Згори вниз. Книга страхів
Шрифт:
– Так, до своєї баби.
– І як баба?
– Добре. Живе собі.
– Ну, добре, що добре.
Охримко сів на ґанку і закурив люльку. Я сіла поруч і закурила Marlboro.
– А я тебе дожидаюсі, аби казати не дуже добре.
– Що казати?
– Та таке тут сі стало не дуже добре?
– Хтось знову вмер?!
– Нє, всі слава Богу живі. А чого ти подумала, що хтось вмер?
– Просто.
– Та таке, що не дуже файне. То правда.
– Кажіть вже, вуйку.
– Мами
– А що вони хотіли?
– Кричали, що ти бахурів зводиш, забиваєш їм голови дурницями.
– Якими дурницями?
– Я в то не вірую. Таже я тебе добре знаю. Ліпше, як тоті дурні баби, але вони мають добрих синів, та й боєсі за них.
– А що вони казали?
– Казали, що ти бахурам крутиш голови. Вони в тебе повлюблялися чи що. Драпаютьсі по скелях, аби тобі едельвейсів понаривати. Єдин впав зі скелі і поламав ногу.
– Поламав ногу?!
– Та й добре, що лишивсі живим. Я нічо не кажу. То бахури. А ти файна і мудра. Вони могли повлюблятися, хіба в тому є який гріх?
Я мовчала.
– Але баби ще всіляке говорили.
– Що ще?
– Казали, що ти їм відьомські фокуси показуєш. Що ти вовками ґаздуєш, а вони всьо слухають, що ти їм тільки скажеш.
– Це неправда. То вийшло випадково. На нас була минала зграя вовків.
– Та я такі так думаю, що неправда. Ще казали, що ти донага перед бахурами сі роздягала і ставала то котом, то жабою, то мотилем.
– Це все неправда!
– Та всі так думають. Але той бахур, що впав зі скелі, мав горячку і всьо своїй мамі уповів. А та побігла до інших, а ті вже разом до Івана, і давай кричати, що їм не треба такої бібліотекарки, яка бахурам голови крутить і шоколядою задобрює. Іван - чоловік погідний, шкандалі переносить тяжко. Він прийшов до мене, бо я тагі знаю тебе ліпше всіх, і просив мене, аби я тобі переповів, що вже не треба до бібльотеки ходити.
– Як?
– Так мені сказав, а я що мав робити? Іван в тоті небилиці также не вірить, але не хоче мати з дурними бабами дочинінє. І на полонини до бахурів аби-с більше не ходила, так сказав. А клуч від бібльотеки дай мені.
– Вуйку, невже це все правда?
– Не знаю, як що, але за клуч - правда.
Я зайшла до хати, взяла з підвіконника ключ від бібліотеки і віддала його Охримкові.
Охримко встав і ґречно попрощався.
– Доньцю, аби ти знала, що я в то всьо не вірую. Я вірую тобі, бо ти дівка не така. Ти приходи до нас на обід завтра. Ціня тебе дуже припрошувала. То як, прийдеш? Щоби я знав, що казати?
– Дякую вам, прийду обов'язково.
– Ну то приходи. І дурним собі голову не забивай.
Напевно,
Кілька днів я залишалась в хаті не встаючи з ліжка. Снились кошмари, тому я намагалась не заплющувати очі. Тоді кошмари перебрались зі сну в реальність.
Здавалось, що мене нічним містом везе карета швидкої допомоги. Мигалка, виведена на капот, голосно вівкає. Наді мною схилились незнайомі люди, і я бачу, як криво вони посміхаються. Ця швидка допомога везе мене не до лікарні. Я піднімаюсь з лежака і хочу вискочити з карети на ходу, але люди в білих халатах не пускають.
– Відпустіть мене, - прошусь я, - куди ви мене везете?
– Лежи спокійно, ми хочемо тобі допомогти, - відповідають білі халати, і я знову помічаю на їхніх лицях криву злу посмішку.
Вони прив’язують мене до лежака ременями. Я не можу поворухнутись.
І тоді білі халати розпорюють тонким гострим скальпелем на мені одяг, розпорюють живіт і виймають звідти пластмасову ляльку.
Коли температура спадала, я варила собі каву, і ми пили її удвох з Варкою.
– Я бачу, ти трохи слаба, - казала Варка.
– Тобі так здається. Я просто мало сплю.
Варка гладить мене по голові, як малу дитину.
– Варко, ти так і не встигла сказати, за що вуйна Миця вбила Франя.
– Він її не любив, а казав, що любить.
– Хіба за таке вбивають?
– Вбивають тільки за таке. Коли виглядає, ніби любить, а насправді не любить.
– А звідки вуйна Миця знала, що Франьо її не любить, якщо він сам казав, що любить, і так виглядало. Може і любив, звідки вуйна Миця знала?
– Таке знаєш.
– Варко, скажи мені правду, ти відьма?
– Хто тобі таке казав?
– Я так думаю. Я думаю, що Франьо нічого такого не робив, хоч люди думали, що робив. А насправді ти відьма. Ти хлопцям на полонині крутила голову, правда?
– Яким хлопцям?
– Малим хлопцям, яким я ходила читати книжки. Ти роздягалась перед ними і перекидалась на різних звірів, правда?
– Ти хвора. Тобі краще поспати. Ти спи, а я посиджу з тобою. Щоб страшно не було.
– Хіба мені може бути ще страшніше, ніж коли ти зі мною? Як ти зробила так, щоб Гайдук тебе не бачив?
– Ти хочеш навчитися? Не поспішай, навчишся.
– Я не хочу вчитися. Я хочу довести тобі, що ти справжня відьма. І, може навіть, трохи зла відьма.
– Зла? Ти думаєш, що я зла відьма?
– Я не знаю, що думати, але я тебе боюсь!
– Не бійся. Я тобі нічого не зроблю. Я тебе люблю.
– Любиш? Варко, скажи мені правду, ти ж не сліпа ніяка, правда? Ти всіх дурила. Нащо ти всіх дурила? Скажи мені, якщо любиш.