Згори вниз. Книга страхів
Шрифт:
Ще був великий чорний кіт Циган, якого я пеленала, як маленьку негритянську дитину і гойдала в кошику на дереві. Кіт тікав в ліс, як тільки я переступала територію бабиного маєтку.
А потім він з’їв отруєного щура і так само здох.
В кінці села, біля каплички жив Франьо. Той, якого я знала в дитинстві. Який грав на баяні і купав свою корову у бані.
Похилена хатка
Колись ця хата була чистою і чепурною. Франьо дбав за своє житло з не властивою і селу, і чоловікові педантичністю.
Біля дверей в нього росла ялинка, яку він кожного Різдва святково прибирав і засвічував.
Зайду, думала я, тільки подивлюсь. Все-таки зараз я живу в хаті, яка також належала Франеві, тільки іншому. Зв’язок очевидний, хоч розтлумачити його важко.
Я заледве відкрила хвіртку на подвір'я. Хвіртка приросла до землі. Сюди дуже довго ніхто не навідувався.
Той ясен, на якому гніздилися лелеки, розрісся на півнеба. Але без лелек.
– Франю, вибач, що я перекинула лелече гніздо, - сказала я.
Тиша і мовчанка.
Раптом я побачила, що одне вікно хати відчинене навстіж.
Як таке могло бути, якщо сюди ніхто не ходить?
Я підійшла до хати і зазирнула через вікно всередину.
Всюди павутина і пилюка. І шість пар дуже знайомих мені блискучих зеленкавих очей.
– Коти?! Ви тут?! Що ви тут робите?
Це були мої коти. Мої милі дикі котики. Вони впізнали мене і радісно заметушились, попіднімали пухнасті хвости і повсідались в рядок на столі.
– Як ви тут опинились?!
– я не могла в це повірити.
– Лишили мене, а щурі зовсім розперезались!
Коти сиділи і мовчки на мене дивились.
Йдіть звідси! Що вам тут робити?
Коти і не думали. Я взяла з подвір’я камінь і кинула и них. Зайти до хати я не могла, бо на дверях висіла добротна колодка.
Я кинула ще один камінь і знову не попала.
Стара жіночка з сусідньої хати через паркан побачила, що я кидаю у Франеву хату камінням і кинулась на оборону.
– Ану, ти!
– крикнула вона.
– Що ти робиш?! Нащо їм камінням фуряєш?!
Я мовчала.
– Ану тікай відтика! Що ти там забула? Хуліганка!
– Це моя хата, - сказала я.
– Яка твоя? Таже це Франева хата.
– Я онука його рідного брата.
– Слухай, дівче, тікай відтика, - жіночка перестрибнула через паркан і вже погрозливо насувалась.
– Що я, Франя не знала?! Не було в нього ніякої родини. Сам жив як палец.
– Це неправда. В нього був брат!
– Йди, кажу, - жіночка взялася в боки і от-от
На крик збіглися інші сусіди. Вони всі стали на бік мого ворога.
– Що за молодіж пішла!
– ґелґотали вони між собою.
Я вийшла на дорогу і пішла собі.
Натовп ще довго мене переслідував. Люди кричали:
– Якась сумашедша! Вбила собі в голову, що то її хата, а де то її хата?!
– Якась сумашедша!
– Авантюристка! Я таких вмію видіти.
– Може, якась циганка? Ади, хотіла собі хату до рук прибрати!
– Та ніби не віглядає на циганку. Але аферистка точно! Які люди тепер пішли - самі аферисти! Не можна нікому вірити!
– Таке молоде, а вже таке хитре!
– Я її колись туткі видів.
– Де ти її міг видіти? Чужа! Камінням в хату фуряла! Сумашедша як є!
У приміській електричці повно народу. Я не мала де ні сісти, ні стати. Але чим ближче до гір, люди повиходили.
Коли через вікно на горизонті замайоріли гори, мені стало легше. Їхня близькість надихала мене. Я поверталась туди з радістю і великою охотою.
В бабиній хаті, яка невідомо куди зникла, залишились мої одинадцять томів Лесі Українки, але я за ними не шкодувала - головне, щоб бабі було добре.
Кремезний сивий чоловік з довжелезною бородою сидів на лавці навпроти мене. Він довгий час пильно мене вивчав.
– Далеко їдеш?
– нарешті озвався він.
– В гори.
– А куди саме?
– В Дземброню.
– Туристка?
– Ні, я там живу.
– Щось ти не виглядаєш на горянку.
– З чого ви це взяли?
– По лицю бачу. По очах. По них не видно, що ти від малої на гори дивишся.
– А що по них видно?
– Видно, що ти трохи напуджена.
– Вуйку, - дуже відверто і дуже тихо заговорила я, - мені здається, що мною граються.
– Хто тобою грається?
– Не знаю, хто чи що, але воно погане. Якісь чорти. Якась чортівня навколо, - я заплакала.
– Дитино, ти злий собі на віск, тай то мине. Я так завжди роблю своїм онукам - і вони нічого не бояться.
– Я не вмію.
– А що тут вміти. Ти злиєш на віск, і воно тобі покаже, чого ти боїшся. А коли знаєш, чого боїшся, - вже легше.
В Делятині дід вийшов, а я поїхала далі.
Біля Франевої хати на мене чекав Охримко. Я була страшенно рада його бачити.
– Ти кудись їздила?
– спитав він.