Звірослов

Малярчук Таня

Фаня клацає камерою, індіанець дякує і губиться поміж людьми.

– Пазь, це ти зробив?

– Що?

– Кактуси. Я ж їх викинула.

– А вони, бачиш, зацвіли.

– Кілограм шоколадних цукерок, будь ласка.

Підстаркувата знервована продавщиця кондитерського відділу поважно поправляє свій чепець.

– Яких саме?!

– А які є?

– Чоловіче! У мене тридцять видів шоколадних цукерок!

Пазьо перехиляється через прилавок, хапає продавщицю за голову і лупить нею по електронній вазі. Продавщиця чи то від болю, чи то від несподіванки м’якне. Важко бухкається на підлогу, спантеличено вирячивши очі.

– Тепер слухайте уважно, - каже Пазьо.
– По сто грамів грильяжних, желейних, «Ліщини», якщо

свіжа, «Білочки», «Корівки», «Червоного маку», «Вишні в шоколаді», «Чорносливу в шоколаді», «Прометею» і «Пташиного молока». І попрошу швидко. Я спізнююся.

На мене чекає Фаня.

Lepus europaeus (заєць)

1

Гальшка Гулевич, тільки-но почало темніти, крикнула покупцям, що товпилися біля її лотка з овочами і фруктами:

– Я вже закриваюсь! Не стійте в черзі! Он на сусідній розкладці є всьо то саме. Йдіть туди!

Гальшка дуже не любить цей район, і цей базар, і цих покупців, які купують саму лишень картоплю.

– Ти їм і апельсини, - бурмоче Гальшка собі під ніс, - і мандарини, і ківі, і міноли, і найкращі банани, і навіть персики в березні! А вони беруть саму лишень картоплю. Картопля в цьому районі - основний продукт. Картопля тут - і овоч, і фрукт, і м’ясо.

Гальшка, зі свічкою в одній руці, а з сигаретою в другій, похапцем береться збирати непроданий товар в ящики на завтра.

– На картоплі багато не вторгуєш, - продовжує бурмотіти вона.
– На картоплі на хату не заробиш. У Трускавець відпочивати не поїдеш. Доброї косметики собі не купиш. І чому картопля така дешева? От якби вона була дорога, хоча б така, як березневі персики, то я би продавала її з радістю. Мила би її перед продажем, натирала б до блиску, оббризкувала б водою, або - що вже там?!
– на дешевенькі парфуми не поскупилась би. Картопля загалом не така вже й недобра. Вона швидко готується, має приємний ніжний смак, добре пасує до всілякого м’яса, і взагалі до всього пасує, окрім солодкого. Її можна варити, смажити, запікати, тушкувати, терти, фарширувати. Не знаю, чи можна консервувати. Але нащо картоплю консервувати? Її цілий рік хоч греблю гати, хоч об стіну товчи, хоч мух бий. І звідки її так багато? Якби було менше, то коштувала б дорожче. Попит - пропозиція. Я на цьому розуміюся.
– Гальшка всміхається сама до себе.
– От якби картоплі було менше!… Правда, тут є одна небезпека. Споживачі картоплі більше платити за картоплю не будуть. Я їх знаю - цих жлобів-голодранців. Вони просто на макарони перейдуть. А макарони - це вже не моя парафія. За макаронами - у гастроном. Я продаю тільки овочі і фрукти.

Гальшка знімає зафуцовану робу, одягає свою демісезонну куртку, абияк причісується, підкурює нову сигарету від попередньої і зачиняє лоток на колодку.

– Завтра мене не буде, - кричить Гальшка сусідній продавщиці.

– Чого це?

– Важні діла!

– Ну дивися, бо овочі погниють. Їх треба спродати.

– Мої не погниють. Вони хімічні.

– Та в мене теж не гірші, але все одно, йоб їх мать, гниють.

– А ти їх оббризкуєш?

– Чим?

– А-а-а!
– багатозначно акає Гальшка і йде з базару.

