Вирвані сторінки з автобіографії
Шрифт:
Політичне паскудство останніх тижнів підказує всім тим, хто не втратив почуття відповідальності й здорового глузду, що Україна, як ніколи раніше, наблизилася до тієї прірви, за якою - небачений розбрат, крайня напруга суспільних відносин, а відтак - і загроза цілісності Держави.
Чому про ці небезпечні для національної безпеки речі, сьогодні волають національні інтелігенти, аналітики, соціологи, а не політики?! Та тому, що ті, хто ще вчора бився за крісла очільників національної безпеки, сьогодні, як щури, сховалися під парламентським куполом в надії вибити під себе або те саме, або іще якесь крісло. І несть їм числа, тим сторожовим
Чому ніхто не наважується сказати вголос, що свідоме, зумисне зневаження національних підвалин при млявому потуранні держави (а мова і є однією з таких основних підвалин) може зумовити драматичний розвиток подій, коли брат на брата іде не на ви, а з кулаками і крісами? Хіба ми не розуміємо цього?
Чому, зрештою, мовчить Гарант Конституції Віктор Ющенко?!
Проблема державної мови - це не просто проблема мови як такої. Сьогодні питання стоїть руба - або нас як державу надовго схилять у позу букви «зю», або ми нарешті повиходимо зі своїх роз'єднаних закутків і дуже рішуче, так рішуче, наскільки дозволяють українські закони, домагатимемося того, що нам належить за цим законом.
Саме тому я за жорсткі, а не плаксиві, резолюції нашого зібрання.
АВТОІНТЕРПРЕТАЦІЯ
Товариство! Яке мені діло чи я перша чи ні? Я є!
«Мене охопив якийсь неспокій за людське серце, таке, як воно є саме в собі...»
«Ні, доки не впораюся з цим малим світиком - з людським серцем, не візьмуся, просто не зможу сягнути до ширших проблем людського життя».
«На світі немає нічого досконалого, особливо того, що стосується щастя і задоволення, тільки нещастя є досконалим».
«І так не хочеться лишитись безіменним На цій землі, де плигають олені, Де плаче скрипка і цвіте горох».
«Як я люблю оці години праці...»
ПОКИ Є ТІ, ЧИЄ ЖИТТЯ ВИПРОБОВУЄТЬСЯ СЕРЦЕМ І ЧЕСТЮ, - Я НЕ ВТОМЛЮСЯ ПРО НИХ ПИСАТИ
1. УСПІХ - ЦЕ ТРИВАЛІСТЬ У ЧАСІ Й ПРАЦЯ
Справжній письменник - це кульова блискавка, що, раз влетівши у твої почуття і думки, уже не може вибратися звідти.
Начитаний письменник - це той, від книг якого шляк трафляє читача, коли над ними (книгами) плачуть, злостяться, шаленіють, шляхтують (проклинають тобто), дякують. Це - як намолене місце.
Я ніколи не силую нікого до читання своїх книжок. І яка мені різниця, до кого мене приписують носії власних комплексів - до письменників масових чи вибраних? Я вибрана читачем. Але
Я не належу до тих, хто свій успіх пов'язує із кількістю згадувань в Інтернеті чи з кількістю світських новин про тебе. Це лише маленький сегмент цікавості. Цікавість може бути скороминущою. Успіх - це тривалість у часі тебе як митця. Але жодним чином - не марафон. Не скандал. І ще багато чого «не». І я думаю, що кожен серйозний письменник сам знає, коли він у зеніті літератури і коли йому наступає «гаплик» у літературі.
2. СВОЇМ ПИСЬМОМ
Я НЕ МАЮ ПРАВА ЗАШКОДИТИ
Найчастіше мене запитують, звідки у мене такий феєрверк сюжетів?
Якщо не з життя - то звідки? Якщо дещо довигадаю - тільки для обрамлення. А все решту, все, до крихти!
– з довколишнього життя. Переважно, буковинського, точніше, гуцульської його частини. Бо я це життя живу і добре знаю життя інших.
Дехто з наївних «купився» на мою давню тезу про те, що я в своїх книжках вигадую людей, події, сюжети. Це несосвітенна моя брехня, усвідомлена брехня, і мені зараз не соромно в цій брехні признатися. Бо я завжди жалію того, хто став персонажем моєї розповіді (якщо ця людина жива чи живі її родичі). Я тільки художньо переінакшую. Імена, топоніми, антураж, домислюю деталі.
Бо, якщо я назву село та ім'я жінки, яка, будучи дитиною, виказала начальникові Вижницького районного МҐБ майорові Дідушенкові (невигаданий персонаж, навіть із правдивим прізвищем!) своїх батьків 1950 року, то зграя охочих «акул» пера побіжить до неї по одноденну «сенсацію». А вона - вигадана мною Даруся - насправді говоряща, в неї є діти і внуки, і навіть у тому селі, де вона живе, вже мало хто пам'ятає, як і з ким ця жахлива історія трапилася. Мені цю історію довірили. Своїм письмом я не маю права зашкодити ні тим, хто мені її довірив, ні тим, про кого довірили.
Чи уявімо, що я назву прототип мами Маріци?! У моєму «загашникові» абсолютно однакові дві (!!!) такі долі. Нещодавно я дізналася, що одна із знайомих мені Маріц зробила спробу самогубства - свого і нещасного свого сина.
І декому повертається язик сказати, що це мелодрама?! Що це сентиментальність? Це життя. Дуже жорстоке і немилосердне. У книжці я милосердніша - я написала смерть Маріці, бо навіть моя уява плакала кривавими слізьми від реальних знань про щоденне життя цієї жінки, в дуже обмеженому ареалі існування. Це в Києві здається, що всі кермують «Лексусами» і живуть на Печерську. А ми уявімо продовження драми цієї жінки в майже замкнутому просторі, помножене на брудний людський домисел і невиправданий осуд...
На Івано-Франківщині (знаю точно місце) ще живуть родичі того мого персонажа з «Дарусі» (Киф'як його справжнє прізвище), якому енкаведисти штиком відрубали руки по лікті, коли він намагався скочити у прірву, знемагаючи від тортур, і щоб не виказати свого сина-повстанця. У цьому селі вам кожен третій перекаже ту сцену публічного блюзнірського знущання над мертвим юнаком і дівчиною під стінами сільради, яка у декого викликає роздратування. Мовляв, не могло так бути.
Ще як було!
Так, це все дуже нетипові історії. Не дуже естетичні. Але вони між нами. І навіть, якщо є бодай одна людина, в якої «ексклюзивне» життя письменник не має права пройти повз нього, відвернувши своє слово на більш типове. Типові у нас казарми, гуртожитки і політики.