Заручені

Мандзони Алессандро

Після зітхань і всіляких нерозбірливих вигуків дон Абондіо почав бурчати дужче, ніж доти. Він сердився на герцога Неверського, якому, мовляв, треба було сидіти у Франції й тішитись життям, виставляючи себе правителем, а він, бачте, наперекір усьому світові захотів стати герцогом Мантуанським; висловлював невдоволення королем, якому слід було б також подумати про інших: давши воді текти вниз — не наполягати на всяких дрібницях, адже він однаково залишиться королем, хоч би хто був герцогом Мантуанським, чи то Тіціо, чи Семпроніо. Та найбільше дон Абондіо був невдоволений губернатором: від того залежало вжити всіх заходів, щоб це лихо обминуло країну,

а він онде, бачте, сам його сюди й накликав,— а все від бажання воювати. «Нехай би всі оті синьйори,— бурчав дон Абондіо,— побували тут, та подивилися, та скуштували, що воно за радість. Чуєте: їм, мовляв, є за що звітувати! А тим часом дістається тим, хто ні в чому не провинний».

— Та годі вже, що ви стільки розводитеся про цих людей; адже не вони прийдуть вам на поміч,— говорила Перпетуя.— Усе це, пробачте, звичайна ваша балаканина, від якої немає ніякого пуття. Мене ось дужче непокоїть...

— Що саме?

Перпетуя за цей відтинок шляху вже встигла добре подумати про нашвидкуруч приховане добро й узялася картати себе, що те забула, а те погано приховала, тут лишила слід, який приверне увагу розбійників, а там...

— Нічого собі, — сказав дон Абондіо, який тепер був такий спокійний за своє життя, що вже міг тривожитись за своє майно,— нічого собі! Як же це ви так? Де ж була ваша голова?

— Що? — вигукнула Перпетуя, на мить зупинившись і беручись руками в боки, скільки це їй дозволяв кошик.— Що? Тепер ви дорікаєте, та ви ж самі забили мені баки замість допомогти мені, підбадьорити! Я, може, про ваше добро більше думала, ніж про своє, і хоч би одна душа мені допомогла, а то довелося бути воднораз і за Марфу, і за Магдалину. Коли що станеться, не моя в тім вина. Я зробила більше, ніж мені належало робити.

Аньєзе уривала ці перемовки, починаючи розповідати про свої нещастя. Їй було прикро не стільки через злигодні та всякі втрати, скільки через те, що пропала всяка надія в скорому часі знов обійняти Лючію. Адже, коли ви пам'ятаєте, їхня зустріч мала відбутися саме цієї осені; важко було навіть припустити, щоб у такі часи донна Прасседе виявила бажання приїхати сюди пожити в своєму маєтку, вона скорше втекла б звідси, як це робили інші землевласники.

Вигляд довколишньої місцевості ще дужче загострював думки Аньєзе та посилював її тугу. Розпрощавшися зі стежечками, вони вийшли на великий шлях, той самий, яким уже раз довелося їхати бідній жінці, коли вона, на такий короткий час, везла до себе свою дочку, перебувши з нею в будинку кравця. Вдалині вже мріло те село.

— Зайдімо поклонімося цим добрим людям,— сказала Аньєзе.

— А до речі, й перепочинемо трошки, бо мені цей кошик вже добряче набрид, та й під'їсти чогось не завадить,— сказала Перпетуя.

— З умовою — не гаяти часу, адже ми мандруємо не задля розваги,— озвався й собі дон Абондіо.

Їм були дуже раді, прийняли їх із розкритими обіймами. Ще б пак — адже вони нагадали про добру справу. «Чиніть добро якнайбільшій кількості людей,— зауважує з цього приводу наш автор,— і вам випадатиме частіше бачити обличчя, що радуватимуть вас».

Обіймаючи добру жінку, Аньєзе розридалася, що принесло їй деяке полегшення. Схлипуючи, вона відповідала на розпити господині та її чоловіка про Лючію.

