Звірослов
Шрифт:
– Так. Ти кинешся його рятувати. Ти покладеш трьох хуліганів на лопатки, я не сумніваюся. Але уяви, хтось із цих трьох раптом виймає з кишені ніж. Або навіть пістолет! Так, пістолет! Що ти зробиш?
– Не знаю. Навіщо про таке думати?
– Ні-ні, послухай. Це дуже важливо. Що ти зробиш? Ти ж не відступишся? Ти сміливий. Іноді навіть занадто сміливий!
– Припустімо, я не відступлюся, - погоджується Анатолій Іванович.
– І що далі?
– Далі я. Як бути зі мною? Я дуже злякаюся. І злякаюся не за себе, а за тебе. Адже хулігани можуть
– Подумаю.
– І що ти зробиш?
– Напевно, таки спробую втекти. Пошукаю міліціонерів. Уночі в парку обов’язково знайдуться міліціонери.
– І ти залишиш того нещасного чоловіка напризволяще?
– Марто, що ти з мене хочеш?!
– Скажи, залишиш? Так, виходить?
– А тобі було б ліпше, якби мене пристрелили?
– Ні. Я дуже страждатиму.
– От бачиш. Ми залишимося разом. І знову будемо щасливі.
– Будемо щасливі, - повторює Марта Богданівна.
Вони мовчки рушають у бік дому. Минають парк. Перед під’їздом їхнього будинку Марта Богданівна, яка весь цей час щось лихоманково аналізувала і співставляла, випалює:
– Ми будемо щасливі, нехай, ми будемо разом, але як після всього я зможу тебе поважати? Ти втік, не допоміг нещасному, злякався, коли довелося вибирати між особистим щастям і щастям іншої людини. Як я після цього зможу тебе поважати?!
Марті Богданівні страшно. Вона дивиться на розгубленого Анатолія Івановича і відчуває фізично, як гормон страху розливається її тілом ніби окріп.
Але цього ж не сталося насправді, думає вона. Це все я вигадала. У реальній ситуації людина поводиться інакше, ніж думає, що повелася б.
– Що ми будемо вечеряти?
– питає Анатолій Іванович, складаючи свій костюм завідувача кафедри в платтяну шафу.
– Смажену картоплю.
– Дуже добре. Сто років не їв смаженої картоплі.
Марта Богданівна не спить. Уже незабаром світанок, а вона не спить. Анатолій Іванович під боком бачить солодкі кольорові сни. Він голосно хропе, і Марті Богданівні неприємне його хропіння. Колись навпаки, воно означало для Марти Богданівни дуже багато. Справжній чоловік мусить по-справжньому хропіти. Без хропіння справжній чоловік - молокосос. Але зараз Марті Богданівні чомусь став неприємним справжній хропіт її справжнього чоловіка.
Марта Богданівна згадує той день, коли вона прийняла рішення ніколи більше не писати віршів. Згадує мимоволі, нехотячи.
Так, в юності Марта Богданівна писала непогані вірші. І от вона - молоде, щире, наївне дівчатко - приносить зошит із віршами головному редакторові поважної обласної газети. Головний редактор, він же голова обласної спілки письменників, одним оком переглядає написане в зошиті і, несподівано для самої Марти Богданівни, каже:
– Дуже добрі вірші. Я їх надрукую.
Марта Богданівна на сьомому небі від щастя. Кілька наступних днів вона не може знайти
– Ви приносьте мені все, що напишете. Складемо збірку і видамо її. З вас вийде неабияка поетеса. Велике майбутнє.
Так, думає Марта Богданівна, у мене хороші вірші, у мене велике майбутнє. І в цей момент до кімнати вривається один з тодішніх кумирів Марти Богданівни - відомий місцевий поет Іван Груша.
Груша з порога кидається на головного редактора з кулаками. Він п’яний. Ледве стоїть на ногах, від спроби вдарити головного редактора сам втрачає рівновагу і валиться на підлогу.
Марта Богданівна заціпеніло притулилася до пічки в кутку кімнати, не знаючи, куди себе подіти. Груша - її кумир, видатний місцевий поет - у такому жахливому стані! Ймовірно, з ним трапилося щось страшне. У нього депресія. А депресія - незмінний супутник великих поетів. Бідолашний.
Груша пробує підвестися, але в нього нічого не виходить.
– Іване, - суворим тоном наказує головний редактор, - йди звідси геть!
Груша бурмоче у відповідь щось нерозбірливе. Він реве, немов зранений бик. Лізе на колінах до столу головного редактора і пробує вкусити того за ногу.
– Іване! Що ти робиш?! Що з тобою?!
Нарешті свідомість видатного місцевого поета трохи прояснюється, він протирає очі і кричить:
– Ти! Паскуда! Мої вірші не надрукував! А замість них упхав бездарну поезійку якоїсь малолітньої пиз…и!
Головний редактор схопив Грушу за барки і витяг з кімнати.
А Марта Богданівна ніби вмерла на місці. Її кумир, і таке про неї сказав. Яка гидота. Марта Богданівна навіть не могла плакати. Їй здалося, що вона подорослішала на років двадцять і навіть посивіла на скронях. Земля захиталася, сонце потьмяніло, життя разом із найзаповітнішими мріями покотилося вниз під три чорти.
– Груша не в собі, - заспокоював потім Марту Богданівну головний редактор, - спився, знаєте. І так шкода, такий хороший був поет. Ви не переймайтеся. Приносьте вірші, як домовлялися. Розберемо на засіданні спілки письменників і видамо окремою книжечкою.
Марта Богданівна не чує його. Вона слухняно киває головою, але не розуміє жодного слова.
– Ніколи, - врешті шепоче Марта Богданівна, - ніколи більше я не напишу жодного вірша. Ноги моєї не буде у вашому болоті!
Нам треба поговорити, думає Марта Богданівна наступного дня вранці під час лекції з ділового мовлення. Нам треба вияснити стосунки. Так не може продовжуватися. Я винна і тепер мушу самотужки хлебтати заварену кашу. Анатолій - він безборонний, як дитина, коли справа торкається мене. Він кохає мене, а я, замість того щоб кохати у відповідь, примушую його захищати якогось міфічного нещасного чоловіка і розбиратися з якимись міфічними озброєними хуліганами. Ну хіба після цього всього в мене є совість?! Як інакше мене назвати, як не розбещеним кровожерливим стервом?!