Вирвані сторінки з автобіографії
Шрифт:
То написала мені Фрозіна Тодорівна Гулей– жінка на Буковині відома. Надзвичайної краси і таланту рук, жінка-енциклопедія, жінка-пристрасть, майстриня-вишивальниця, оповідальниця.
Признання в листі Фрозіни Тодорівни, що їй захотілося висповідатися перед Великоднем саме переді мною, зворушило мене до сліз:
«Коли вам виповниться 75-80 років, згадайте мене і цей куточок рідної Буковини. Пишу дуже швидко, тому такі кривулі, що аж страшно! Маю ще багато роботи - записую в нові зошити мої архівні записи, щоб успіти, щоб залишити упорядкованими, щоб хтось потім згадав, прочитав новину, котрій 200 років минуло. Ну і ще вживаю мої «солодкі наркотики» - щось цікавенького вишиваю... Дай, Господи, зору і здорових днів!
Ближиться Великдень, в душі щем, згадується дитинство, як ми тішилися, що будемо бігати коло церкви з писаночками...
Ми знали весь ритуал; що мав відбутися у нашій хаті й у всіх односельчан від бечкової аж до вівтірка великоднього. Знала, що моя бабуся Анна буде вечеряти у четвер у вечір - Страсти, то аж на Великдень істиме рано свяченого що буде ночувати у Церкві на Великдень, аби не втратила всеношної і Воскресіння.
Мудра
Дома я побачила, які дірки виїли воші у дитинки. А тут тепер мені в школу йти дальше, вересень минув, 2 місяці пропало! А як я тішилася, що війни вже немає і я піду в школу. Як я хотіла вчитися, Господи! Тягло мене до книжок, в 4 роки я вже читала молитвенник, Кобзар та інші, що тайком тато читав, і на день ховав у стодолі в житні снопи, що стояли в закутку, як сторожі тих книжок. Інакше не можна, якби жандарми узнали, що є в хаті Українська книжка - Боже борони!... Та була тяжка перепона до моєї школи: моя нога почала гнити, стала загроза гангрени. Тоді з фронту до лікарні прийшли два воєнні лікарі, главлікар Світенкота голов-хірург Бузенко.Отак і в гімнастерках були, а зверху халат. Мама возила мене на санях коником до школи у Вижницю, але то була мука, як я не могла сходами піднятися у клас... відвезли в лікарню. Якраз відкрилася лікарня, тобто, уже вичистили її, бо в коридорах внизу держали воєнних коней, було на метр гною. Я поступила під опіку цього хірурга Бузенка. Йшов консіліум, рубають ногу... Та хірург сказав: «Я беруся її лікувати». І він взявся. Дістав трофейне німецьке лікарство. Я перебувала в лікарні. Нога йшла на краще.
Я допомагала санітаркам прати бинти, що кип'ятили в попелі. Приносили з дому, також лужком з попелу мили постійно всі закуточки, двері, вікна, плитку підлоги, я допомагала, була там, як своя. Лікарня була переповнена пораненими солдатами, потерпілими цивільними. Мило чорне було тільки в операційній для хірургів. Дуже виразно пам'ятаю.
...Давно те все минуло, мало хто ще є з тих свідків. Ближиться 9-те травня. Для мене воно тривожне і зі сльозами на очах. А в мене сліз збільшилося, бо ще зовсім недавно, на протязі років, коло пам'ятника загиблих Героїв війни, ще стояла ціла шнур-лінія героїв, що повернулися в наше село, такі горді, в святковій одежі прикрашені нагородами, що виблискували на сонці... Ми співали їм пісні-подяки, посвяти.
