Згори вниз. Книга страхів
Шрифт:
– А ти ні в чому не хочеш зізнатися?
– Я? В чому мені зізнаватися?
– Чого ти тут заперлась?
– Просто.
– Хіба? Я все про тебе знаю.
– Звідки?
– Ти ж сама сказала, що я відьма.
– Йди геть!
– кричала я.
– Це не ти відьма. Це я відьма!
Я не вмію зливати на віск.
Витягла з торбини кульку воску, яку мені дав дід з електрички,
Віск поволі почав топитись. Я врізала з голови трохи волосся, запалила його і кинула у віск. Потім мішала віск ложкою, примовляючи: вийди з мене те, чого я боюсь, вийди з мене те, чого я боюсь.
Коли віск розтопився зовсім, я вилила його в іншу, плоскішу тарелю і стала дивитись.
Віск поволі загусав, дуже поволі. Мені здається, я просиділа над ним кілька годин.
Спочатку нічого не було видно. Потім на поверхні з’явились обриси голови, волосся, рот, ніс, очі. Я бачила десь цю людину. Точно бачила.
Але де?
В мене була гарячка, мене лихоманило, я думаю, взагалі не треба було затівати всю цю процедуру з воском, тим паче, не знаючи до пуття правил.
Але то я. На восковій поверхні вилилось моє лице. Не впізнати було неможливо.
Я знала, що робити далі. Я не сумнівалась жодної секунди.
Вибігла з хати і бігла так довго, поки не опинилась на подвір’ї вуйни Миці.
Хата, як я і думала, відчинена.
Я увійшла досередини, стала перед завішеним портретом.
Мені здалось, в цей момент Варка з сусіднього портрета усміхнулась.
– Чого смієшся?
– сказала я.
– Ти думаєш, я боюся подивитись? Я не боюся. Я нічого не боюся.
Я зняла з портрета рушник і подивилась на те, що було за ним.
Так, як я і думала.
Портрет не Франьовий.
– Тобі страшно?
– запитала Варка.
– Чого це мені має бути страшно дивитись на себе!
То був мій портрет.
– Холєра.
Скеля, що з неї впав хлопець, щоб нарвати мені едельвейсів, справді дуже висока і стрімка. Дивно, як він, впавши згори, обійшовся всього лиш зламаною ногою.
Я дряпалась туди кілька годин. Вже вечоріло, коли я стала на самому вершечку. Я нагадувала собі пораненого звіра, який, знаючи, що йому залишилось недовго, вирішує померти швидше і красивіше.
Як я кинусь вниз, то навряд чи залишусь живою, думала я, особливо, якщо кидатись не ногами вперед, а головою.
Я холоднокровно розраховувала, як далеко мені треба стрибнути, щоб не зачепитись об кущі, які ростуть на схилах.
Я не боялась. Навпаки, мені нарешті
– Вибачте, - почула я за спиною незнайомий голос, - ви часом не знаєте, де можна набрати чистої води?
Переді мною стояв молодий гарно вбраний чоловік з громіздким туристичним рюкзаком на плечах.
– Знаю.
– Де?
– А ви турист?
– Турист. Я щойно спустився з гір. В мене вода закінчилась.
– Мені суворо заборонили заговорювати до туристів. Вони всі або жонаті, або дурні.
– Вам не пощастило. Я підпадаю під обидві категорії.
– В мене вдома є вода. Це недалеко.
– Ви тут живете?
– Живу.
– Живете сама?
– Сама.
– І не боїтесь?
– А чого мені боятись? Найстрашніше, що тут є, - це я сама.
– Ви відьма, я так розумію?
– Найсправжніша.
Чоловік усміхнувся, бо, вочевидь, вирішив, що я так гарно жартую.
Я рушила вниз, він - за мною.
– А як вас звати? Щоб я знав, як звати відьом.
– Варка. А вас?
– Мене Іван.
– Дуже приємно.
– Варка - це скорочено від чого?
– Насправді в мене інше ім’я. Варкою мене називав тато. Він помер вісім років тому. Його звали Франьо.
Мені було спокійно і добре. Ніби все погане, що мусилось пережити, вже позаду. Я відчувала себе володаркою цього таємничого і неприступного для стороннього ока краю.
Я йшла попереду, він - позаду. Трохи відставав, бо, напевно, рюкзак важив чимало. У рюкзаку туристи носять з собою все, що має бути вдома. Порівняно з туристом я не йшла, а летіла. Земля не тягнула мене донизу, а навпаки відпускала догори, але не набагато, щоб не на зовсім.
– Я дуже хочу пити, - сказав турист.
– Вода закінчилась вранці.
– На вершинах ще є сніг. Треба було попити снігу.
– Снігу вже нема. В горах теплінь. Трохи вітряно, але загалом теплінь така, що я обпалив собі носа.
– А чого ви пішли в гори без нікого? Хотіли побути самі?
– Ні, навпаки, хотів когось знайти.
– Кого?
– Вас, наприклад.
– Мене знайти дуже важко.
– Я ж знайшов.
– Ви мене не знайшли. Ви мене зустріли.
Ми підійшли до Франевої хати.
– Ось тут я живу. Це моя хата.
Чоловік набрав собі з краника води і випив зараз майже цілу літру.
Без рюкзака він став виглядати значно худішим, ніж перше. Волосся світло-русяве, голубі очі, ріденька акуратна борідка по-іспанському.