Ось вона чимчикує в бік тролейбусної зупинки. Ви її дуже добре можете тепер роздивитися. Гальшка в міру товстенька, надміру загримована, у куртці зі шкірзамінника, в чорних чоботях на платформі, з чорною блискучою сумочкою через плече, на якій красуються дві фірмові літери від «Дольче і Ґабана». Словом, вона ніяка. Ви зустрічаєте таких жіночок у день силу-силенну, але не звертаєте на них уваги. Вони цього і не вимагають. Вони живуть поруч з вами тихо, непомітно і

продуктивно. Як щури, які, згідно з останніми дослідженнями, знаходяться від кожнісінької на планеті людини на відстані максимум у п’ять метрів. Подумайте. Обнишпоріть навколишню п'ятиметрову територію і обов’язково знайдете щура. Тіль ки не треба його боятися. Не треба лементувати, не треба здіймати з цього приводу рейвах. Щури жили поруч з вами і будуть жити. На те вони і є. Вони сіренькі, маленькі, нешкідливі, порпаються в сміттєвих баках і прочищають стічні труби. Носять своє потомство на плечах з однієї нірки в іншу. Бігають туди-сюди в безперервних пошуках їжі. Роками. Століттями. Тисячоліттями. І залишаються при цьому невидимими. Ви не звертаєте на них уваги. Ви дивитеся їм в очі і не бачите їх. Вони й не вимагають більшого. Їхнє життя повноцінне лише за однієї умови - залишатися непомітними.

Гальшка чекає на тролейбус. Вона визирає його терпляче, не зводячи погляду з лінії горизонту. Кілька маршруток, які Гальшці підходять, повільно проїжджають повз, але вона не реагує. Гальшка принципово не їздить маршрутками, бо вони дорожчі на одну гривню. Тридцять днів у місяці - тридцять зайвих гривень з кишені.

Нарешті під’їжджає напівпорожній тролейбус, і Гальшка в нього заходить. Тролейбусами їздять усе менше і менше, думає вона. Усі перебралися в маршрутки. А чим маршрутки кращі? Людей повно - їдеш як тюлька в банці і платиш за таку їзду на гривню більше. Так. Тролейбус, може, й повільніший трохи, але не набагато. Повільність тролейбусів - це стереотип. Вони дуже швидкі. Дуже. Деколи навіть треба триматися за поручень, щоб не впасти - так швидко тролейбус може їхати.

Якщо чесно, то Гальшка, обираючи тролейбус, економить більше, ніж одну гривню. Вона економить гривню і п’ятдесят копійок. Бо в тролейбусі Гальшка взагалі не платить за проїзд.

А нащо мені платити?
– думає вона. За що я повинна їм платити? Сидіння обдерті, у проходах насмічено, щоб не сказати наригано, навколо одні п’яні і наркомани. За що я маю платити?!

Коли підходить контролер, що буває вкрай рідко, Гальшка втуплюється у вікно і вперто мовчить. Головне - на контролера не дивитися. Як би він не кричав, що б не говорив, чим би не погрожував. Не дивитися, і все. Ніби ти глуха. Контролер нічого тобі не зробить, бо не має права. Гальшка добре знає закони, без знання законів довго не протягнеш. Як знаєш закони - ти пан. Як не знаєш - пропав. Тебе обдурять, обдеруть, виставлять на всезагальний посміх, і вважай - душевна травма на все життя.

Є ще ліпший спосіб поводження з контролерами. Бо мовчати і дивитися у вікно - справа не з приємних. Соромно, знаєте. Усі на тебе дивляться. Осуджують тебе. Всередині коти шкребуться. Іноді трапляються такі гостроязикі контролери, що можуть на весь вечір настрій зіпсувати. Сунеш додому як сновида. Жити не хочеться.

Бери - і стріляйся. Ненавидиш і себе, і ті п’ятдесят копійок, і все найкраще у світі.

Є інший спосіб. Гальшка бачила неодноразово, як його прокручував - і, повірте, досить вдало - один незнайомий чолов’яга, регулярний пасажир цієї тролейбусної лінії. Не багатий, але й не бідний. Середнього віку, з вигляду нормальний, лице опухле від алкоголю, але не сильно. Є в ньому щось приємне. А головне - він дуже хитрий. І сміливий. Бо Гальшка на таке не здатна.

Його спосіб ось який.

Сидить собі в напівпорожньому тролейбусі. Їде. Аж тут приходить контролер і вимагає квиток або гроші. Цей чоловік з радістю, з неабиякою охотою заходиться порпатись у кишенях куртки. Жваво так. Видно, що готовий заплатити. Контролер чекає. Чоловік порпається в кишенях куртки, вивертає кишені назовні - нічого. Жодної копійки. Переходить на кишені штанів. Так само порожньо. Контролер з нетерпінням повторює: «Оплачуємо проїзд». Чоловік: «Зараз-зараз, хвилинку, уже даю». При цьому він починає розстібати куртку. Усі - і пасажири, і контролер - притихають з цікавістю, що буде далі. Під курткою в чоловіка нічого немає - голе тіло. Голісіньке.