Звірослов
Шрифт:
– Чому?
– Посварилися.
– А! Я розумію. Сердечні справи.
– Ні. Я не плутаю танці і любов. Ліля під час тренувань не користувалась антиперспірантом. Мене це бісило.
– Антоніно Василівно, ви хочете все зробити самі. Це неправильно. Ви зовсім не використовуєте мене, коли танцюєте.
– Я вам не довіряю.
– Даремно.
– Хіба?
– Скільки книжок ви прочитали?
– Не знаю. Не рахував.
–
– «Гарі Потера».
– І як? Сподобалося?
– Так.
«Він ще дитина», - думає Антоніна Василівна.
– У мене дежавю! Я вже це бачив. Вас тут. Що ми танцюємо.
– Гарно.
– Звідки це?!
– Ну, у мене є своя теорія… Я думаю, що це все нам снилося. І деколи ми згадуємо свої сни.
– Я теж так думаю! Але тоді виходить, що ми спочатку бачимо своє життя уві сні, а вже потім його живемо.
– Саме так і виходить.
– Тупо якось.
– А в школі ви щось читали?
– Ну. Читав. Щось.
– «Мадам Боварі» Флобера читали?
– Ні.
– А Достоєвського?
– Той, що Фьодор?
– Той, що «Брати Карамазови», «Бєси».
– Ні. Не читав.
– А Франца Кафку?
– Не читав. Усе дуже страшно, так?
– Але ж ви чули про Кафку… Знаєте, хто це?
– Ніколи не чув.
– У вас була погана вчителька літератури.
– Антоніно Василівно, з якого ока?
– Що?
– У вас війка впала. З якого ока?
– Вікторе, я вас не розумію.
– Є така гра. Ви не знаєте? У вас впала війка з ока. Якщо вгадаєте, з якого, берете війку, загадуєте бажання і сунете війку за пазуху. Бажання має збутися.
– Ось воно що. Так, я знаю таку… гру. З лівого ока.
– Вгадали. Загадуйте бажання.
«Дитина», - думає Антоніна Василівна і загадує бажання.
– Як поживають ваші ворони? Далі дивляться?
– Власне, я не впевнена, що то ворони. То можуть бути і галки, і граки, і круки. Але так. Дивляться.
– У вас, Антоніно Василівно, напевно, є щодо них якась своя теорія.
– Є. Я думаю, ворони мені заздрять.
– Чого це?
– Бо я сама, а вони завжди удвох.
Уже третя доба, думає Антоніна Василівна, лежачи в ліжку. Мені треба трохи поспати.
Перевертається на правий бік. Чує, як гупає серце. Рахує удари. На сто двадцятому лягає горілиць.
– Невже я на щось чекаю?
– питає сама в себе.
Жучка тихенько скавулить у ногах.
Із самого ранку починає вдягатися, довго крутиться перед дзеркалом, підфарбовує
– Антоніна Василівна, я прямо вас не впізнаю, - каже до Антоніни Василівни двірничка Люся, тягнучи знадвору викинутий кимсь старий холодильник.
– Ви так похорошіли.
– Не вигадуйте, Люся, куди мені хорошіти?
– Та ви ще зовсім не стара, Антоніна Василівна!
Заходить у квартиру нижче поверхом. Звідти лунає якась незвична як для бального танцю музика. Таку музику Антоніна Василівна називає «упц-упц-упц».
Посеред кімнати скачуть три молоді дівчини в куценьких майках і широчезних спортивних штанах. Помітивши Антоніну Василівну, зупиняються і здивовано перезираються між собою.
– Добрий день, - невпевнено каже Антоніна Василівна, - ви, напевно, його напарниці?
– Що?
– Я… до Віктора. Його тут нема?
– До кого?
Вродлива білявка, очевидно, найстарша серед дівчат, усе бере на себе.
– Тут нема ніякого Віктора. Ви помилилися.
– Але він був тут ще три дні тому, у п’ятницю.
– Ми не знаємо, хто був тут у п’ятницю. Сьогодні в нас перший день оренди.
Антоніна Василівна ще нічого не розуміє, але відчуває, як потрохи починають тремтіти коліна.
– Що значить «перший день»?
«Перший день, останній день».
– Слухайте, як вас там, ми не зобов’язані перед вами відчитуватися! Тут нема ніякого Віктора. До побачення.
Антоніна Василівна закипає.
– Дівчинко! Тебе хтось колись учив елементарної культури поведінки?! Наскільки мені відомо, зі старшими прийнято говорити з повагою.
– Приперлись сюди і лічите мене?! Що вам треба?!
Обличчя Антоніни Василівни робиться крейдяним, а голос - убивчо спокійним.
– Я з квартири вище поверхом. Мені заважає ваша музика. Прошу її надалі не вмикати.
Усі три дівчини стають у бойову позицію. Тепер вони подібні на молодих півнів.
– Я вас благаю, дівчатка, не треба скандалити, - каже Антоніна Василівна, безсило плентаючись до виходу.
– Я не маю часу сперечатися і щось вам доводити. Ще раз почую музику - викличу міліцію.
– Антоніна Василівна! Що ви робите?! Ви переїжджаєте?
– двірничка Люся якраз підмітає асфальтовану доріжку перед під’їздом.
– Ні. Я викидаю книжки.