Заручені

Мандзони Алессандро

— Більшість відпущено,— відповів кравець.— а ті, що при ньому, геть змінились, і то як! Одно слово, цей замок зробився просто Фіваїдою [152] ,— адже ви знаєте про ці речі.

Потім господар завів з Аньєзе розмову про кардинала.

— Великий чоловік! — мовив він.— Великий чоловік! Шкода, що він був у нас поспіхом, мені навіть не випало вшанувати його як слід. Як би мені хотілося побесідувати з ним іще раз, у спокійніших умовах!

Коли встали з-за столу, кравець показав усім малюнок із зображенням кардинала, що його він прибив до дверної стулки на знак своєї поваги до високої особи, а також щоб мати змогу похвалитися перед усяким, хто трапиться, що кардинал на малюнку не схожий на себе, і що йому, мовляв, випало бачити кардинала особисто, зовсім близько, просто ось в оцій кімнаті.

152

Фіваїда — область у Єгипті, улюблене місце християнських самітників.

— То це вони що, отаким його й хотіли намалювати? — спитала Аньєзе.—

Одежею він схожий, а...

— Правда, не схожий? — підхопив кравець.— І я завжди кажу те саме: адже нас обдурити годі, чи не так? Ну та гаразд, тут хоч його ім'я написано — все ж пам'ять.

Дон Абондіо поспішав. Кравець узявся знайти воза, щоб підвезти їх аж до підніжжя гори, на якій стояв замок. Він відразу вирушив на пошуки, невдовзі повернувся й сказав, що віз їде. А тоді запропонував донові Абондіо:

— Синьйоре курато, якщо зволите взяти з собою туди нагору яку-небудь книжечку, щоб побавити час, то я, хоч і бідний, але можу прислужитися вам,— адже я трохи читаю задля розваги. Твори, звичайно, не на ваш смак, книжки в мене народною мовою, та все ж...

— Дякую, дякую,— відповів дон Абойдіо,— нині такі часи, що голови ледве вистачає, щоб упоратися з найнеобхіднішим.

Поки відбувався обмін чемностями, прощальними словами, побажаннями щасливої дороги, запрошеннями та обіцянками заїхати дорогою назад, віз підкотив до воріт. В нього поставили кошики, потім повсідалися їздці, а тоді вирушили з дещо більшими вигодами й душевним спокоєм у другу половину своєї подорожі.

Кравець сказав донові Абондіо істинну правду про Безіменного. Дійсно, від того дня, як ми з ним розпрощались, він безперестану робив далі те, що поставив собі тоді за мету, а саме: виправляв учинене ним зло, шукав миру з усіма, допомагав бідним, одно слово, постійно чинив добро, де тільки можливо.

Сміливість, якою він славився в минулі часи, нападаючи сам або захищаючись, нині виявлялася в тому, що він не робив ні того, ні іншого. Ходив завжди один, беззбройний, готовий прийняти будь-який удар за ту силу-силенну лиходійств, які вчинив, упевнений в тому, що вдаватися до сили, захищаючи того, хто заборгував стільком людям, було б рівноцінно новому лиходійству; він був певен, що всяке зло, вчинене йому, було б образою бога, але справедливою відплатою йому самому. А карати за образу він має менше права, ніж хто інший.

Незважаючи на все те, він був захищений нітрохи не менше, аніж за того часу, коли задля своєї безпеки тримав при собі таку силу озброєних людей, не рахуючи себе самого. Пам'ять про його колишню жорстокість і нинішня очевидна для всіх сумирність начебто мали б: перша — викликати постійне бажання помсти, друга — робити цю помсту такою легкоздійсненною, а тим часом вони, навпаки, відганяли всяку думку про помсту й вселяли захват, що й правив йому за головний засіб захисту. Адже це був той самий чоловік, якого ніхто не зміг упокорити і який упокорив сам себе. Притаєні кривди, в минулому розпалювані його зневагою до людей і страхом перед ним, розвіялися перед упокореним виглядом Безіменного. Покривджені подіставали, всупереч усяким сподіванням і без жодного ризику, таке вдоволення, якого не змогли б дістати навіть від найуспішнішої відплати, а саме: вдоволення бачити такого чоловіка, коли він розкаявся в своїх гріхах і, так би мовити, поділяв їхнє власне обурення. Багато хто, таївши в серці впродовж багатьох років гірке й болісне почуття свого безсилля перед Безіменним, знаючи всю неспроможність відплатити йому за яку-небудь велику кривду, — тепер, зустрівши його-віч-на-віч, беззбройного, з виглядом людини, яка не хоче чинити опору, відчували в собі єдине бажання — висловити йому свою повагу. В цьому добровільному приниженні увесь вигляд Безіменного, манера триматися набули всупереч його волі щось вищою мірою величне й благородне, бо ж більше, ніж доти, у його поводженні виявлялась цілковита зневага до небезпеки.

