Звірослов
Шрифт:
Через місяць Ваня не вмер.
Нічого, думав він, значить, я вмру за три дні до вісімнадцятого квітня, мого дня народження.
І починав новий відлік.
Переживав день народження і встановлював нову дату - перше травня, день солідарності трудящих. І так далі два роки.
У ту ніч, коли Ваня бетономішалкою збив на проспекті Маяковського Гальшку Гулевич, якраз виповнювалася чергова дата смерті.
Нічого, спокійно подумав Ваня, віддираючи з асфальту приплющені сирні палички, як не сьогодні,
– Ви знайшли її?
– Ви знаєте, усе не мав часу, дуже багато роботи навалилось. Але я обіцяю на днях туди заглянути.
Гальшка розчарована. Вона вже може сидіти. На правій щоці гігантський набряклий синець.
– Ви не переживайте, - торохтить Ваня, - якщо копійка справді там була, на дорозі, то її навряд чи хтось знайде раніше. Там постійно машини їздять. Рух сумашедший. Хто буде по дорозі вдень ходити? А вночі машин нема, зато копійку в темноті так просто не знайдеш. Треба знати, що вона там є. Вам, чесно кажучи, повезло, що копійка котилася.
– І за мить додав: - Дуже странно, що вона котилася.
– Я згадую все знову і знову, - каже Гальшка, - і дійсно, не можу поняти, чого вона, та копійка, котилася. Хтось мусив її кинути, правда? Щоб вона покотилася.
Ваня кладе на тумбу поруч з Гальшчиним ліжком торбину з апельсинами.
– Ось, знову вам приніс. Але це не ті самі!
Чого він ходить до мене, думає Гальшка, що йому треба?
– А ви не роздивилися копійку?
– питає Ваня.
– Роздивилася, аякже! Бородата голова в профіль і рік 1899-й!
– Такі подробиці… це тоже странно… як ви могли розгледіти рік випуску? У темноті…
– А розгледіла!
Ваня замислено похитує головою, щось зважує.
– Я, знаєте, хочу купити собі соковижималку, - раптом каже.
– Люблю соки давити.
– Ну так. Це дуже корисно. Але треба багато фруктів купувати.
– Що ви?! Я вже все порахував. На стаканчик соку йде одна апельсина й одне яблуко. Або дві апельсини. Або два яблука.
Що йому від мене треба?
– думає Гальшка. Якийсь странний. Гальшка боїться «странних».
– Соковижималки, напевно, дорогі…
– Не такі вже й дорогі, - з готовністю заперечує Ваня.
– Гривень триста. Але раз купив і на всю жизнь будеш мати!
Гальшка уявляє собі мініатюрний апарат з вичавлення соків, і своє життя, і як вона сидить решту цього життя за столом і давить соки різних кольорів у різні склянки. А потім змішує їх, і куштує, і не відчуває ніякої радості.
– Ви гурман, - каже Гальшка, тільки щоб щось сказати.
– Я люблю смачне.
Забинтована з ніг до голови істота на сусідньому ліжку нервово сіпається.
–
– Я можу тижнями на одній картоплі бути. І взагалі - я хочу спати.
– Так-так, я вже йду, - Ваня підводиться.
– Виздоровлюйте.
І не подумаю, чомусь хоче крикнути Гальшка, але натомість просто заплющує очі.
Я не якась там принцеса, думає Гальшка. Я не маю на що нарікати. Принцесам треба безперервно скиглити, це їхня професія, а мені не можна. Я маю, що заслужила. Тобто нічого не маю.
Ось Гальшка, як завжди, після роботи заходить у супермаркет «Край» і, безжально минаючи молочні, м’ясні і горілчані вироби, йде прямо до відділу хлібів і булок. Чує нав’язливий запах щойно спечених сирних паличок. У супермаркеті «Край» печуть свої сирні палички. Тут є міні-пекарня. Тут є пекар Серьожа.
Гальшка підходить до порожніх кошиків і чекає, коли пекар Серьожа викладе сюди з печі гарячі сирні палички. Гальшка буде першою в черзі. Вона так робить завжди. Знає розклад роботи печі напам’ять.
Пекар Серьожа підвозить на візку останню на сьогодні партію сирних паличок.
– А ось і ви, - усміхається він до Гальшки.
– Знову за сирними паличками?
– Канєшно, - так само всміхаючись відповідає Гальшка і вдягає целофанову рукавичку, щоб накидати собі в торбину сирного багатства.
– Ви мій постійний клієнт, - каже пекар Серьожа.
– Я люблю сирні палички. Я ними вечеряю. Інакше не можу заснути. Ви зараз додому?
Останнє питання Гальшка вимовляє напрочуд спокійно, так ніби між іншим, ніби її це насправді зовсім не цікавить.
– Додому.
– Ну то я можу вас почекати і підемо разом, - усе тим же безпечним тоном пропонує Гальшка.
– Давайте. Я скоро.
Пекар Серьожа зникає в підсобці, а Гальшка продовжує акуратно складати собі в торбину сирні палички. Уже десять. Боже, нащо мені так багато?!
Пекар Серьожа, перевдягнений, зачиняє підсобку і біля виходу із супермаркету зустрічає Гальшку. Гальшка чекає на нього.
Знову він у сорочці, нервово думає вона. Чого він знову її натяг? Не люблю, коли він такий елегантний.
– Ви живете в сусідньому будинку, правда?
– весело питає пекар Серьожа.
– Так. У тому, що навпроти. Ми можемо перегукуватися з балконів, - і Гальшка гигоче.
Вони спускаються сходами на тротуар і деякий час повільно рухаються вздовж проспекту Маяковського. Гальшка намагається йти ще повільніше. Намагається сказати щось важливе, щось, що його зачепить.
– А ви де вчилися на пекаря?
– Уявляєте, - відповідає пекар Серьожа, - ніде. Я з дитинства вмів пекти булки. Потім в армії був головним кухарем. Там управлявся на солдатах.