А минулого року трьох привели попід руки з паличками... Так багато відійшли у вічність. Там, тоді стояв і мій чоловік у тому ряду, такий ще бадьорий, стрункий. Я і діти знаємо його кожний крок на фронтах. Пройшов, проповз від Кенігзберга до Берліна. Після третього поранення у голову у тяжкім бою, коли з поля бою забирали загиблих, забрали і його. У місті Центен (Німеччина) бульдозер викопав велику яму, там мала бути братська могила. Туди повезли і мого майбутнього чоловіка, мою долю... бо не було ознаки життя. Коли зложили у яму всіх загиблих, хтось (Видно сам Господь) побачив, що з його голови потихеньку пульсує струйка крові, маленька жевріє, тоді витягли з тої ями мою долю, повезли в госпіталь, там цей герой пролежав півроку, день Перемоги зустрів у госпіталі, а документи з фронту пішли у Штаб, а похоронка батькам додому. Так і зосталося у м. Центені на пам'ятнику золотом виписано ім'я мого чоловіка між іншими іменами. Як тепер я - ми маємо підійти до пам'ятника у нашому селі, якщо там ніхто вже не буде стояти з Героїв?? Одні спомини будуть звучати до неба... І що дуже дивно, коли мій чоловік вийшов з госпіталю, його звідти забрали в армію, бо він у 19-ть років уже був на фронті, і служив 3 роки в Кандолокші (Карелія) рубав столітні ліси і ладував на вагони, для будови держави...
Було і минуло... Доки пам'ять береже - споминаю.
...Колись у мого тата запитували: «Вуйку, а скільки ви маєте років?» - «А ти, дитино, спитаймене, скільки я вже не маю, а те, що я маю, то вже крішка ся лишила». А тато мав тоді 91 рік. Так я тепер уже не маю 74 з половиною роки».
Заслужений працівник культури, керівник народного самодіяльного фольклорно-етнографічного ансамблю «Молодички-жартівнички» із села Чорногузи, Фрозіна Тодорівна говорить і мислить, як колись моя бабуся: афористично, образно. Пише: колектив, яким вона керує, має трудового стажу 1700 років (чуєте,
Але ви послухайте ще, чим поділилася зі мною ця дивовижна жінка:
«Що таке гуцульська мелодія для гуцула? Це рідна кров і серце. Я про це маю живу легенду. Мій рідний вуйко Миколай у війну дійшов з воєнними обов'язками аж на Урал (вивозили спорядження стратегічних заводів). Був звичайний буденний день, кипіла робота, сотні воєнних і він, Миколай, як керівник того дійства, були зайняті до краю, а тут з Москви головний диктор того часу Юрій Левітан оголосив: «Важное сообщение ТАСС: Сегодня наши войска освободили часть западной Украины - Буковину». І заграла «гуцулка». Тут мій вуйко, сильний, загартований в боях чоловік, закричав скільки сили: «Ой, люди добрі, ой!» - і повалився, як підкошений, додолу. Всі збіглися, дивувалися, чи зірвався снаряд, чи що інше сталося, прибігли лікарі А коли він отямився, спитали, що було з ним. «Та це ж гуцулку по радіо заграли, товариші, ви чуєте?!» Зрозуміло, ніхто з них не міг чути, хоч би й сто раз прозвучала «гуцулка», а от Миколай трохи не вмер, як почув. Чому?
Та тому, що так само падали б у сердечнім запалі венгри - від чардашу, румун - від сирби, поляки - від краков'яка, греки - від сіртаки, дагестанці - від лезгинки в хвилину своєї національної радості»...
P.S.
Дасть Бог - 6 жовтня 2010 р. Фрозіні Гулей буде 80!
Я не знаю, чи мені коли виповниться 80, і тому я хочу, щоб про такі речі знали інші. Не думаю, що порушую тайну приватної сповіді. Там такі є місця, що кров холоне. Але, бачите, жінка говорить про те, чого багатьом із нас не вистачає: морального здоров'я, знання свого і сили духу.
ІЗ ЗАПИСІВ «СЕРДЕЧНОЇ ЛЮТОСТИ»
(Уточнити дату у Д. В. ПАВЛИЧКА!!! Цей виступ публікувався у пресі!)
Шановне товариство!
Не маю наміру приєднуватися до «голосільників» над руїнами мови титульної нації Української держави. Хто хоче вести свою партію у хорі плакальників - хай плаче у хусточку свого розпачу.