— Там їй куди краще, ніж нам,— сказав дон Абондіо,— вона в Мілані, в безпеці, далеко від цієї чортівні.

— То ви вирішили втікати? Синьйор курато і все чесне товариство? — спитав кравець.

— Звичайно,— в один голос відповіли господар та

його служниця.

— Дуже вам співчуваю.

— Ми прямуємо до замку ***,— сказав дон Абондіо.

— Це ви добре придумали: там безпечно, як у церкві.

— А тут не страшно? — спитав дон Абондіо.

— Ото я скажу так, синьйоре курато: ті гості навряд чи сюди припхаються. Слава богу, надто вже ми далеко від їхньої дороги. Хіба, може, якась випадкова вилазка, хай нас бог милує. Але, у всякому разі, час у нас є. Ось тільки спершу треба довідатися, що робиться в тих нещасливих селах, де вони поставали на постій.

Було вирішено спинитися тут, щоб трохи перепочити, а що був час обіду, то кравець сказав:

— Синьйори, прошу вас ушанувати мою скромну трапезу. Пригощайтеся на здоров'я, пропоную це вам від щирого серця.

Перпетуя заявила, що в неї є чим підживитися. Після недовгих взаємних церемоній вирішили, як ото кажуть, влаштувати складчину і пообідати гуртом.

Дітлахи з великою радістю повсідались біля Аньєзе, своєї давньої приятельки.

— Мерщій, мерщій,— звелів кравець одній із дівчаток (тій самій, яка колись носила їсти вдові Марії,— не знаю, чи пам'ятаєте ви цей випадок), — піди облущ із п'ятеро скороспілих каштанів, що лежать у кутку, й спечи їх.

— А ти,— звернувся він до одного з хлопчаків,— піди в город, трусни персикове дерево, щоб упало штук кілька, і принеси їх сюди, тільки гляди мені — не теє! А ти,— повернувся він до другого,— видерись-но на фігове дерево та нарви, які спіліші. Адже ви всі добре наважили руку на цій справі!

Сам він подався просвердлити барильце з вином, а дружина — дістати скатертину та серветки. Перпетуя повикладала свої харчі. Накрили на стіл. На найпочеснішому місці були серветка й фаянсова тарілка для дона Абондіо разом із прибором, прихопленим у кошик Перпетуєю. Сіли до столу й пообідали, якщо й не дуже весело, то все ж веселіше, ніж цього сподівався будь-хто з гостей того дня.

— Що ви скажете про таке лихо, синьйоре курато? — спитав кравець.— Неначе читаєш про нашестя сарацинів на Францію [151] .

— Що ж я можу сказати? Видно, й це мало впасти нам на голову!

— І все ж ви вибрали собі надійне пристановище,— провадив далі господар,— хто туди зважиться полізти? І товариство там знайдете. Я чув, що там переховується вже чимало народу й щогодини прибувають усе нові втікачі.

— Хочу сподіватися,— мовив дон Абондіо,— що нас там радо приймуть. Я знаю цього чудового синьйора. Якось мені випала честь бути в його товаристві, він був тоді надзвичайно люб'язний.

151

Тобто вторгнення арабів у Францію з Іспанії у VIII ст., яке було відбите Карлом Мартеллом (битва під Пуатьє, 732 p.).

— А мені,— сказала Аньєзе,— він звелів через найсвітлішого монсиньйора переказати, щоб у разі якоїсь потреби я зверталась просто до нього.

— Яке велике, чудесне навернення! — вигукнув дон Абондіо.— І як стійко він тримається, чи не так? Дуже стійко.

Кравець почав розводитися про святе життя Безіменного, про те, як той — бич для всього околу — раптово зробився для всіх прикладом і благодійником.

— А де ж усі ті, кого він тримав при собі... уся його челядь? — спитав дон Абондіо, який не раз уже чув дещо про це, але все ще не міг остаточно заспокоїтись.