Вибух
Шрифт:
Побачивши незнайомців, Бабидович не схвилювався і не занервував — дивився очікувально і, дізнавшись, хто саме завітав до нього, також спокійно запропонував сісти до столу.
Та все ж Хаблак помітив у його очах чи то настороженість, чи то спантеличення, та, зрештою, це можна було б виправдати: раптом приходять до тебе два міліцейські офіцери, один з області, а другий аж із Києва, що ж тут гарного?
Хаблак виклав на стіл Манжулину фотографію, Бабидович узяв її без запрошення і, не чекаючи на запитання,
— Якщо відносно цього чоловіка, то вперше бачу.
— Так, відносно цього, — ствердив Стефурак. — Та гляньте уважніше.
— Маю гарну пам’ять, — одповів Бабидович. — Може, колись і зустрічалися, але, мабуть, побіжно, бо серед добрих знайомих цього чоловіка не тримаю. Та й серед недругів також.
— Чи не можете пояснити, чому в записнику цього чоловіка занотовано ваш номер телефону?
— Ні, не можу. Скажіть хоч, хто він?
— Скажемо, свого часу ми все вам скажемо, Станіславе Корнійовичу!
Бабидович подумав трохи й одповів:
— У ваших словах відчувається загроза. Це може мене образити. Якщо й далі розмовлятимете таким тоном, я з вами не говоритиму.
Бабидович мав рацію, і Хаблак вирішив втрутися:
— Ми прийшли до вас по допомогу, — пояснив.
— І загрожуєте?
— Людина чесна не повинна нічого боятися.
— Я не злодій.
— Віримо, але в порядності цього чоловіка, — Хаблак тицьнув пучкою у знімок Манжули, — маємо підстави сумніватися.
— Я ж сказав: не знаю його.
— Ми вам віримо. А скажіть: Волянюка Олександра Петровича знаєте?
— Косівського?
— Так, шофера автобази.
— Усе ясно, — сказав Бабидович з полегшенням, — чесно кажучи, чекав цього запитання і відразу про Волянюка подумав, та гадав, може, й пусте це все…
— Що — пусте? — заскочив Хаблак.
— Може, пообідаємо? — запропонував Бабидович.
Хаблак перезирнувся із Стефураком: їсти хотілося, проте отак от приймати запрошення людини, котру вони все ж підозрюють…
— Ні… — покрутив головою майор.
— Киньте, — обірвав його господар. — Бачу, зголодніли, а те, що ви з міліції, нічого не значить: не хабаря пропоную, а борщу. — Побачивши заперечливий Стефураків жест, вів далі з притиском: — Не хвилюйтеся, поїжте, я вам усе розповім, нічого не приховаю, що знаю — скажу. Давай, жінко, насипай усім.
Що лишалося робити? То більше, борщ пахнув смачно, а жінка виставила на стіл таріль, повну пампушок у часниковій підливі.
Коли спорожнили тарілки, Бабидович мовив:
— А тепер, люди, слухайте мене уважно. Якось навесні ми ночували з Волянюком у “Беркуті”. Може, чули, готель у нас такий на перевалі? То повертався я із Закарпаття і довелось заночувати. Там з Сашком і спіткалися, ночували в одному номері. Ну, випили трохи, багато не можна, бо зранку знову за кермо. Випили, повечеряли, розбалакались. Волянюк і каже: “Бачу,
— Чому не повідомили міліцію? — запитав Стефурак.
Бабидович одповів непевно:
— Незручно якось. Людина до мене з довір’ям та душею, а я, виходить, закладаю її…
— Спекулянт ваш Волянюк.
— Так не він же продає той алюміній… Тільки возить.
— Співучасник злодіїв.
— Це я також розумію, — збентежено мовив Бабидович, — тому й вирішив відмовитися.
— З Волянюком після того зустрічалися?
— Бог милував.
Стефурак вирвав з блокнота аркушик, записав номер телефону райвідділу міліції.
— Якщо вам знову запропонують продавати алюміній, подзвоніть негайно.
Бабидович узяв аркуш без ентузіазму, проте пообіцяв:
— Зробимо.
Повернувшись до Косова, Хаблак негайно подзвонив Дробасі. Іван Якович слухав його, гмикаючи в трубку й кидаючи ущипливі репліки. Хаблакові видалося, що Дробаха навіть кепкує з нього, — ображено запитав, які конкретно зауваження має слідчий до його дій. Дробаха зрозумів майора одразу й поклав край Хаблаковим амбіціям досить рішуче:
— Ви, дорогенький, у пляшку не лізте. Просто в мене гарний настрій: бачу, у вас прогрес значно більший, ніж тут, у Києві. Ту вишневу “Волгу” наче віл злизав — інспекція, здається, всі перемацала, а — дзуськи. Це я вихід своїм емоціям даю і радію за вас.
Хаблак подумав: можна було б знайти дещо іншу форму виявлення емоцій, але сперечатися не став — усе ж Дробаха начальство, і його слід поважати.
— Потребуєте допомоги? — зрозумів його Іван Якович.
— Бачите, яких масштабів починає набирати справа, і нам без міцної підтримки УБРСВ не обійтися. Колись ми непогано попрацювали з лейтенантом Коренчуком, якщо б він міг приїхати сюди…
— Зробимо, — пообіцяв Дробаха, як на Хаблаків погляд, дещо безапеляційно. — Ще?
— Пам’ятаєте, я розповідав про Інесу?
— Дівчина з бару?
— Так. Яка повідомила нас про Бублика. Партнера Манжули. Останнім часом тут, згідно з повідомленнями місцевої міліції, є факти спекуляції листовим алюмінієм.
— Гадаєте, Бублик?
— Підозрюю. Про всяк випадок мусимо мати його портрет. Виготовлений хоча б зі слів Інеси.
— Завтра вдень матимете.