Звірослов

Малярчук Таня

Антоніна Василівна носить перев’язані стосики книжок з ліфта в під’їзд, а потім до контейнера зі сміттям.

– Але чого?

– Знаєте, Люся, вони мені вже не потрібні.

Двірничка Люся кидає свою мітлу і допомагає Антоніні Василівні.

– Це так странно, Антоніна Василівна. Ви ж учітільніца, да?

– Була колись.

– І щоб книжки викидати…

– Я всіх їх прочитала і перечитала багато разів. Більше нічого нового ці книжки не

можуть мені сказати.

– Їх можна продати, - метикує двірничка Люся.
– Заробите трохи. Зачєм отак викидати?

– Хочете - продавайте. Я не буду цим займатися.

– Да тут сила-силенна кніг, - каже сама до себе двірничка Люся.
– Ціле состояніє…

Антоніна Василівна підносить останню в’язку до сміттєвого контейнера і збирається повертатися додому. Останній раз дивиться на купу книжок.

Так, я буду шкодувати, думає, але не сьогодні.

– Люся, хочу натомість дещо вас попросити.

– Канєшно-канєшно, Антоніна Василівна, - Люся порпається в книжках, не то щоб оцінити товар, не то щоб знайти хоч одну знайому назву.

– Допоможіть мені поховати Жучку.

– Що?

– Мою собачку. Вона померла.

– О, мені дуже жаль, Антоніна Василівна. Ви, навєрно, очінь її любили.

– Вона була дуже стара.

– Да, старость не радость, - чомусь каже Люся.
– Як ви хочете собачку поховати? Можна завернути її в кульок і просто викинути в мусорний бак. А можна закопати дето в парку за домом.

– Напевно, краще закопати.

– Ну, тоді я вечерком до вас зайду. Лучче закопувати вечерком. Щоб люди не балтали потім. Поховаємо з почестями. Церемоніально.

– Дякую, Люся.

Антоніна Василівна заходить у під’їзд, і їй здається, що її власне тіло стало вдвічі легшим.

6

У переході на «Театральну» дискотека в розпалі.

Антоніна Василівна стоїть поруч із розцяцькованими бабами і корчить гримасу ввічливості.

– Оце я понімаю, Антоніна, - каже Надя, - нарядилась як треба. Сьогодні ти тут каралєва. Прикупила собі нові чоботи?

– Прикупила.

– Хароші. Скільки дала?

– П’ятдесят гривень.

– Я би й не сказала, що так дьошево. Лєгантські.

Надя шукає поглядом когось у натовпі. Костянтина Костянтиновича сьогодні нема.

– Що нового, Надєжда?
– питає Антоніна Василівна.

– Да ти знаєш, Антоніна, даже нема що розказать. Всі живі-здорові. Пока шо.

Два підстаркуватих дідка натхненно грають на потріпаних баянах ностальгійні

мелодії своєї молодості.

Повільний вальс, думає Антоніна Василівна, і нервово пригладжує комір свого бордового демісезонного пальта «джерсі».

– Можна вас запросити на вальс, - раптом чує десь зовсім поруч знайомий голос. Круто розвертається. Бачить Віктора.

– Вікторе? Що ви тут робите?

– Прийшов з вами потанцювати, Антоніно Василівно.

Навколишні розмови стихли. Публіка здивовано спостерігає за ними. Хтось шепоче:

– Хто це, Вєра? Надєжда, ти знаєш, хто це?

– Не маю зєльоного понятія.

Віктор виводить Антоніну Василівну на середину імпровізованого танцювального майданчика.

– Ви готові, Антоніно Василівно?

– Готова.

– Повільний вальс. Якраз той, що ви найбільше любите.

Починають танцювати, і кількадесят пар очей невідривно за ними спостерігають.

– Ти глянь, як вона танцює, - шепче Надя до сусідки, - ніколи би даже і не подумала, що так вміє.

– Але хто це, Надєжда? З ким вона танцює?

– Не маю зєльоного понятія, - і Надя розпачливо прикушує нижню губу.

– Гарно виглядаєте, Антоніно Василівно.

– Ви теж, Вікторе.

– Я так зник. Не попрощавшись. Ви, напевно, образилися на мене.

– Не виправдовуйтесь. Ви нічого мені не винні. І не зобов’язані були прощатись.

– Я став у пару з новою партнеркою. Тепер тренуюся в іншому місці. На Липках. Там великий зал. Якщо хочете, можете приходити туди.

– Ну що ви, Вікторе, ні.

– Шкода.

– Як нова партнерка? Користується дезодорантом?

– Так, вона нічого, нормальна. Але страшенно дурна. Справжня блондинка, знаєте.

– Щоб танцювати, багато розуму не треба.

– Ви, пам’ятаю, колись казали зовсім протилежне. Казали, що танець - це не мова тіла, а мова душі.

– Ну, Вікторе, я перебільшила. Невідомо, чи ця душа взагалі є.

– Я прочитав Флобера і Достоєвського.

– Навіть так? І сподобалося?

– Сподобалося. На черзі Франц Кафка.

– Кафку я дозволяю вам не читати. Боюся, він негативно вплине на ваше відчуття ритму.

Надя б’є себе по чолі:

– Ясно! Це її колишній учень!

– Точно. Колишній учень. Бо хто ж іще?

– Вікторе, я хотіла вам зізнатися в дечому.

– Будьте обережні, Антоніно Василівно, - він лукаво мружиться.

– Пам’ятаєте, ви запитали мене, чого я сама. Тоді я вам збрехала.

– Я не сумнівався.