Згори вниз. Книга страхів
Шрифт:
Він роздягнувся і зайшов у воду по коліна.
– Вода чудова. Залізай!
– кричав.
– Мені вода буде захолодна. Ти купайся.
Я чула свій голос ніби з якоїсь криниці. Він звучав глухо і винувато.
– Не йди від мене, - крикнула я.
– Ти щось мені кажеш? Я не почув! Повтори!
– зайшов у воду по пояс.
– Не лишай мене. Я тебе дуже люблю.
– І я тебе люблю!
– ще одна мить, і буде по всьому.
Він заходить у воду легко, без страху холоду. Він
– Іванку, не треба!
– Що?
– він повернувся в мій бік, - вода по груди.
– Що ти кажеш?
– Мені страшно. Ходи до мене!
– Я тільки раз пірну!
– Ні, ходи вже до мене! Мене щось вкусило. Може, змія!
– Тільки не рухайся! Я вже йду!
Урвище. Я стою на самому краю. Іван тримається на безпечній віддалі - він боїться висоти.
– Чого ти боїшся?
– сказала я.
– Тут зовсім не страшно.
– Відійди від краю. Я тебе прошу.
– Я зараз покажу тобі, як вмію літати. Ти не знаєш, як я вмію літати.
Він кинувся до мене і міцно схопив за плече.
– Відійди звідти! Що з тобою?!
– Не лишай мене.
– Чого я тебе маю лишати.
– Ти хочеш поїхати звідси, я бачу.
– Ти погано бачиш. Я хочу звідси поїхати, але з тобою.
– Зі мною?
– Слухай, припини ці ігри. Я вже втомився. Від чого ти тут ховаєшся?
– Я не ховаюсь. Я просто тут живу.
– Я до кінця не вірив, що ти таки наважишся поїхати сюди. А коли поїхала, я думав, швидко повернешся. Думав, що ти блефуєш.
– Про що ти говориш?
– Люба моя, - він обійняв мене, - досить вже. Їдемо звідси. Я не хочу тут жити завжди. Хочу додому. Невже ти зовсім не скучила за домом?
– За яким домом?
– За нашим.
– Я не розумію, що ти кажеш.
– Знаєш, як я злякався, коли мені в Дземброні сказали, що ти кудись поїхала? Дуже злякався. Я облазив всі гори за тобою. Нащо ти кинула себе сюди?
– Мені тут подобається. Я хочу тут бути далі.
– Ідемо завтра. Твоя мама плаче кожного дня. Ніхто не може зрозуміти, що з тобою сталося. Думають, ти здуріла.
– Моя мама?
– Припини це. Ідемо завтра. Якщо дуже будеш хотіти, то наступного літа знову приїдемо, але тільки на літо. Щоб відпочити.
– Іванку, що ти виговорюєш?!
– Тобі зовсім не було без мене зле? Ти рік прожила тут і жодного разу не дала про себе знати.
– Неправда. Я сумувала.
– Ну то що? Ідемо завтра?
– А твоя дружина?
– Яка дружина? Ти моя дружина!
– Я?
Він зняв рюкзак і витяг з бічної кишеньки фотокартку.
–
Я взяла фото в руки. Я і він, обійнявшись, усміхаємось. Я одягнена в білу весільну сукню до колін, чорні лаковані туфлі.
– Звідки в тебе ця фотографія?
– Як звідки? З нашого весілля.
– Я не могла одягнутись на власне весілля в коротку сукню і чорні лаковані туфлі.
– Але вдягнулась. Нікому не вдалось переконати. Ти дуже вперта.
– Я нічого не розумію.
– Їдемо?
– Я нікуди звідси не поїду.
Охримко почорнів і змарнів. Вуйна Ціня дуже слаба.
Він прийшов до нас, щоб ненадовго забутись, я бачила. Цілу годину говорив про теплицю з прянощами.
– Ви би бачили тоту траву. Не трава, а єдин сморід. Я як туди в теплицу захожу, то мушу затикати собі ніс, аби не одуріти. І як Цінця за тим ходила, я не знаю. Маску на лице хіба одягати або противогаз, як колись у войну. Я їй кажу: борзо виходи з тої слабости і сама той смерід поливай, бо я не годен. А вона мені: як смерч прийде, то йди з хати і не гинь за мнов. Тільки про смерчі чую.
– Вуйку, - кажу я, - ви не переживайте так, вуйна Ціня ще зовсім молода, вона вийде з хвороби.
– Та вийде, але не знати в який бік.
Іван спакував свій рюкзак і виставив його на ганок.
– Ади, а ви кудись сі збираєте?
– спитав Охримко.
– Їдете кудись? Ци так просто десь походити?
– Ідемо. Ідемо додому.
– Ци надовго? Ци тільки перезимувати?
– Не знати, як буде, але, напевно, надовго.
– Надокучило вже бути тут?
– Трохи.
– Добре, діти. Що вам тут робити? Молодим нема що тут робити. Молодий хоче бути між людьми. Тилько буде мені без вас сумно. Мав з ким поговорити. А так, як з Ціньцьою щось сі стане, лишусі тут сам як палец. Буду я тай Бог наді мнов.
– Слухайте, вуйку, як прийде смерч, то ви лишіть вуйну Ціню в хаті, а самі підіть кудись.
– Дивисі, ще й ти мені за це кажеш!
– Мою бабу так само смерч забрав. Смерч забирає душу разом з тілом і разом з хатою.
– Уповідаєш якісь небилиці. Таже зроду віку в горах не було смерчу!
– Я не знаю, може, і не буде, але як буде, то ви лишіть хату. Дайте вуйні Ціні піти з вітром.
Охримко плаче.
– Як не будете мати де жити, - сказала я, - то живіть тут, у Франя. В хаті все необхідне є. Лишаю вам фотоапарат. Можете робити знимки.
– Нащо мені того апарата? Мені знимкувати не треба, я і без того все памітаю.
– А ми будемо деколи приїздити до вас в гості. Приймете нас?