Вибух, Самбук Ростислав Феодосьевич

Вибух

на обложку

Самбук Ростислав Феодосьевич

Шрифт:

— Можливість вийти через них на карпатських знайомих Манжули?

— Так, але не стверджую.

Хаблак погортав записник, хоча й знав мало не напам’ять усі позначки в ньому.

— Бачите… — забрав у нього записник Дробаха. — Візьмемо сторінку на “К”. Є “К”, підкреслене двічі. За ним дві літери: “В”, “С” і номер телефону: 5–15–24.

— “В.С.” — ініціали абонента, — сказав Хаблак упевнено.

— А “К”, підкреслене двічі? Є ще “К”, підкреслене один раз і зовсім без підкреслень.

— Оце вже Манжулині секрети.

— Може, оці підкреслені й не підкреслені “К” означають

назви населених пунктів?

— Я думав над цим.

— Попросіть хлопців з Івано-Франківського розшуку зайнятися ними.

— Безумовно.

— Тоді, — Дробаха чемно обійшов стіл і обійняв Хаблака за плечі, — я порадив би вам їхати додому.

— Негайно скористаюся з вашої поради.

— Дзвоніть щоденно.

— Як з вишневою “Волгою”?

— Наче корова язиком злизала.

— Може, не київська?

— Усе може бути, Сергію Антоновичу, і ви це знаєте краще, ніж я. — Дробаха провів Хаблака до дверей, і той поспішив до Хрещатицької станції метро, вирішивши нічого не казати Марині про завтрашнє відрядження — для чого псувати вечір на Гідропарку?

Вечір справді видався вдалим: спочатку Степанко бігав мілководдям, потім по черзі купалися він і Марина, син бігав і верещав, не бажаючи виходити з води, а коли почало сутеніти, смажили шашлики і розпили пляшку густого й неймовірно смачного молдавського “Каберне”.

Уже повернувшись додому, Хаблак сказав Марині про Карпати й попросив зібрати валізку. Слава богу, це не зіпсувало їй настрій, навіть позаздрила:

— Це ж треба, на тому тижні купався в морі, а тепер — гори! Щастить людям…

Але очі дружинині дивилися сумно.

У Івано-Франківську Хаблакові ще не доводилось бувати. Чомусь гадав: маленьке провінційне місто, а виявилось: велике, чисте, гарно влаштоване, з широкими проспектами новобудов і пожвавленим центром.

Хаблака прийняв начальник обласного карного розшуку — йому вже дзвонили з Києва й просили допомогти; полковник запитав, якої саме допомоги потребує київський колега. Машиною і метикованим помічником принаймні забезпечимо: старший лейтенант Стефурак, місцевий, знає гори як свої п’ять пальців і не новачок у карному розшуку.

Хаблак підвів руки: все, більш нічого не треба!

Машина й товариш, із яким можна порадитися, зорієнтуватися в місцевих умовах — про це можна тільки мріяти!

Полковник зміряв Хаблака оцінюючим поглядом.

— Машина, правда, не дуже комфортабельна… — пояснив. — ГАЗ-69. Але дякуватимете, бо “Волгою” по гірських дорогах не розженешся.

— Я не турист, товаришу полковник.

— Ночуватимете тут?

— Волів би виїхати одразу до Коломиї.

— Стефурак попереджений, машина в гаражі.

Хаблак чомусь уважав, що мало не одразу за містом починаються Карпати, а дорога метляла пагорбами, прорізала широкі долини, горами тут і не пахло — звичайний подільський пейзаж. Зробилося якось ніяково, немов дитині, якій пообіцяли іграшку й забули купити, хоч їхали веселими чистими селами й поля навколо колосилися пшеницею, котра вже набрала силу й подекуди жовтіла.

Вів машину сам Стефурак. Невисокий, кремезний, в насунутій на чоло бавовняній кепочці — зовсім не скидався на інспектора карного

розшуку, звичайний шофер, який везе середнього районного керівника чи голову колгоспу. Хаблак, правда, не дуже скидався на голову, офіцерська підтягнутість все ж давалася взнаки — за начальника якогось відділу культури чи навіть райвиконкомівця міг зійти. Це його цілком улаштовувало, і майор приязно зиркав на Стефурака: здається, хлопець тямущий, не якийсь міліцейський дженджик, добре, що сам запропонував обійтися без шофера — водій, який би гарний і невибагливий не був, завжди потребує додаткових витрат, моральних і матеріальних, а тут усе просто: номер на двох організувати легше, ніж на трьох, не кажучи вже про інші дрібниці.

Перед виїздом Хаблак розповів Стефуракові, з яким завданням приїхав, і назвав прізвище Манжули. Старший лейтенант подумав трохи й зауважив: якщо пам’ять не підводить, він зустрічав це прізвище в якихось зведеннях чи протоколах і, до речі, порівняно недавно. Старший лейтенант подумав трохи й згадав усе достеменно. Півмісяця тому розкручував крадіжку, одна з ниток привела його до Коломиї, там і почув це прізвище: Манжула. Справа в тому, що працівники районного ВБРСВ натрапили на слід спекулянтів листовим алюмінієм, котрим гуцули криють хати. У зв’язку з цим і був затриманий Манжула, але, як виявилось, безпідставно. Доказів проти нього не було — пробачились і відпустили.

Цікаво, подумав Хаблак, одну із своїх останніх листівок до сестри в Одесу Манжула написав саме з Коломиї — отже, добре, що їдуть вони туди, мабуть, недаремним було затримання цього одеського пройди.

В’їхали в село. Стефурак показав Хаблакові першу хату, вкриту, за тутешньою модою, листовим алюмінієм.

Майор попросив зупинитися і вийшов з машини. Великий дерев’яний будинок, нефарбований, жовте смолисте дерево наче пишалося своєю вічністю. Вікна зовсім міські, широкі, на другому поверсі лише трохи менші. Мансарда — не мансарда, нема узвичаєних скошень — і все це під гордовито виблискуючим сріблястим покриттям. Майстри, які вкривали дім, мали свої штампи, вони витискали з алюмінієвого листа різні форми, як здалося Хаблакові, під черепаху: справді, наче велетенська черепаха залишила на будинку свій панцир.

По фасаду дім прикрашали олені, вирізані з алюмінію — наче збиралися у весняному запалі накинутися один на одного, погрожували важкими рогами й трубили бойову пісню.

Хаблак відступив до машини в захопленні.

— Ну? — коротко запитав Стефурак.

— Грандіозно.

Хаблакові справді сподобався будинок, проте старший лейтенант сприйняв його репліку по-своєму.

— Ти колись бачив, аби десь продавали алюмінієвий лист? — запитав.

— Ні.

— І я не бачив.

— Отже?

— За такий дах, кажуть, платять не менше ніж три тисячі.

— Не може бути! — щиро здивувався Хаблак.

— Тільки за алюміній, без роботи.

— Неймовірно.