Звірослов
Шрифт:
– А «Ромашка» є?
– Є.
– Тоді дайте «Ромашки».
– Кілограм?
– ще більш нервово уточнює продавщиця.
– Так. Нехай буде. Кілограм «Ромашки», будь ласка.
Вони приходять рівно о п’ятій вечора. Три елегантні дами бальзаківського віку. Це хороші Фанині подруги. Вони товпляться в коридорі, а Фаня люб’язно припрошує не роззуватися.
– Проходьте відразу у вітальню, - каже Фаня.
– Проходьте.
– Ох, - щебече одна з дам, - там такі страшні сходи! Такі брудні і головне - такі стрімкі! Ми мало на них не повбивалися.
–
– Квартира дорожезна має бути. У самому центрі.
– Тисяч сто, - підтакує Фаня.
– А може, навіть двісті.
Дами чимчикують у вітальню. Вони поводяться якось дивно. Фаня все помічає. Здається, ніби дами бояться доторкнутися до чогось, щоб не забруднитися. Щоб не підчепити смертельну інфекційну хворобу.
– Будете чай? А може, коньяк? У мене є добрий коньяк.
– Ні-ні. Ми ненадовго, - одноголосно щебечуть дами.
– Ти ж знаєш, ми прийшли подивитися на колекцію!
– Ага, так. Колекція.
Фаня зі спритністю фокусника відхиляє фіранку на вікні.
– Дивіться!
На підвіконнику в рядок повискладувані горщечки з кактусами. Це Фанина колекція. Її гордість. Вона збирає кактуси вже два роки. Купує їх у спеціалізованих магазинах, пересаджує в спеціальний кактусовий ґрунт і складає рядочком на підвіконник. Влітку Фаня переносить колекцію на балкон, щоб кактуси грілися на сонечку. Підливає їх дощовою водою. Словом, дбає за ними.
– Яка краса!
– вигукують дами і схиляються над кактусами.
– Ти так часто розповідала про них, що ми не могли не прийти і не побачити це чудо. Кактуси прекрасні. Вони цвітуть?
– Ще ні. Вони молоденькі. Мають максимум по два роки, - Фаня сама розквітає від гордощів.
– Але коли зацвітуть, я вам обов’язково покажу.
Дами вовтузяться біля кактусів, час до часу видаючи захоплені спостереження. Фаня, у довгій футболці і домашніх тапках, стоїть біля телевізора, пишна як пава. Її кактусів ще ніхто зі сторонніх не бачив. А Фаня дійсно ними пишається. Є чим. Знав би хтось, скільки з кактусами клопоту! І вони такі колючі! Фаня пересаджує їх у шкіряних зимових рукавицях, але все одно примудряється кілька разів уколотися. Уколи кактусів неймовірно болючі. Потім уражена шкіра може ще довго-довго червоніти, свербіти, підпухати. З іншого боку, кактуси - це також і душевний біль. З десятьох - третина гине. Спочатку кактус надовго завмирає, потім темніє знизу і врешті покривається густою смердючою пліснявою. Пліснява означає, що кактус зогнив.
Трупики мертвих кактусів Фаня акуратно завиває в целофан і вночі ритуально хоронить їх на квітковій клумбі біля міської ратуші.
Раптом одна з дам, та, що дотепер говорила найменше, із несподіваним знанням справи каже до Фані:
– Люба, мені здається, усі твої кактуси уражені мучнистим черв’ячком.
– Де?!
– Фаня з жахом кидається до підвіконника.
– Ось подивися - на кожному такий білий наліт.
Фаня прикидається, ніби розглядає кактуси, а потім спокійно відповідає:
– Ні. Це не мучнистий черв’ячок. Це такий природний наліт. З кактусами так є. Вони на зиму опушуються.
У вітальні западає незручна тиша.
– Може, таки будете чай? Або каву? Або каву з коньяком? У мене є добрий коньяк. І цукерки.
– Ні. Ми на дієті, - в один голос щебечуть дами бальзаківського віку.
– І нам вже треба йти. Ми побачили кактуси. Вони прекрасні. І нам треба йти.
Жіночки майже бігцем, але так, щоб ні до чого не торкнутися, повертаються в коридор, накидають свої елегантні піджачки, дякують, прощаються і щезають.
Фаня повертається у вітальню. Робить ковток коньяку просто з горла і закушує цукеркою «Ромашка».
Пазьо, який увесь час візиту тихо сидів на кухні, весело говорить:
– Ну, як усе пройшло? Твої подруги мені сподобались. Вони такі елегантні.
Фаня робить ще один ковток коньяку з горла і починає беззвучно плакати.
– Це ти винен!
– захлинаючись, кричить Фаня.
– Це ти винен!
– А в чому я винен?
– дивується Пазьо.
– Я собі тихенько сидів на кухні. Нікому не заважав.
– Ти! Ти винен!
– Завжди у всьому винен я.
– Ти купив кілограм «Ромашки»! А я просила тебе купити різних цукерок! Адже просила?!
– Ну так, але я ненавиджу ту продавщицю. Вона дуже неприємна. Бачиш її, і зразу тікати хочеться. Або вдарити вагою по голові.
– То треба було піти в інший магазин, якщо ти такий вразливий!
– Інший магазин далеко. Я б не встиг.
– Краще б не встиг.
Пазьо пробує заспокоїти Фаню. Підбадьорливо гладить її по спині. Фаня від цього заходиться ще дужче.
– Ну, - каже Пазьо, - заспокойся. Усе ж не так погано!
– І ці рейтузи! Ти не перевдяг їх. Ти схожий на сантехніка!
– На сантехніка, то на сантехніка. А чим сантехніки погані? Хіба вони не люди? Заспокойся, я тебе прошу. Усе не так погано, як тобі здається зараз.
– Навіть чаю випити не схотіли!
– хлипає Фаня.
– Ані цукерок, ані чаю, ані коньяку! Вони боялися до чогось доторкнутися, якби ти лиш бачив, ходили так обережно, ніби у нас у хаті якась… якась антисанітарія!
– Та дурепи вони, от хто. Не зустрічайся більше з ними. Вони тебе не поважають.
– А з ким мені зустрічатися? У мене крім них більше немає подруг. Вони мої подруги, - Фаня червона як рак, вона задихається від слів упереміш зі сльозами.
– Нащо такі подруги, якщо вони такі?
Фаня схоплюється на ноги й істерично бігає квартирою.
– А подивись, - репетує вона, - наша хата дійсно жахлива! Подивися, як брудно всюди! Павутина на стінах і стелях, пилюка на фіранках, дивани Діана погризла. Якби я прийшла до такої квартири, то теж би побоялася до чогось торкнутися! А якби ти бачив їхні помешкання! Усе нове. Усе сіяє. Навколо така чистота, що муха ніготь не підточить!