Хто має намір укотре просити - хай сідає під стіни Лаври із простягнутою рукою і просить милостиню. У цій залі прошаків немає. У цій залі немає самозванців на роль національної еліти. Тут присутні свідомі свого покликання люди.
Тут - винятково ті, хто може тільки вимагати.
Вимагати найрішучішим чином від усієї раті державних чиновників, які харчуються на гроші платників податків, на наші у тому числі гроші, не мало - не багато, а лише неухильного виконання Основного Закону Держави, одна із статей якого чітко й однозначно визначає українську мову як єдину державну.
На знак протестів проти безпрецедентно викличного, агресивного, а головне - безкарного приниження нашої національної гідності, національних прав, а найголовніше - порушення Конституції у мовній сфері ніхто із моїх колег-письменників не буде палити своїх українських (україномовних!!!!!) рукописів ні під чиїми стінами, навіть якщо 20 червня ця коаліційна політична калічка оголосить, що Микола Янович чи будь-який інший двічі професор удруге ввійшли в ту саму воду з благословення тих безличних (як сказали б на Буковині) політиків, хто вчорашнє гасло «Бандитам тюрми!» сьогодні дозволяє міняти на гасло «Українській мові - тюрми і гетто».
Знаю, що ініціаторам, підбурювачам і виконавцям цього добре продуманого, але вкрай небезпечного спектаклю не варто пробувати в кума розума.
Цього ніколи не буде, поки наша держава бодай номінально називається Українською. І поки в державі, а не в екзилі, є Ліна Костенко та Іван Дзюба.
Мовний екзил - не наша територія. Достатньо, що правдивий український інтелігент і без того почуває себе в умовах бункера. Достатньо, що не кожен обласний центр має українську книгарню, що в Києві на пальцях однієї руки можна перелічити вивіски українською мовою за всіма тими Potato house і всіма іншими - не-нашими - вивісками. Ми ніколи не погодимося на ці картопляні будинки своєї культури на своїй землі, на інтернування мови в гетто лише народної пісні чи етнографічних композицій. Нашого полону за нашою згодою не буде ніколи! І тут справді хай мовчать усі америки й росії разом узяті!
Немає жодних перепон для того, щоб державна машина в особі державного радіо, телебачення, за участі науковців, митців і насамперед державних чиновників, без надриву і емоцій пояснила частині зневаженого, приниженого бідністю, нестачами і безконечною брехнею суспільства, що державна мова - це всього лише мова державних органів і установ, національної школи, вищої освіти, сфери обслуговування, а на кухні, на побаченні чи на «регіональній» сходці кожен має право спілкуватися а хоч би на хінді, а хоч на пальцях, а може, навіть «дулями».
В Америці можна небідно прожити десятки років і не знати більше ніж 50 англійських слів, але в Америці неможливо отримати місце державного службовця без знання державної мови. У Росії неможлива ситуація, щоб, скажімо, віце-прем'єр чи губернатор, навіть родом із Черкащини, навіть на прізвище Матвієнко ініціював запровадження в Росії другої - української - державної мови.
Мене не цікавить, хто позавчора платив Андрієві Шевченкові, щоб сплутати йому ноги на футбольному полі у складі саме української збірної. (УТОЧНИТИ, ЯКИЙ ТО БУВ МАТЧ-ПАРТАЧ!!!!)
Але мене цікавить, хто платить за пластир на губах наших численних правників, прокуратури, адміністративно-правової служби Секретаріату Президента, які жодного, жодного разу не дали публічної правової оцінки діям тих представників місцевих органів влади (влади!!!), які збунтували цілу державу, накинувши їй дискусію про можливість запровадження ще однієї державної мови на окремо взятих територіях.
Як ніхто до сьогодні не дав правової оцінки діям тих, кого іще вчора через екран телебачення попереджали про допити й однією рукою нібито розшукували через Інтерпол, а другою махали їм ручкою на прощання в українських аеропортах, даючи «зелене» світло з батьківщини, щоб вони потім батьківщину обізвали «пройденим етапом», а сьогодні їм стелять червону доріжку, щоб розкладати свої наперстки в парламенті?!