Вибух
Шрифт:
— Ти ж сам казав: не бачив у продажу.
— Але ж десь беруть…
— По-моєму, наші обехеесівці вже ламають над цим голову.
— Пізно почали.
Стефурак лише знизав плечима, і майор так і не зрозумів, засуджує чи виправдовує той своїх колег.
В’їхали в Коломию непомітно: може, Хаблак задрімав, притомившись, чи просто замислився, але околиці не запам’ятав.
Коломия сподобалася майорові, правда, сьогодні йому подобалося все, навіть досить одноманітні села вздовж шосе. Майор подумав, чим саме його вразило
Колись і ця обізнаність, і непоспішливий темп життя, і взагалі все, пов’язане з так званим провінціалізмом, зазнавали остракізму й рішуче засуджувалися, але Хаблак не відчував до цього гострої неприязні, навпаки, після божевільного темпу столичного життя, подвоєного ще темпами карного розшуку, коломийські статечність і непоспішливість приємно вражали.
Хаблак подумав ще: за такого життєвого ритму, мабуть, і стосунки між людьми зміцнюються, отже, люди не такі відчужені, як у великому місті, — виходить, тут менше проявів зухвалості, зверхності, злоби, а в результаті (це був його специфічно-професійний висновок) і менше злочинів.
Капітан Пекар, начальник місцевого карного розшуку, чекав на них у темнуватій кімнаті з навстіж відчиненим вікном — лузав насіння і випльовував у вікно, дивлячись, як два півники підскакують і приндяться, готуючись до бійки.
Хаблак і в цьому завбачив перевагу місцевого ритму: завалений справами начальник розшуку якогось столичного району навряд чи зміг би отак безжурно лузати насіння.
Правда, Пекар знітився, зрозумівши, що його застали за таким заняттям, але одразу ж опанував себе і запропонував:
— Обідати! Бо час обідній, і я тут замовив…
Хаблак перезирнувся із Стефураком: видно, капітанова категоричність не вразила того, майор також не заперечував проти обіду — на тому й зійшлися. Пекар провів їх до чистої, буквально вилизаної їдальні, де їх нагодували домашнім борщем і смачними котлетами з добре підсмаженою картоплею.
Хаблак, якому доводилося досить часто перебиватися стандартними глевкими макаронами, ще раз переконався в добротності коломийського способу життя.
Наїлися, подобрішали й повернулися до темнуватої кімнати капітана Пекаря. Хаблак поклав на стіл фотографію Манжули й коротко пояснив, чому саме вони із Стефураком завітали до Коломиї. Гадав: Пекар почне розпитувати, радитися, думати, але капітан одразу зняв трубку й попросив:
— Грицю, ти вільний? Зазирни.
Гриць не забарився — чоловік також з капітанськими погонами, низький, чорнявий і верткий. Він назвався
— Впізнаєш? — запитав.
— Упізнаю. Ми його колись затримували. Чекайте, здається, його прізвище…
— Манжула Михайло Микитович, — підказав Хаблак.
— Точно. І що сталося? Бо в нас не було проти нього доказів.
— Убитий.
— О-ля-ля! — нараз зовсім по-хлопчачому вигукнув капітан. — Цього тільки не вистачало!
Він посерйознішав, сів і розповів, у зв’язку з чим вони вийшли на Манжулу й навіть затримали його.
Десь два місяці тому до міліції надійшов сигнал, що в районі з’явилися спекулянти — торгують алюмінієвим листом. Кілька днів обехеесівці тупцювали на місці, нарешті дізналися, що одному з колгоспників пообіцяли вночі закинути алюміній. Навіть попередили, аби приготував гроші.
Міліція влаштувала засідку, проте спекулянти не приїхали. Видно, щось злякало їх.
Хоча за їхній слід зачепитися вдалося. Через кілька днів міліція дізналася, що одному з колгоспників пропонував придбати покриття для даху шофер із сусіднього села. Навіть натякнув, що алюміній уже лежить у нього на подвір’ї.
Коли міліція наскочила до того шофера, то ніякого алюмінію в нього не знайшла, проте застала там громадянина, який назвався Михайлом Микитовичем Манжулою, який по-пояснив, що приїхав з Одеси до Карпат як турист, однак документів у нього не виявилось. Манжула повідомив, що зупинився на Косівській турбазі й залишив паспорт там.
Усе це насторожило працівників міліції. Манжулине пояснення вимагало уточнення, і одесита доставили до Коломиї. Наступного дня виявилось, що він не брехав, документи мав справжні, і міліції довелося вибачатись і відпустити його.
Розповівши цю історію, Гутовський зробив паузу, Хаблак вирішив: виклав усе, що йому відомо, але капітан раптом розповів справді цікаву новину:
— Однак на тому тижні ми все ж зачепилися за спекулянтів. І взяли одного типа на гарячому.
— Кого? — поцікавився Стефурак.
— Диспетчер нашого автогосподарства.
Хаблак витягнув Манжулин блокнот, потрібну сторінку знайшов одразу. Після першого “К”, двічі підкресленого, стояли літери: “В”, “С”.
— Як звуть вашого диспетчера? — запитав.
— Василь Семенович Гринюк.
— І телефон у нього: п’ять — п’ятнадцять — двадцять чотири?
— Звідки знаєте?
— З Манжулиного блокнота.
— Неймовірно, — розпачливо вигукнув Гутовський, — тримали злодія за комір і так безкарно випустили!
— А Гринюк признався?
— Я ж казав: взяли на гарячому.
— Дізналися, звідки в нього алюміній?
— Каже: торік придбав у якогось незнайомця. Мовляв, хотів прислужитися товаришеві, той давно просив дістати покриття, а потім відмовився. От і довелося продавати.