням творів Хань Туйчжі вмивав руки трояндовою водою. Я ж вдовольняюся найпростішою повагою — нехай кожен купить часопис з моїм твором за свої гроші, а не за позичені в товариша. Далі я розповідатиму про те, що сам називаю відгомоном подій, але ви страшно пожалкуєте, якщо вирішите, що про відгомін не варто читати, бо то, мовляв, нецікаво. Обов’язково дочитайте уважно до кінця.

168

Лю Цзунюань (773–819), Хань Туйчжі (768–814) — відомі китайські літератори часів Танської династії (618–907)

Наступного дня з наміром прогулятися я вийшов за ворота. І тут я одразу помітив, що на розі завулка стоїть пан Канеда і про щось балакає з Судзукі То-саном. Вони здибалися якраз тоді, коли Канеда-кун їхав додому на рикші, а Судзукі-кун вертався, не заставши його вдома. Останнім часом і в домі Канеди не відбувалося нічого цікавого, і тому я туди нечасто показувався, однак цього разу знову побачити Канеду було чомусь приємно. Судзукі я теж давно не стрічав, тож вважав за честь для себе хоч здалеку помилуватися його подобою. 3 такими думками я неквапливо підійшов до них і зачув, про що вони говорили. Це не моя вина. Вони самі винні, що говорили. Якщо Канеда-кун такий сумлінний, що оточив мого господаря увагою своїх шпигунів, то чого ж йому сердитися, коли я ненароком підслухаю його розмову? А як розсердиться, значить не має анінайменшого уявлення про справедливість. Так чи інакше, а я слухав їхню розмову. І не тому, що хотів слухати. Навпаки, я не хотів, та слова самі лізли у вуха.

— Я щойно заходив до вас. Приємно, що все-таки ми зустрілися, — і То-сан уклонився.

— Угу. Он як. Я давно тебе не бачив і, правду кажучи, теж хотів з тобою поговорити. Як добре, що ти навідався.

— Я теж радий вас бачити. Маєте якусь справу до мене?

— Та ні, нічого особливого. Звичайно, нічого важливого, але тільки тобі під силу це зробити.

— Як тільки зможу, все зроблю. А яка справа?

— Так-так… — роздумував Канеда.

— Може, вам зручніше, щоб я прийшов іншим разом? Скажіть, коли.