Навіть найбрутальніша й найскаженіша ненависть була ніби зв'язана й стримувалась загальним схилянням перед цим розкаяним і милосердним чоловіком, і те схиляння було таке велике, що нерідко він потрапляв у скрутне становище, бо мусив оборонятися від виявів цього почуття й пильнувати, щоб не виказати на виду й у вчинках свого каяття й щоб надто не принижуватися, аби не бути надто піднесеним. У церкві він вибрав собі найостанніше місце, і ніхто б не посмів сісти на нього, бо це було б рівноцінним захопленню почесної посади. Скривдити цього чоловіка або навіть поставитися до нього без належної поваги могло б здатися не так нахабством ї ницістю, як блюзнірством. Ці та й інші причини відвертали також від нього караючий меч правосуддя, гарантуючи йому і з цього боку безпеку, про яку він навіть не думав. Громадське становище Безіменного й родинні зв'язки, завжди використовувані для повного захисту, важили для нього саме тепер набагато більше, бо за його іменем, досі славетним своєю підлістю, уже закріпилася слава чоловіка взірцевої поведінки, слава навернення. Влада і знать висловлювали з цього приводу свою радість так само відверто, як і народ. Тож було б принаймні дивно виявити жорстокість щодо людини, яка стала предметом загального захоплення. До того ж власті, зайняті постійними і часто невдалими придушеннями давніх і нових бунтів, могли бути якоюсь мірою вдоволеними, нарешті позбувшися неприборканого й неспокійного бунтівника,— тим паче що це навернення принесло з собою таке переродження, яке власті не звикли бачити і навіть не наважувалися вимагати. Непокоїти святого навряд чи було б гарним засобом для того, щоб забути про сором за своє колишнє невміння напоумити злочинця, а покара задля прикладу, в разі її застосування, призвела б тільки до того, що остаточно відбила б у таких, як він, бажання стати на шлях істинний. Можливо також, що роль, яку зіграв у цьому наверненні кардинал Федеріго, і його ім'я, зв'язане з іменем наверненого, правили для останнього ніби за священний щит. Та й за тогочасних обставин і понять, при тих своєрідних взаємних стосунках духовної

й світської влади (а священики та вельможі часто бували на ножах між собою, ніколи, однак, не прагнучи до взаємознищення, навпаки, постійно чергуючи ворожі дії з актами взаємовизнання й свідченнями поваги, крокуючи часто навіть укупі до загальної мети, а втім, ніколи не укладаючи миру), отож за тогочасних обставин і понять до певної міри могло здаватися, що примирення з духовною владою несло з собою забуття, навіть повне прощення гріхів владою світською, оскільки перша самотужки домоглася бажаного для обох.

Отже, цього чоловіка, на якого — був би він зробив хибний крок і впав — навперебій би накинулися великий і малий, щоб розтоптати, тепер щадили всі.

Щоправда, було й чимало таких, кому це навернення — спричинившись до такого шуму — дало все що завгодно, крім задоволення; то все були наймані злочинці, численні співучасники лиходійстві вони втрачали ту могутню силу, на яку звикли спиратися. Адже вмить урвалися всі ниточки давно задуманих підступів, можливо, навіть саме в ту мить, коли вже мала надійти звістка про їхнє невдале завершення. Але ми вже бачили, які розмаїті почуття викликало це навернення у найманих убивць, що перебували тоді при Безіменному, й почули про це з його власних вуст: подив, горе, смуток, досаду — всього потроху, крім презирства й ненависті. Те саме відчували й інші його поплічники в різних місцях, а так само й спільники більш високого польоту, зачувши приголомшливу новину. Зате скільки зненависті дісталося кардиналові Федеріго — про це свідчать наведені в іншому місці слова Ріпамонті. На Федеріго дивилися як на чоловіка, що втрутився в чужі справи, аби розладнати їх, а Безіменний прагнув тільки до спасіння своєї душі — на це ніхто не мав права скаржитись.

Потроху більшість найманих убивць, не зумівши пристосуватися до нових вимог і не сподіваючись на зміну справ, пішли геть. Хто подався шукати іншого господаря, можливо, навіть серед колишніх друзів Безіменного; хто завербувався в яке-небудь «терцо» [153] , як тоді казали: іспанське, мантуанське або ще якоїсь із воюючих сторін; хто вийшов на велику дорогу чинити дрібний грабунок на свій страх і ризик; а хто заспокоївся, почавши шахраювати. В такий же спосіб, треба гадати, повелися й усі ті, хто раніше діяв під його керівництвом і по інших околах. Щодо тих, хто зумів пристосуватися до нового способу життя або ж прийняв його доброхіть, то більшість із таких, родом із долини, повернулася на свої поля або до ремесел, вивчених іще змалку, а потім занехтуваних. Прийшлі ж позалишалися в замку як служники; і ті й ті, ніби знов діставши благодать водночас із своїм господарем, жили, як і він, не чинячи й не терплячи зла, беззбройні й усіма шановані.

153

Полк ( ісп.).

Коли під час вторгнення найманців декотрі втікачі з потерпілих від нашестя поселень поприходили нагору до замку просити притулку, Безіменний, вдоволений тим, що гнані шукають пристановища в тих самих стінах, на які так довго поглядали здалеку, ніби на велетенське чудовисько, прихистив цих позбавлених даху людей скорше з вияву вдячності, аніж звичайної ласки; він звелів сповістити, що його замок відчинено для всякого, хто захоче знайти в ньому притулок, і відразу постановив привести до стану оборони не тільки замок, а й усю долину на той випадок, якби ландскнехти або каппеллетті спробували зайти сюди, щоб похазяйнувати. Він зібрав усіх служників, нечислених, зате відданих, і звернувся до них із промовою про те, що господь посилає їм і йому гарну нагоду допомогти ближнім, яких вони в свій час так пригнічували й примушували тремтіти. Своїм звичайним владним голосом, який виказував певність цілковитого послуху, він виклав у загальних рисах те, чого вимагав від них, а надто докладно розповів; як поводити себе, щоб люди, які приходили сюди нагору в пошуках пристановища, вбачали в них тільки друзів і захисників. Потім він наказав попереносити з кімнати на горищі вогнепальну, ріжучу й колючу зброю, яка вже певний час валялася там купою, й пороздавав її. Своїм селянам і орендарям у долині він звелів переказати, щоб усі охочі приходили зі зброєю до замку. Тим, хто не мав зброї, він давав свою; відібрав декотрих, призначивши їх ніби командирами, і поставив інших під їхнє командування, порозставляв пости біля всіх проходів і в інших місцях долини, на схилі гори, біля замкових воріт; встановив години й порядок, зміни вартових, як у справдешньому таборі і як це було заведено в самому замку за часів злочинного життя його володаря.

В одному кутку цієї ж кімнати на горищі окремо стояла або лежала на підлозі зброя, яку носив тільки він сам. Тут був його знаменитий карабін, мушкети, шпаги, мечі, пістолети, криві ножі, кинджали. Ніхто з слуг не торкнувся їх; вони вирішили спитати господаря, яку зброю він накаже принести собі. «Ніяку»,— відповів Безіменний і, чи то через обітницю, чи то навмисне, так і залишався беззбройним на чолі цього своєрідного гарнізону.

Водночас він доручив чоловікам і жінкам, які працювали в нього або були його підвладні, влаштувати у палаці житло для чимбільшої кількості людей, порозставляти ліжка, порозкладати солом'яники та матраци по кімнатах і покоях, перетворених на загальні спальні. Він також дав розпорядження підвозити в достатку харчові припаси, щоб прогодувати гостей, яких йому пошле господь і яких щодень справді ставало чимраз більше. Сам він ніколи не сидів згорнувши руки. В замку або поза ним, сходячи догори й спускаючись донизу, він обходив усю долину, усюди давав розпорядження, підбадьорював людей, міняв варту, словом і ділом, навіть просто своєю присутністю робив і підтримував порядок. У будинку й на дорозі він зустрічав новоприбулих. І всі, вже бачивши його або зустрічаючи вперше, дивилися на нього з захватом, на мить забуваючи ті злигодні та страхи, що позаганяли їх на отакенну височину, І оберталися ще раз подивитися йому вслід, коли, розставшися з ними, він ішов далі в своїх справах.