Жовтий князь
Шрифт:
– Може, ні! А так кажуть. І зубрівка…
– Хилитимуть гірку?
– Чого ж, їдучи хилитимуть; і в Кремлі повно…
– Ну, верховодові рознесло вид, – згадала бабуся.
– Кажуть: швидко їсть; понурий!
– Понурий глибоко моркву риє.
– При дітях би не казали: десь вирветься! – просить Дарія Олександрівна.
– Не бійся, дочко! В найчорніші двері прибули, вихідні з світу.
Безгоміння настало в хаті, ніби невидимий ворон, більший, ніж ніч, обвіяв душі.
6
Темрява – як
Пильно слухаючи, спустився господар до краю згористого глинища: відкопувати запас, для сім’ї найдорожчий.
Довго рив! – і в поті, і аж в тремтінні. Крім праці, тривога мучила. Розкрив сховок, викладений соломою; вийняв пшоно в клунку, обкутаному старою цератою, що краями злипалась. Надібрав трохи і знов зарив. Хотів чиркнути сірник і перевірити, чи латка глинища виглядала, як завжди, але побоявся: міг привернути лихі очі. Вдосвіта, ледве забіліє, треба навідатися. Внизу, недалеко від глинища, хлюпотіла річечка, – туди пішов і обмив руки.
Вертаючися, сторожко ступав, як кіт, що боїться собак. Швидко брав двері: не встигли рипнути, і зразу ж замкнув.
Діти сплять. У пічурці – прикручена лампа; сумовитою червонавістю вирізняє з пітьми господаря і його дружину, заклопотаних коло пшона. Зварили кашу – рідкувату, трішки припряжену лустками цибулі.
Побудили дітей і сіли за стіл до пізньої вечері.
– Що таке? – промовляє Мирон Данилович, оббираючи з країв миски. – Було що їсти – не доїдав, а як не стало – аж трусишся, дуже кортить.
– Від страху за їжу! – пояснила бабуся.
Всі ретельно вискрібали миски. Казанок віддано найменшому, і той довго порається, хоч повіки липнуть, ніби в глей замазані.
З тієї ночі зайшла в хаті невситима жадоба до їжі; і мов нечутий крик, болючий провістями, повиснув серед повітря і почав мучити.
Недовго спав Мирон Данилович; прокинувся вчасно, як призначив собі: звичка, вироблена роками від неспокою. В нервах зростали незнані часоміри, що вірно числять. Крізь сутінки, змішані з випарами, прокрадався господар до глинища – поправити на перекопаному і посипати сухого листя. Пташина прокинулася, подала прозору вістку, але він не слухав, як раніше. Поспішаючи, зиркнув і мимоволі уявив споживну істотку – без пір’я. Відпурхнула пташина понад течією, до галузок на тому боці, а господар відійшов нагору до хати. Поглядав на обидва боки: котрі з рослин годяться в горщик. Гострим оком обвів попелище, серед полиння і кропиви, біля решток садової загорожі, але не підступав, щоб сліду на траві не робити. В сарайчику похазяйнував коло решток реманенту, хоч марно: худоби немає.
Нетерпеливий! Покинув справу і вийшов за ворота, постояв – прислухався; тихими вуличками побрів через околицю.
Де-не-де люди никали в подвір’ях, мов тіні.
Спало на думку – заглянути до Никифора Кайданця, який, знаючи потроху всього: бондар, коваль, слюсар, лимар і що хочеш, скрізь буває і новини приносить, як часопис.
Там був приятель майстра Стадничук, тесля другої руки.
– Вас обскочили? – спитав коваль нового гостя.
– Так: перенюхали двір до дрібки! Що можна в рот класти, забрали.
Сумно і тут.
Коваль помітив здивування:
– Ждемо, скоро в нас будуть…
– Час пропада, тікати треба! – скрикнув Стадничук. Запальний серцем, а руками, як коріння в’яза, кріпкий. Під опущеними бровами, схожими на обніжки, – скорбний огник.
«…Могучі люди, і тікають! Видно, що біда надовго», – мовчки вирішує Мирон Данилович.
Від воріт притупотіло двоє; в дворі гуркіт:
– Кайданець, ану, давай сюди, скоро!
Вийшов коваль, за ним жінка. Чути суперечку за вікном:
– Чому не оплатив повісток, которі прислані? – сварячись, питає сільрадівець.
– Як, чому? Я ж не тут робив, а в містечку: коні підковував і гарби справляв. Навіщо ж тутешні повістки і мені, і жінці прислано? Вона не працює, бо хвора.
– Одкручуєшся! – в’їдливо протягнув другий голос.
– У колгосп не хочеш, – закидає перший з гарячою злістю, – плати ж по всіх повістках!
Озвалася жінка:
– І пеню до повістки дочеплено…
Стадничук, що слухав похмуро, прихилився до гостя:
– Я вже пенею обріс, як сірко шерстю.
За вікном погрози підносяться:
– Не хочеш платити, значить – ворог!
– А де взяти? – відбивається коваль. – Мені п’ятий місяць у кузні зарплату не видають, а кузня ж державна…
– Не наше діло; плати!
Коваль розповідає:
– Хтось хвартук ремінний украв, як нарочито, а гроші правлять з мене, і начислено за старий учетверо більше, як йому ціна новому. Теж вимагають: плати зразу! А я нічого не маю. Що робити?
– Так тобі й треба, раз ти ворог! Щоб було заплачено, чуєш? А то просвіжишся, знаєш, де…
Сільрадівці відгупотіли до воріт.
Кайданець вернувся з жінкою в хату.
– Обчищено, як липи на лико: гладенькі ми і круглі! Снігом притрусять, щоб не виприснули з руки.
– Притрусять! – стверджує Стадничук. – Притрусять аж на тундрі: там липи м’якнуть, як локшина. Треба з клунками перебігати на Кавказ, чи що, бо кінець приходить. Чули? – розорено в Вороницях підряд і до цурки – всіх. Один був, що не могли вчепити, так сусід поміг. Довго ходила комісія по двору, рила, прути стромляла – нема хліба! А член комісії, сусід, горбатий, злий, як відьмак, – на обшукуваного, мабуть, без причини, тільки від чорного серця, – взяв дома жіночий рукав із зерном, пішов і підсунув тому дядькові під стіжок сіна. От, комісія допитує:
«Є в тебе хліб?»
«Самі ж бачите, нема: хоч би й десять літ ми шукали – не знайдем».
«Так кажеш, нема?»
«Нема».
«Підпишись отут!»
Дядько підписався; тоді горбань сказав комісії:
«Він свідчився, що нема, а може, під стіжком є?»
Ідуть до стіжка: сорок чоловік зібралось і перекидають стіжок. Він тяжкенький був. Возилися довго, аж ось, як нап’ялись – перекинули; дивляться, лежить рукав із зерном.
«А! – кричать вони. – Ти он який! Підписався, що нема зерна, а воно є. Владу обдурив, проти свого ж підпису: ти злочинець».