Згори вниз. Книга страхів
Шрифт:
Поїзд поїхав без Франя.
Я потягла тачки назад в село, заливаючись сльозами. Люди дивились на мене і перешіптувались. Деякі питали, чи мені не допомогти.
Біля Франевої хати зібрався невеликий натовп старих бабок і дідів. Між ними був ксьондз і моя баба теж. Вона вибігла до мене на дорогу.
– Доньцю, де ти була?
– Возила Франеві чемодани на вокзал. А він знову мене надурив і не прийшов. Пусти, нехай я йому віддам його чемодани.
– Та то не файно вже завозити на подвір'я
– Франьо буде думати, що я їх вкрала.
– Не буде. Йди з цими тачками додому, аби люди не сміялись.
З дельтапланом нічого не вийшло.
– Ніде не можу знайти парусину, - жалівся Іван.
– Люди з Дземброні мають, але не хочуть дати.
– А без парусини не обійдешся?
– Як?
– Візьми моє мереживне покривало. Воно однаково не знадобиться. Я думала ловити ним рибу, але якщо тобі підійде на літальний апарат, то мені не шкода.
– Ти насміхаєшся? Покривало має діри. Ми попадаємо на такому дельтаплані і розіб’ємося об скелю.
– Не розіб’ємося. Діри зовсім крихітні. Зате який він буде гарний - твій дельтаплан. І білий колір відіб’є сонячне світло. Не згоримо, як піднімемося дуже високо.
Люди, які живуть біля підніжжя гір, дуже рідко вибираються на вершини. Багато, проживши тут півстоліття і більше, вмирають, так ніколи і не побачивши справжньої висоти. Вони тільки знають про неї, але ніколи не пробують. Вони володіють нею, але не використовують за призначенням. Вони живуть в основі гори, як в череві матері, з’єднані з горами невидимою пуповиною. Вони вдячні матері, але ніколи не бачили її голою.
– Мені треба з тобою поговорити, - сказав Іван.
– Як?
– Серйозно.
Я бачила його голого, але не володію ним.
Ось воно. Зараз він скаже, що втомився, що хоче звідси поїхати. Зараз я збожеволію.
– Може, спочатку поїш? Я зварила смачнючий борщ. Ти знаєш, я готую не дуже вправно, але цей справді добрий.
Я кинула борщ в тарілку і поставила на стіл стинути. Десь глибоко в тканини картоплі, квасолі, капусти і буряка в’їлася дрібка щурячої отрути.
– Вибач, я не голодний. Може, трохи згодом. Я хотів би краще з тобою поговорити.
– Про що?
– Про тебе і про себе. Про ці гори. Про багато іншого.
– Це буде якесь конкретне рішення?
– Не знаю, може. То ми вже говоримо?
– Ні. Почекай.
Мої руки тремтять, а серце калатає. Я схопила тарілку з борщем і вилила борщ у відро з помиями.
– Нащо ти це зробила?! Я просто був не дуже голодний, але зараз би вже їв.
– Я збрехала тобі.
Я взялася смажити яйця і робила це дуже довго. Так довго, що Іван навіть на трохи задрімав. Я спеціально тягнула час. Мені треба подумати. Мені треба щось вирішити. Мені треба навчити себе його відпустити.
– Слухай, любий можна тебе щось попросити?
– Проси. Чого ти питаєш?
– Можна відкласти цю серйозну розмову на один день?
– Чого раптом?
– Я би хотіла піти з тобою перед цією розмовою на Несамовите озеро. Ти знаєш, як туди йти, правда?
– Знаю. Я був біля нього два рази. Колись я дуже любив ці гори.
– А тепер не любиш?
– Просто трохи втомився від них. Здається, ніби вони стали тюрмою.
– То відведеш мене на Несамовите озеро?
– Відведу.
– А до того нічого не говори, добре?
– Добре, якщо дуже хочеш.
– То йдемо зараз.
– Вже пізно, ми не встигнемо повернутись.
– Якщо не встигнемо, то заночуємо просто неба. Або візьмемо намет. Зараз ночі ще не холодні.
– Чого ти раптом це придумала?
– Не знаю. Захотілось пригод. Ми вже давно не виходили на хребет.
Я можу зробити з ним все, що завгодно, подумала я. Якщо не з ним, то з його тілом, якщо не з його тілом, то з собою - це однаково буде те саме.
Ми вийшли на хребет, коли вже сутеніло. Іван мовчав. Я плакала. Звіявся сильний вітер, і він зривав з очей сльози так, що вони не встигали покотитися по щоках.
– Ще довго?
– спитала я.
– Годину, може, трохи більше. Можемо вже розкладати намет, а можемо йти аж до озера і заночувати на його березі. Там добре розкладати намет - дуже рівнинне місце.
– То йдемо.
Озеро ховалося просто під шпиком гори Туркул.
Ми спустилися до нього ніби у величезну ванну. Вже стояла така темінь, що я не бачила ні стежки, ні Івана, ні озера. Його чорна вода зливалася з ніччю, можна було в неї необережно вступити і провалитися.
– Обережно, не вступи у воду, - сказав Іван.
– Дуже темно, я розпалю вогнище.
– Ти чуєш, як об берег б'ються хвилі?
– Тобі здається. Які хвилі можуть бути на такому маленькому гірському озерці.
– Хіба воно маленьке?
– Метрів двадцять. Може, навіть і менше.
– Шкода, що я не бачу його цілого. Але таке враження, що воно, як море.
Іван розпалив вогнище. Ми сіли на березі і дивилися у воду. Там було чорно і страшно.
– До речі, вода дуже тепла як для високогірного озера. Я покупаюсь. Ти не хочеш?
– Ні, купайся сам. Я посиджу на березі.