Заручені
Шрифт:
Отож кардинал підійшов до Безіменного і з тим невимушеним і довірливим виглядом, який буває при новій і великій прихильності, як і при давній дружбі, звернувся до нього:
— Не подумайте, що з мене досить на сьогодні цих ваших відвідин. Адже ви повернетесь, чи не так, разом із цим шановним отцем церкви?
— Чи повернусь я, питаєте? — відповів Безіменний.— Та якби ви навіть прогнали мене, то я, мов жебрак, уперто стояв би під вашими дверима. Я повинен говорити з вами, чути, бачити вас! Ви мені необхідні!
Федеріго взяв Безіменного за руку, потис її й промовив:
— Зробіть таку ласку — зостаньтеся потім пообідати з нами. Я чекатиму на вас. Тим часом я піду молитися й висловлювати
Дон Абондіо був присутній при цих звіреннях, мов той боязкий хлопчик, котрий бачить, як при ньому хтось спокійно гладить свого велетенського лютого пса з налитими кров'ю очима, про якого всі знають, що він кусається й наганяє страх, і водночас чує, як хазяїн каже, що його песик — добра тваринка, спокійна-спокійна. Хлопчик дивиться на хазяїна і не заперечує, але й не підтакує, дивиться на пса і не зважується підступити до нього, боячись, коли б, бува, ця добра й спокійна тваринка не вишкірила зуби та не розправилася з ним, але не сміє й відійти, щоб його не стали вважати боягузом; а сам собі думає: «Утекти б чимшвидше додому».
Коли кардинал попрямував до дверей, не випускаючи руки Безіменного й ведучи його за собою, йому знов потрапив на очі бідолаха дон Абондіо, який залишився там, де стояв, ображений, невдоволений, із набурмосеним обличчям. Подумавши, що це невдоволення могла викликати думка, нібито до нього поставились без належної уваги й наче забули в далекому кутку, а надто порівняно з тим, як тепло прийняли і приголубили такого лиходія, кардинал, ідучи, обернувся до курато й, спинившись на мить, мовив з привітною усмішкою:
— Синьйоре курато, ви завжди зі мною в будинку милосердного отця нашого; а цей... цей perierat et inventus est [118] .
— О, я дуже щасливий! — сказав дон Абондіо, низько вклоняючись обом.
Кардинал пішов уперед, штовхнувши двері, які зовні негайно розчахнули два служники, що чекали обабіч, і дивна пара постала перед цікавими поглядами присутнього в кімнаті духівництва. На обох обличчях були написані різні, але однаково глибокі переживання: вдячлива ніжність і смиренна радість проступали на благородному виду Федеріго; на обличчі Безіменного — сум'яття; втихомирене надією, не знайома йому боязкість, каяття, крізь яке, однак, проглядала сила дикої, неприборканої вдачі. Згодом говорили, що декотрим із присутніх у ту мить спали на думку слова пророка Ісайї: «І пастимуться вкупі вовк з ягнятком... і лев, як віл, їстиме полову». На дона Абондіо, який ішов за ними, ніхто не звернув уваги.
118
Гинув і знову здобутий ( латин.).
Коли всі вони вийшли на середину кімнати, кардиналів служник, з'явившись у ту мить, підступив до нього й доповів, що накази, передані йому капеланом, виконано: ноші та два мули вже готові, затримка лише за жінкою, яку має привести місцевий курато. Кардинал сказав служникові, що тільки-но приїде курато, хай негайно переговорить з доном Абондіо, і що надалі треба робити все за розпорядженням дона Абондіо та Безіменного. Останньому він знов потис руку, мовивши: «То я чекаю на вас!» — і, повернувшись, щоб уклонитися донові Абондіо, попрямував до церкви. Духівництво рушило за ним довгою, мов вервечка, юрбою. Друзі по подорожі лишилися в кімнаті удвох.
Весь поринувши в себе, Безіменний в задумі нетерпляче чекав хвилини, коли зможе позбавити від страждань і звільнити з ув'язнення свою Лючію,— «свою» тепер у зовсім іншому розумінні, ніж напередодні. Його
Поміркувавши і так і сяк, він врешті вирішив, що було б незле сказати таке: «Я ніколи не смів надіятися, що матиму щастя перебувати в такому вельмишановному товаристві». І тільки-но був розтулив рота, як зайшов служник із місцевим курато; він повідомив, що жінка вже чекав в ношах, а тоді звернувся до дона Абондіо, щоб дізнатися про інші розпорядження кардинала. Дон Абондіо насилу відповів, а все через розпорошеність своїх думок. Потім, підступивши якнайближче до служника, мовив:
— Ви вже дайте мені сумирнішого мула, бо, щиро кажучи, верхівець з мене поганий.
— Не бійтеся,— не без єхидства відказав служник,— це мул нашого писаря, а він у нас людина вчена.
— От і добре,— погодився дон Абондіо і подумки докинув: «Дай боже, щоб усе скінчилося гаразд».
Безіменний на перший поклик квапливо кинувся до виходу і тільки тоді помітив, що дон Абондіо залишився позаду. Він зупинився, чекаючи на нього, і, коли той підійшов, засапавшись, готовий просити вибачення, синьйор з уклоном, чемно й шанобливо пропустив його перед себе,— ця обставина дещо втішила переляканого бідолаху. Та, щойно ступивши в дворик, він побачив таке, що вкрай зіпсувало йому цю невелику втіху: Безіменний попрямував у куток і, схопивши свій карабін однією рукою за цівку, а другою за ремінь, спритним рухом, ніби виконуючи військову вправу, перекинув його через плече.
«Ох! — зітхнув подумки дон Абондіо.— І що тільки він збирається робити з оцією штукою? Оце так власяниця, оце так самобичування для новонаверненого! А раптом йому в голову зайде якийсь одур! Ну й поїздка! Ну й поїздка!»
Якби Безіменний бодай запідозрив, які думки опосідали його супутника, то важко сказати, щоб він зробив, аби тільки заспокоїти того. Та він був за тисячу миль від такої підозри, а дон Абондіо зі свого боку силкувався приховати найменший рух, який міг би зрадити його потаємну думку: «А я вашій милості не довіряю».
Підійшовши до хвіртки, що виводила на дорогу, вони побачили двох споряджених мулів. Безіменний скочив на того, якого підвів йому конюх.
— А цей мул не норовистий? — спитав служника дон Абондіо, опускаючи ногу, яку вже був підняв до стремена.
— Сідайте спокійно, не бійтеся: це просто ягня.
Дон Абондіо вчепився в сідло й з допомогою служника видерся на мула.
— Гоп! Гоп! Гоп!
І ось він уже верхи.
Ноші трохи попереду, між двома мулами, рушили за командою погонича, і вся валка посунула дорогою.