Вибух
Шрифт:
Хаблак подумав: одне задоволення мати справу з Дробахою. Не дав собі жодного попуску. А Інесу ще треба знайти, допитати, працівники науково-технічного відділу мусять попрацювати з нею, аби перетворити Інесині враження в зовсім конкретний образ Бублика, потім цей портрет ще потрібно передати літаком…
Він закінчив розмову з Дробахою з почуттям упевненості й нетерпіння, які завжди опановували ним, коли відчував, що йде правильним шляхом і до остаточної перемоги лишилося тільки кілька кроків. Ці почуття підігрів ще й Стефурак. Поки Хаблак зв’язувався з Києвом, капітан устиг переговорити з місцевими
Не чекаючи розпитувань, Стефурак доповів:
— Така справа, майоре. Місцеві хлопчики домовились з одним чоловіком. Він хату будує, і йому листовий алюміній на дах мають завезти…
Хаблак одразу зрозумів усю важливість цього повідомлення.
— Де? — запитав.
— За Косовим — село Соколівка.
— Коли?
— Обіцяли днями. У того чоловіка обехеесівці засідку хотіли залишити, та відмовились. У селі засідку важко приховати, то більше, дім будується, робітники крутяться…
— І що ж вирішили?
— Працівник УБРСВ поїхав туди під виглядом заготівельника. Навіть голова сільради не знає. А в домі того бригадира, що будується, дільничний інспектор ночує, до нього в селі звикли, і все ж городами до хати ходить.
Хаблак пожвавішав.
— І нас ніхто тут не знає…
— Вважаєш?..
— Упевнений.
— А й справді, — вирішив Стефурак, — обласних організацій навалом, і ми з тобою з обласного, як це називається, відділу охорони природи? Чи пам’яток старовини?
— Товариства мисливців…
— Годиться: вештайся селом і по горах скільки влізе. Жодної підозри. Зараз домовимось у райвиконкомі, подзвонять до сільради, нас там влаштують…
— Бажано поближче до дому того бригадира. До речі, як він — надійний?
— У райвідділі йому довіряють.
Соколівка, досить довге гірське село, лежало облбіч шосе, що вело до районного центру Верховина й далі у гори, де впиралося в центральну трасу, що з’єднувала Закарпаття з Івано-Франківськом. Оселився Хаблак із Стефураком у долині неподалік від церкви, мало не навпроти якої будувався бригадир. Привітна господиня нагодувала їх мамалигою з баранячим м’ясом і на вечерю пообіцяла щось пікантно-гуцульське. До вечора ще мали час, і Хаблак запропонував піднятися на схил гори, всіяний поодинокими хатами. Підіймалися в’юнистими гірськими стежками. Здавалося, далі може видряпатися лише гірський козел, проте й там стояли хати й навіть далеко вище: всюди жили люди.
Нарешті видряпались аж до лісу, де паслися, теленькаючи тронками, корови.
Хаблакові здалося — більшого простору й краси не бачив за все життя. Синьо-зелені горя, густе повітря, що пахло сіном і гірською водою, далекі полонини, хати з блискучими, наче церковні бані, дахами і затишне умиротворююче бамкання тронок…
Стояв і думав: варто ступити кілька швидких кроків — і злетиш над цим безмежним простором: тіло справді ставало невагомим. Хаблак мимоволі підвів руки, та Стефурак зупинив його:
— Бач, як виблискує… — мовив, обвівши рукою хати під горою. — На скільки тисяч!
— Скільки б літаків з цього алюмінію можна збудувати! — Хаблак відчув, що від його поетичного настрою не лишилося
— Ні, ти мені ось що скажи! — розсердився Стефурак. — Чому на цьому алюмінії спекулянти заробляють, а не держава? Ну, спіймаємо ми кількох шахраїв, гадаєш, припинять алюмінієм дахи крити? Інші спекулянти знайдуться, а де вони цей алюміній беруть? У держави, де ж іще? Так не простіше було б декому мозгою поворушити, цей же алюміній сюди кинути й дивиденди до державної кишені покласти?
Хаблак вирішив, що в цих Стефуракових міркуваннях є доля істини, зрештою, він думав приблизно так само, проте що міг учинити? Знизав плечима й попрошкував униз, уже не звертаючи уваги на карпатські пейзажі.
Півночі вони не спали, чекаючи сигналу. Виявилось, даремно, бо спекулянти так і не з’явилися. Заснули десь о третій, а прокинулись аж на початку десятої, певно, господарка зачекалася із сніданком і взагалі махнула на них рукою, бо порпалася в городі, й довелося покликати її.
Але що таке сніданок на селі? Півдюжини яєць, кілька цибулин та редьок з городу, глечик молока, все під рукою, і близько десятої вони вже виїхали до Верховини.
Шосе — розбитий лісовозами асфальт — пролягло, як більшість гірських доріг вздовж русла річки. Хаблак не припиняв “ойкати”, милуючись карпатськими краєвидами, Стефурак лише поблажливо посміхався, слухаючи ці вигуки, він-то знав, що за кожним поворотом дороги ще кращий пейзаж, а далі, за Верховиною, коли почнеться підйом до перевалу і де смереки нависають над самою бруківкою або нараз чомусь розбігаються, поступаючись місцем пасовиськам з оборогами, можна зупинятися мало не на кожному кілометрі, зупинятися і стояти годинами, знаходячи все нове й привабливе в неповторно мальовничих карпатських просторах.
Он дід у чорному фетровому капелюсі з обвислими крисами й, не зважаючи на літню спеку, у неймовірно барвистому киптарі жене двох баранів — статечно зняв капелюха й вклонився незнайомцям у машині, не тому, що запобігав перед ними, він узагалі ніколи й ні перед ким не запобігав, просто звик шанувати людину й радіти спілкуванню з нею.
Готель “Беркут” притулився біля асфальтованої стрічки на самісінькому перевалі, звідси починалися лише спуски — і на Закарпаття, і на Прикарпаття, а навколо триповерхового дерев’яного оригінальної архітектури — під старовину, але з елементами модерну — будинку ліпилися по гірських схилах смереки, певно, у негоду просто на них лежали хмари, але зараз сяяло сонце, і лише одна маленька хмаринка притулилася десь у височині.
У вестибюлі готелю підвівся на задні лапи великий бурий ведмідь, він вишкірив зуби й чи то привітно посміхався відвідувачам, чи то погрожував їм, принаймні спілкувався з ними, можливо, останній карпатський ведмідь, Хаблак десь читав, що цих тварин тут уже майже знищили.
За готельною стойкою сиділи дві жіночки, нудьгували в ці полудневі години, коли нічні пожильці вже виїхали, а наступна хвиля відвідувачів очікувалася тільки ввечері. Хаблак помітив, як стріляють цікавими поглядами в нього та Стефурака, видно, не заперечували б проти розмови, та майор поклав край їхній цікавості (чи навпаки — значно посилив її), показавши посвідчення і Манжулину фотографію. Мовив: