Вирвані сторінки з автобіографії
Шрифт:
Може, моя цікавість до нетипових історій від того, що я дуже уважно живу. А значить, уважно дивлюся, слухаю, аналізую. Життя дає неймовірні сюжети, про які хтось мусить сказати. Але сюжет, чиясь історія - це лише каркас для розповіді про людину. Немає нічого цікавішого, ніж рентгенувати людину на тлі часу й обставин. Будь-який час заганяє людину або у клітку, або на трон, або саму в себе. Кожну людину! Кожну. Якщо не діагностовано людину - нема літератури.
З іншого боку мої сюжети - не неймовірні. Вони просто вихоплені з життя, як людина з вогню. Вихоплені мною, а не кимсь
А той, хто каже, що це страшно, що це навмисно - ще мало жив. Він не знає досвіду інших життів, крім власного. Він ще не здогадується, які на нього самого можуть чатувати капкани. Які випробування можуть бути з його близькими чи знайомими. Хоча, він, може, так і ніколи не спізнати болю. І слава Богу! Але поки є ті, чиє життя посмуговане випробуваннями серця і честі, - я не втомлюся їх писати. Якщо у мене стане сили... Не знаю, чи варто дорікати письменникові за його вміння дивитися на життя «у бінокль», дуже наближено.
3. Я ТА, ЩО РОЗМОТУЄ БИНТИ
З ОБЛИЧЧЯ МИНУЛОГО
Зараз у моді циніки. Люди всесвіту, а не позиціоновані творці національних культур (хоча тут можна й посперечатися). Співчутливці поки що відпочивають.
А я пробую нагадувати про співчуття.
Про біль.
Про необхідність адвоката для кожної, кожної людини.
Карнавал у творчості - не для мене.
Венеціанську маску я прикладаю на обличчя лише на Маланку. А інший час - я та, що зриває бинти з людського лиця і з обличчя минулого. Так, це боляче. Але ж боляче, очевидно, не лише для читача. Я ж спершу раню себе.
Жаль, але, мабуть, я не вмію писати про радість так глибоко, як про страждання. Але іншим разом думаю: а що про неї писати? Радій собі - та й годі. Або дивись серіали. Чи слухай досвіткових солов'їв. У кожної радості свій вираз обличчя.
А у страждання він один - той, що потребує розуміння. Може, тому іноді мені здається, що я не пишу - розумію кожного свого персонажа, проживаю його життя. Тоді мені не важить - ймовірна чи неймовірна його історія. Вона тоді - історія, яка відбирає частинку мене. Це таке своєрідне донорство. Безперечно, твоя кров може не прижитися в тому, кому ти її віддав. Але ти віддав!
Якщо читач розуміє, чому ти так зробив - добре. А не зрозуміє тепер - зрозуміє пізніше, на заході життя. Якщо, звичайно, згадає про прочитане в мене, коли його вдарить життя.
Та краще би не вдаряло.
4. ЯКЩО Є НА СВІТІ БЕЗОДНІ -
ХТОСЬ МАЄ ПОБУВАТИ НА ЇХНЬОМУ ДНІ
Моє ментальне «сидіння» в Буковині в одних викликає щире захоплення, в інших - ледь стримуване роздратування. Багато хто «присів» на цікавість до минулого, як на голку. І багатьох цікавить, яка вона, Буковина, сьогодні?
Точно знаю: така ж, як учора.
Так, вона тепер «нафарширована» супутниковими антенами, мобільними телефонами, вона розпсячена і здеморалізована, вона на четвертину еміґрована в чужі краї! Але слухайте, за тридцять
За таких умов не треба барокамери для випробування людини!
Так, Буковина тепер добре рахує не наші гроші, ґешефтує, батрачить, колядує, лихословить носить китайську одіж і багато співає не-наших пісень - але суть її та сама, що й за часів Австро-Угорщини чи й далі.
Вона все одно інакша. Ментально. Світоглядно. Вітально! Вона має стержень. А це означає що там завжди присутній міфологічний елемент. Чи присмак. Чи знак. Він передається у спадок генами. Він незнищенний, навіть якщо за рік зміниться три уряди. Бо є живий кровообіг - людини, природи і старої, як світ, традиції.
Ні в дитинстві, ні потім, десь років до двадцяти шести, я не ходила до церкви. Ми вдома легально не святкували релігійних свят (усе в діда з бабцею по матері, й то потайки - мама моя була завучем школи)... та що там згадувати той дурний час...
Але разом з тим, я всмоктала в себе все, що дає мені право сказати не тільки, що я знаю, але й ВІДЧУВАЮ натуральність отого первісного життя гірських людей, якого немає без віри, без забобону, без боязні, відваги, витривалості, терпіння. Хіба цього мало, щоб нести це у слові? Навіть коли б я хотіла звільнитися від цієї ноші - не змогла б.
Але ні... таки змогла. У «Мамі Маріці...» - я не гуцулка і не буковинка. Там немає ознак території. Там є гетто людини-матері. Там є материнська безвихідь у час материнської любові і є трибунальне мислення оточуючих, базоване на домислах. А це - не має ані територіальної, ані часової прописки.
Хоча в «Мамі Маріці...» чітко прописаний час - це 70-80-ті роки СРСР. Але може, ця моя річ є проривом в якусь іншу сферу - понадлюдського болю. Зрозуміти його неможливо без досвіду власної безвиході. Я б ніколи не написала того, чого не знаю достеменно. І мені самій подеколи лячно зазирати в безодню.
Але якщо є на світі безодні - хтось має побувати на їхньому дні. Хто сказав, що цього не може робити письменник?!
І ось у цьому випадку мене абсолютно не цікавить, количитач відчує подих тієї безодні. І скільки читачів... Так, це удар у тім'я... так, це удар під дих... так, це не ерогенна зона. Це зона ненормованого болю . Він може бути незрозумілий чи невідчутний тому, хто акцентований на інших речах, у кого нема щеплення до болю чужого, так, він подеколи може бути не дуже естетичний, цей біль... але він є. І я не можу про нього не казати.
І все ж найбільше я знаю свою Буковину. Як виявилося, ці знання цікаві не лише для мене.
Колись я читала про дивні імена моїх персонажів. Але я їх і не вигадую. Я їх списую.З життя. І сьогодні на Буковині зустрінеш Яворію, Каетана, Флорію, Христофора, Іполіта, Октавіана, Амалію, Едвіна, Теофіла, Магдалину, Хризонта.Це також є передаванням коду, світогляду, приналежності, зрештою, до певної культури чи орієнтації на певну культуру і традицію, зафіксоване в імені.