Жовтий князь
Шрифт:
І враз повертає обличчя на вулицю: там крик розлягається, за ворітьми в сусіда. Чутно вигук і відповідь.
Ланка піонерів-школярів, як настроєний хор, під орудою партійця, затинає:
– Куркуль, віддай хліб!
Сусід, стоячи на порозі, спокійно відказує:
– Дітки, беріть хліб, як вам треба…
– Віддай хліб, ти – есплутатор!
Вивчені недоладно, скалічили слово; а сусід відповідає в тон:
– Який я есплутатор? То – хтось другий: навча неправди і так робить. А я від землі. Дивіться
Піонери зирнули на руки диригента-партійця, м’які, як балабушки, але він помигонув грізним знаком – знов кричати.
– Віддай ключі, куркуль!
– Ось вони! – мирно відповідає сусід. – Раз вам треба, дітки, беріть! Хіба не даю?
Керівник докинув найособливіший сигнал, – тоді хор репетує, щоб на весь куток віддалося луною:
– Куркуль!
На додачу диригент грозить хліборобові:
– Ми з тебе Свитченка зробимо!
На вулицях завжди красувався взірець майбутнього, що обіцяє партієць. Під тинами, де зеленіла смуга шпоришу, в холодку від тополь прилягав Свитченко і хропів. Обжмаканий, як годиться «каенесові», себто «незаможному». Село вживало його ім’я, замісно назвати когось: «ледащо».
Сусід сказав:
– Зробити з мене Свитченка легко; а от зробити з Свитченка мене – це трудніше.
Партієць стояв мовчки. Зненацька, як обпечений, виробив долонями знак – і знов різнуло найвищими голосами:
– Куркуль!
Через вулицю всю суперечку чути в дворі Катранників. Тут юрма хмарою потемніла від сусідового слова, і розпорядчик закричав:
– Віддаєте хліб чи ні?!
– Де ж ми візьмем? – з розпачем сказала Дарія Олександрівна. – Вже забрано…
– А-а, забрано! – розпаленів круглоокий.
Він обернувся до своїх, що спинили підводу і стали за його спиною, озброєні лопатами, ломами, «шпиками» чи «щупами» – довгими, понад зріст людський, залізними стрижнями, загостреними з одного боку, з другого загнутими під прямим кутом: рукою держати, вганяючи в землю. Декотрі мали гвинтівку.
– Провчимо підкуркульників!
Він розділив загін на дві частини. Одна розсипається по садибі; друга, з ним самим на чолі, прямує в хату, ніби в свою власну, не спитавшись дозволу і не глянувши на господарів.
Дарія Олександрівна за ними, і доня тремтячою рукою тримається за її рукав: підбігає. Вся дрижить, ніби в пропасниці. Хлопці, ідучи за Оленкою, дуже присмирніли.
Зоставшись надворі, господар стежить обшукувачів. Морозний острах торкає серце, коли вони крутяться довкруг попелища: біля зваленого тинка і нишпорять при глинищі, де спадає воно до потоку з кладкою, серед осичини.
Вони раз у раз вганяють у землю «шпики»: строчать скрізь. Докопуються в саду і розхитують кожний стовпчик. Перевертають дривітню. Під пеньками порпаються. Перекочують каміння і зброджують кропивники. Вивертають огорожу.
Мирон Данилович від плюндрування зболів, – похило відступає до хати.
Там грабіж: ніби з переказів про людовидого змія.
Заскочили в хижу і все поперевертали. Глечик із смальцем, – надщерблений, без ручки, – поставили до дверей як коштовну здобич. Один гвинтівочник став: стерегти!.. поважний, як виобраз «порядку».
На горищі був старий клунок з неперевіяним просом; доклали до глечика. Поскидали з печі лахмітини, в яких дошукувалися жмені зерна. Торбинка з квасолею висіла на кілочку, – сам розпорядчик, знявши, поніс до глечика.
Паляницю з стола, рушником прикриту, теж – до скарбу.
Бурячки червоні, в діжці, вчепили враз. На картоплю в погнутому відерку з проржавілим дном скочили, ніби вовки на телячу печінку. Котили гарбуза з-під полу і несли полатаний мішечок із соняшниковим насінням, підрешіток із пшеничкою «кінський зуб».
Мирон Данилович, як засуджений на шибеницю, білий, стояв під стіною проти вікна. Була мить – йому здавалося: вхопить сокиру з підпіччя і розвалить голову розпорядчикові, бо так ограбував хату, що дітей нагодувати нічим…
«Це – не те, що злодії, ті, коли доберуться, дорожче і краще візьмуть, а решту тобі зоставлять; ну, влада ж кругом обдира!»
Що буде? В хаті п’ять ротів – як прогодувати?…
Жінка метнулася віднімати хлібину.
– Це ж дітям – навіщо берете?
Її кулаками відштовхнули. Біля покуття плаче, затуливши очі краєм хустки. Доня до неї притулилася, як пташеня в бурю, і все не перестає тремтіти; щось дуже її вразило під час нападу.
Хлопці коло тата: притихли, настрахані.
Винесено харчі на підводу. Гвинтівочник, зображуючи на ширококостому білесому обличчі відтінок владності, застиг – загрозливо, в скам’янілій сіризні, як статуя вождя, що в районі, між елеватором і залізничною станцією.
Витупотівши з хати, юрма приєдналася до спільників.
Мирон Данилович знов тривожно погляда, як вони бродять, врізаючи щупи і прокопуючи ямки.
Вернулася з церкви Харитина Григорівна. Злякано дивиться і питає сина:
– Це – вони?…
– Вони, мамо!
Пішла в хату; глянула, переступивши поріг, і обмерла! їхня хата, ще прадідівська, з сволоками в старовинних знаках, різьблених і свічами палених, була завжди біла. Харитина Григорівна і невістка так поралися, так гляділи, щоб зберегти добрий вигляд зокола і всередині.
А ось – гірше, ніж у сараї! Як після землетрусу. Поперериване все і поперекидуване, позмішуване і потоптане.
Сльоза збігла по щоці. Здогадалася стара – вже кінець настав.
На старість побачила: знечещено їхню хату, хату-святиню, де ікони споконвіку осяювали хліб на столі.