Звірослов
Шрифт:
Субмарини. Яке смішне слово. Як маринована скумбрія. Або просто скумбрія. Або Марина.
Ваня заплющує очі і намагається згадати Марину. Останні два роки Ваня часто так робив. Згадував Марину, і ставало легше. У грудях щеміло, не то від приємних спогадів, не то від болю втрати. Іноді спогадами Ваня доводив себе до сліз. Іноді до ерекції.
Однак тепер Ваня раптом зрозумів, що вже зовсім її не пам’ятає. Ані її лиця, ані її запаху, ані як вона говорила й одягалась. Нічого від Марини не залишилося.
Боже, як сумно спати
І головне - страшно. Дуже страшно. Люди чомусь вважають, що страшно має бути вночі, і це велика омана. Страшно вдень. По-справжньому страшно саме вдень. Денні демони куди небезпечніші, аніж нічні. Вони хитрі, підступні і непереможні. Від них урятуватися неможливо.
І чекати допомоги теж немає звідки, бо вдень інші люди зайняті своїми життями, в їхні плани не входить рятувати ближнього. Денні демони приходять якраз тоді, коли ти сам удома, і думаєш про те, що ти сам, і тобі сумно, бо ти сам не тільки зараз, а й вчора, і завтра, і через тиждень, і через рік. Ти беззахисний супроти них. Демони, схожі на скелети в балахонах, стоять по кутках кімнати і хрускотять кістками.
Вони не тішаться, ні, думає Ваня, навпаки, їм теж сумно.
Цим денні демони відрізняються від нічних. Денні демони самі по собі не злі, але їх боїшся куди більше. Бо не зло в цьому світі найстрашніше. Ні, не зло. А…
Ваня поволі впадає в дрімоту. Кімната вібрує, стає схожою на чийсь широко роззявлений рот. Крізь сон Ваня чує хрускіт незрозумілого походження, може, в кімнаті, може, за вхідними дверима. Вані дуже страшно. Він чітко бачить Марину, бліду, змарнілу, у балахоні. Вона стоїть у кутку кімнати і беззвучно рухає ротом, ніби силкується щось сказати, але не може. Капюшон накинутий на голову, так що видно тільки пів обличчя. Врешті, Ваня не впевнений, що то дійсно Марина.
Він бурмоче:
– Згинь, маро.
– Ваня, - шепоче Марина ледь-ледь чутно.
– Фу, які в тебе прищі на лиці, - каже Ваня.
– Згинь.
Ваня відвертається до стіни, щоб нічого більше не бачити. Він тремтить.
Яка вона прищава, думає, як я міг її любити?!
Чоловічий голос «24» повідомляє, що в штаті Айдахо пасажирський лайнер упав на жилий будинок. Нікому не вдалося вижити, ані пасажирам, ані тому одинокому чоловікові, який був у будинку разом із табуном своїх оскаженілих котів. Одинокий чоловік страждав агорафобією і дванадцять років не виходив на вулицю. Але вулиця сама до нього прийшла. Точніше, прилетіла.
Ха-ха, думає Ваня, і там тебе дістали, хитрожопий боягуз!
Усе-таки цей канал дуже хороший. Веселий.
Ваня знову западає в дрімоту, і йому здається, що він падає. Що він у літаку і падає. Під тілом розверзається бездонна прірва. Ваня істерично махає руками, щоб за щось ухопитися, але все, що поруч, падає разом із Ванею. Нема за що ухопитися. Світ падає. Повітря падає. Ваня падає.
А-а-а-а-а-а-а-а-а!
Ваня підривається з ліжка на ноги.
– Та не
Ваня мов навіжений біжить на кухню і деренчить кухонним причандаллям, кип’ятить воду в здоровенному алюмінієвому чайнику, насипає в горнятко дві ложки коричневого порошку.
– Я вип’ю кави!
– урочисто каже Ваня, заливаючи горнятко окропом.
Кавовий аромат витає кухнею.
Ваня дивиться у вікно.
Удень треба бути по той бік вікна, думає він.
Я неправильно живу.
Я скоро вмру.
Боже, що мені робити?!
Денні демони з усіх кутків шарудять балахонами і хрускотять кістками.
Згиньте, думає Ваня, у мене ще все попереду.
– Ви хто будете?
– підозріливо питає медсестра.
Ваня розгублено знизує плечима.
– А хто треба, щоб був?
– Мужчина, не морочте мені голову! Ви ким приходитеся больній? Муж? Брат?
– Знакомий.
– Знакомим нельзя.
– Чого це?!
– обурюється Ваня.
– Знакомі що, не люди?!
– Мужчина, больна дуже слаба. Що ви хочете? Вона не говорить, тільки дивиться. Її бетономішалка переїхала, представляєте?
– Представляю, - каже Ваня.
– То була моя бетономішалка.
Медсестра сахається від Вані, як від убивці-маніяка.
– Мужчина, нащо ви прийшли?!
– лементує медсестра.
– Хочете її добити?! Я зараз охрану позову!
– Та заспокойтеся ви. Я тільки хотів подивитися, як вона. Совість мучає.
– Душогуб, - цідить крізь зуби медсестра, загороджуючи собою прохід до палати.
Гальшка стоїть по коліна в білому тумані. Де-не-де туман розсіюється і видно, що Гальшка стоїть на сходах. Сходи піднімаються нізвідки і ведуть в нікуди. І нічого більше - тільки Гальшка, туман, мармурові сходи і синє, аж до різі в очах, небо над туманом.
Нічо собі, думає Гальшка.
Гальшка пробує йти, але туман виявляється таким густим, як желе або кисіль. Пробує кричати, але голос глухне ще в горлі.
Проте Гальшці спокійно. Вона чекає.
Попереду на кілька сходин вище Гальшка помічає чиїсь босі ноги. Те, що над ногами, покриває туман. Гальшка розглядає ноги. Їй подобаються ці ноги. Таких гарних ніг вона ще ніколи не бачила. Пальці, хоч і грубуваті, однак кожен дуже гарної форми. Шкіра біла як молоко. Гальшці хочеться припасти до цих ніг, притулитися до них усім тілом і плакати.
– Це ти?
– питає Гальшка, але не голосом.
– А як ти думаєш?
– Думаю, що ти.
– Нехай тоді так буде.
Гальшці затишно, як ніколи досі в житті. Ніби все погане скінчилося і вже не повториться. Тіло невагоме, от-от полетить, а може, й вже летить, тільки Гальшка про це не здогадується.
– Мені сорок три роки, - чомусь каже вона, - мене звати Гальшка. Я продаю на Фрунзе овочі і фрукти. У мене свій лоток. Модний. Закривається на колодку.