Ваш покірний слуга кіт
Шрифт:
— Невже? Канґецу-кун, а ти не вмієш так грати, щоб сусіди не почули?
— Не вмію. Якщо вмієте, то навчіть і мене.
— Можна обійтись і без науки. Тобі досить поглянути на невинну білу корову, і все зрозумієш, — недоладно вставив Докусен-кун.
Канґецу-кун, вирішивши, що той спросоння верзе якісь нісенітниці, не звернув на нього уваги, а провадив далі:
— Нарешті я придумав. Цілісінький наступний день, день народження Імператора, я пробув удома. Місця собі не знаходив. Тільки й робив, що відкривав і закривав кошик. Та коли звечоріло і під кошиком засюрчав цвіркун, я рішуче взяв у руки скрипку і смичок.
— Хвалити Бога! — зрадів Тофу-кун.
– Не квапся грати, диви, щоб у халепу не вскочив, — застеріг Мейтей-кун.
—
— Ти хто? Поганенький торговець мечами? — поглузував Мейтей-кун.
— Справді, як подумаєш, що в цьому твоя душа, почуваєшся самураєм, котрий вночі при світлі лампи оглядає свій знаменитий меч. Із смичком у руці я затрясся.
— Справжній геній! — вихопилось у Тофу-куна.
— Божевільний! — докинув Мейтей-кун.
— Може б, ти швидше заграв? — порадив господар.
На обличчі Докусен-куна застигла розгубленість.
— На превелике щастя, смичок виявився справним. Тепер настала черга скрипки: я підніс її ближче до світла й оглянув з усіх боків. І уявіть собі, протягом тих п’яти хвилин під кошиком сюрчав цвіркун.
— 3аспокойся, вже уявили. Грай хутчій!
— Ні, ще не граю… На щастя, і на скрипці не було жодної подряпини. «Ну, тепер усе гаразд», — вирішив я і встав…
— Ти кудись збирався йти?
— Мовчіть і слухайте. Я не можу розповідати, коли мене обривають на кожному слові…
— Панове, мовчіть! Цс-с-с!
— Лише ти й балакаєш.
— Ого, невже? Тоді пробачте. Увага! Увага!
— Я взяв скрипку під пахву, нашвидку взувся в дзорі. Вийшов надвір і спинився. Ні, думаю, стривай…
— От і маєш! Я так і думав, що припиниться подача струму!
— Тепер уже не варто повертатися. Однаково сушеної хурми нема…
— Панове, дуже шкода, що ви мене перебиваєте. Доведеться розповідати лише Докусен-кунові… Так от, Докусен-кун, я вернувся у кімнату, закутався у червоне укривало, що купив на батьківщині за три єни двадцять сен, і загасив лампу. 3наєш, одразу так стемніло, що я не бачив, де мої дзорі.
— Власне, куди ти вирядився?
— А ти послухай. Врешті-решт я таки знайшов дзорі та вийшов на вулицю. Ніч була зоряна, землю встеляло опале листя. Закутаний в укривало, я тримав під пахвою скрипку… Коли, завертаючи все праворуч, я добрався до підніжжя гори Коосін, зачув дзвін у храмі Торейдзі. Той звук проник через укривало, заповз у вуха і відбився луною в моїй голові. Як ти думаєш, котра година була?
— Не знаю.
— Дев’ята. Цієї довгої осінньої ночі я вирішив піднятися гірським путівцем на чотири тьо до Одайри. 3а звичайних обставин я б на таке не зважився, адже я зроду лякливий. Та дивна річ: як тільки западе в голову мені якась думка, я геть-чисто забуваю, що таке страх. Того разу душу переповнювало одне бажання: грати на скрипці. Одайра розташована на південному схилі Коосін. Якщо у погідний день туди підніметесь, побачите плато, з якого відкривається чарівний краєвид — крізь віття сосон проглядає містечко… Площа того плато яких сто цубо, посередині скеля, завбільшки з вісім татамі. На північному боці — ставок Унонума, обсаджений грубими, в три обіймища, камфорними деревами. Неподалік хижка — видно, тут жили добувачі камфори. Поблизу ставка і серед білого дня моторошио. На щастя, добиратися туди неважко — під час маневрів сапери проклали дорогу. Так от, я видряпався на ту скелю і сів, підстеливши червоне укривало. Я ще ніколи не вибирався на гору в таку холодну ніч, а тому незабаром відчув, як сумна навколишня пустка гнітить душу. В таких випадках лише страх зроджує в людини сум’яття. Тож як його позбудетесь, дух ваш стане напрочуд ясним. Коли я просидів у задумі хвилин двадцять, мені видалося, ніби я живу сам-один у кришталевому палаці, а тіло моє, - і не лише тіло, а й душа, й серце, — прозорі, наче їх зроблено з агарагару. Тільки от я ніяк не міг збагнути, чи це я перебуваю у кришталевому палаці, чи той палац — у мені…
– От прикрість! — жартома поспівчував Мейтей-кун.
