Вибух
Шрифт:
— Прізвище товариша назвав?
— Як не дивно, так. Ми перевіряли, все сходиться. Але ж сам факт незаконного продажу по завищеній ціні є. Передаватимемо справу до суду.
Хаблак назвав ще два номери телефону з Манжулиного блокнота, позначені літерою “К”. З одним підкресленням і без нього.
Гутовський одізвався одразу:
— Перший — наш. А на трійку в нас не починаються… — Подивився на Хаблака: — Перевіримо?
— Обережно. Не кажіть — звідки.
Капітан набрав номер і мало не одразу поклав трубку.
—
— Треба встановити, чи не працює там хтось з ініціалами “С.М.”
Гутовський знову взявся за трубку, та Хаблак зупинив його.
— Не хвилюйтеся, — пояснив капітан, — все буде в ажурі. Завідує аптекою старий комуніст, член міськкому партії, він нам усе й скаже.
Капітан Пекар схвально нахилив голову.
— Овва, — ствердив, — Яким’якові можна казати все.
— Іване Миколайовичу? — запитав Гутовський. — Григорій Васильович з райвідділу. Треба уточнити, тільки між нами, у вас хтось працює з ініціалами “С.М.”? Здається, ні? А мені треба точно. Гляньте, будь ласка. — Витримав паузу й поклав трубку. — В нашій аптеці з такими ініціалами нікого нема.
— Тепер зробимо так, — наказав Хаблак. — Ми із Стефураком допитаємо Гринюка. Давайте подумаємо: разом з вами, капітане, чи як?
— Краще разом, — зауважив Стефурак. — Гутовському відомі різні нюанси справи, на яких Гринюк може спійматися.
— Мабуть, маєте рацію. Давайте сюди вашого Гринюка.
Василь Семенович Гринюк нагадував старого, самотнього й загнаного мисливцями ведмедя. Нечесане й давно нестрижене волосся стирчало жмутами, очі блищали люто, він сутулився, довгі руки звисали мало не до підлоги, і, здавалося, зараз стане, як справжній ведмідь, на чотири лапи. Обвів усіх похмурим поглядом і зауважив:
— Чи не забагато вас, начальники?
— Зовсім знахабнів! — аж здивувався Гутовський.
— А це не нахабство: чесних людей під замком тримати?
— Це ти — чесний?
— Свої права знаємо.
Ця суперечка могла тривати хтозна-скільки, і Хаблак підкликав Гринюка до столу, де лежало фото Манжули.
— Знаєте його? — запитав.
Гринюк утупився в знімок важким непорушним поглядом. Обличчя в нього напружилося. Хаблакові здалося, що впізнав Манжулу й тягне час, аби визначити лінію поведінки.
Нараз Гринюк обережно поклав фотографію на середину столу й рішуче похитав головою.
— Не знаю, — одповів. — Уперше бачу.
— Подумайте, Гринюк, — обережно почав Гутовський. — Товариші, самі розумієте, даремно б не приїжджали. — А що мені думати: не знаю.
— І не чули такого прізвища: Манжула? — запитав Хаблак. — Манжула Михайло Микитович?
— Не чув.
— Тоді поясніть, чому в блокноті громадянина Манжули, який мешкає в Одесі, занотовані ваші ініціали й телефон?
— А я звідки знаю? Може, машини потребував, бо я диспетчером у автогосподарстві…
Коли
— Знає він Манжулу, добре знає, упізнав одразу, тільки зиркнув на фотографію…
Гутовський схвально кивнув, а Пекар промовчав.
— Певно, знає, — погодився Хаблак. — Та наші емоції і здогадки до протоколу не підшиєш. Шукатимемо докази.
Наступного ранку Хаблак із Стефураком виїхали до Косова: саме звідти Манжула написав одну із своїх листівок до сестри — отже, літера “К” з підкресленням чи без нього могла позначати саме це містечко. А поруч Косова, буквально за кілька кілометрів, розташувалося ще одне на “К” — Кути.
Влучили в десятку. Номер телефону біля “К” з підкресленням та ініціалами “О.П.” належав Олександрові Петровичу Волянюку — шоферові автотранспортної контори. У другому випадку все також сходилося: у Кутах мешкав шофер лісгоспу Станіслав Корнійович Бабидович. Як і Волянюк, мав телефон. їхні номери й були записані в блокноті Манжули.
Але удача, як устиг уже переконатися Хаблак, завжди приходить не в чистому, так би мовити, вигляді. Щось обов’язково мусить бути не так, щось мусить затьмарити небо — так трапилося і тепер: через кілька хвилин після того, як вони вийшли на Волянюка, товариші з Косівськоі міліції з’ясували, що той лише позавчора взяв на тиждень відпустку за власний рахунок і виїхав кудись на Закарпаття до хворого брата.
Стефурак запропонував поїхати до нього додому й з’ясувати в жінки, де саме перебуває зараз Олександр Петрович — до Закарпаття рукою подати, можна й з їздити, — та Хаблак запротестував. Адже дружина чи родичі могли нічого й не сказати, самі ж попередять Волянюка про те, що ним цікавиться міліція. Коли той справді причетний до якихось махінацій, може замести сліди, попередити співучасників.
Виявилось, майор таки мав рацію, і це з’ясувалося буквально одразу.
Поки розпитували про Манжулу працівників готелю (там ніхто не пам’ятав його), минуло досить часу, і в Кути дісталися під час обідньої перерви. Правда, в лісгоспівському гаражі перехопили механіка, але той на запитання про Бабидовича лише розвів руками.
— Пішов обідати, — пояснив. — Кілька хвилин тому. В нього машина зіпсувалася, на ремонті, от він слюсарям і допомагає, але зараз обід.
Чекати на Бабидовича не хотілося, то більше, траплялася вигідна нагода побалакати вдома, подивитися, як живе й саме чому ним зацікавився Манжула, — офіцери, дізнавшись адресу Станіслава Корнійовича, поїхали до нього.
Дім Бабидовича стояв на околиці містечка — справний цегляний будиночок за чепурним парканом із звареної арматури. Бабидович сидів біля столу надворі й зачісувався. Видно, щойно вмився, бо мокрий зібганий рушник лежав на колінах. Жінка клопоталася на літній кухні, розігріваючи обід.