–
— Якби такий стан тривав до сходу сонця, я, можливо, просидів би у задумі, цілком забувши про скрипку…
— А там водяться лисиці? [201] — спитав Тофу-кун.
— Ось у такому стані, злившись воєдино з горою, не знаючи, чи я живий, чи мертвий, я раптом почув, як ззаду, з глибини старого ставка прокричало: «Уа-а!»
— Нарешті!
201
За японським народним повір’ям лисиця може зачарувати людину
— Той крик відбився луною у горах, прошумів з вітром у верхів’ї безлистих дерев, і я отямився…
— Ось тепер я спокійний, — Мейтей-кун погладив себе по грудях.
— «У великій смерті земля і небо зазнають обнови»… — Докусеп-кун значущо підморгнув Канґецу-кунові. Однак той нічого не зрозумів.
— Отямившись, я озирнувся довкола. На горі Коосін панувала тиша, ніде ні шелесь. Ой леле, що ж це був за голос?! То не був людський голос — для цього він занадто різкий. І не пташиний — надто гучний. То, може, мавп’ячий? Ні, в цій місцевості, здається, мавпи не водяться. То чий же? Тільки-но я задумався над цим запитанням, як дотеперішній спокій наче лизень злизав: тисячі думок заметушилися в голові, як шалені мешканці столиці під час зустрічі Артура, принца Уельського. Відвага, холоднокровність, здоровий глузд і спокій — ці рідкісні гості моєї душі миттю випарувалися через відкриті пори тіла. Серце застрибало під ребрами в танці «сутетеко». Жижки затряслись, як паперовий змій на вітрі. Я більше не міг терпіти: запхав скрипку під пахву, накинув на себе укривало, зі стрибнув із скелі, щодуху пустився з гори, добіг додому і, забравшись у постіль, заснув. Така моторошна пригода мені ще не траплялася. Повір мені, Тофу-кун.
— А далі?
— Це вже кінець.
— То ти й на скрипці не грав?
— Хіба я міг грати? Навіть якби хотів. Із глибини ставка щось кричало: «Уа-а!» Ти б також не зміг.
— Здається, твоєму оповіданню чогось не вистачає.
— Тобі може здаватися що завгодно. Але я розказав щиру правду. Що ви на те скажете, панове? — Канґецу-кун гордим поглядом обвів усе товариство.
— Ха-ха-ха! Браво! Напевне, тяжко попрацював, щоб довести оповідання до кінця. А я всерйоз думав: «От-от у країні сходу сонця з’явнться Сандра Беллоні». — Мейтей-кун примовк, очікував, що його попросять пояснити, хто ж такий Сандра Беллоні, але не дочекався і провадив далі: — Сандра Беллоні грала на арфі і співала італійських пісень, а ти вибрався із скрипкою нагору Коосін — усе це чудернацька музика з тим самим лейтмотивом. Вона злякала Місяця, а ти перестрашився бобра на старому ставку. Тепер ти бачиш, яка коротка відстань між великим і смішним. Напевне, тобі прикро.
— Я б не сказав, що аж дуже прикро, — на диво спокійним голосом відповів Канґецу-кун.
— Взагалі кажучи, лізти на гору із скрипкою — дурна мода. 3а це тобі й нагнали страху, — дорікнув господар.
— «Хоробра людина навіть у лігвищі злого духа думає про життя», — зітхнув Докусен-кун. Ще ні разу Канґецу-кун не зрозумів того, що казав Докусен. І не лише Канґецу-кун — ніхто не розумів.
— Ну що, Канґецу-кун, ти останнім часом усе ще обточуєш кульки? — через хвилину Мейтей-кун повернув розмову в інше русло.
— Ні. Я недавно їздив на батьківщину, а тому довелось відкласти роботу. Правду казати, кульки теж мені обридли. Я навіть думав кинути це заняття
— Але ж не станеш доктором, якщо перестанеш обточувати кульки, — господар насупився.
— Доктором? Ха-ха-ха! Можна обійтись і без доктора, — несподівано весело заявив Канґецу-кун.
— Тоді одруження доведеться відкласти. А це ж зайва неприємністьь тобі й нареченій.
— Одруження? Чиє?
— Твоє.
— 3 ким це я буду одружуватися?