Звірослов
Шрифт:
Гальшка бачить тільки ноги, але відчуває його присутність фізично. Від нього віддає свіжістю і холодком. Щось подібне можна відчути, коли різко відкрити влітку холодильник.
– Я знаю все про тебе, - каже він.
– Не так і багато, чесно кажучи.
Гальшка присоромлено хнюпить голову. Бурмоче:
– Тут нема з чого дивуватися, я не якась там принцеса.
– Ти ще можеш усе змінити.
Я читала все це в баптистських журналах, думає Гальшка.
Каже:
–
Її співбесідник здивований:
– Не хочеш? Дивно. Усі люди, як правило, хочуть.
– А я не хочу.
– А я не вірю.
Гальшка мнеться.
– Ну, - каже, - є тільки одне, що би я хотіла змінити.
– Що це?
– Я не можу сказати. Мені стидно таке казати ТОБІ.
– Не встидайся. Мені ще й не таке говорили. Я все витримаю.
– Я би хотіла… - Гальшка замовкає.
– Ні, не можу! Не можу сказати!
– Гальшко, ти мнешся, як дев’ятикласниця, їй-богу!
– Добре, - Гальшка для мужності набирає повні легені тутешнього повітря і видає: - Я би хотіла бути багатою! Хочу мати багато грошей!
Тиша.
– Бачиш, я попереджала, що це дурниця. Не в грошах щастя… Мені з дитинства так говорили, але… Я би хотіла попробувати, знаєш? Щоб у мене було дуже багато грошей, щоб про них навіть не думала, щоб могла робити все, що захочу.
– І що б ти зробила, Гальшко, з грошима?
– Я би, - міркує вголос Гальшка, - я би поїхала на острів Балі.
– І все?
– Та нє, ясно!
– вигукує Гальшка сміючись.
– Ще я би собі все купувала!
– Що все?
– Усе, - Гальшка намагається жестами висловитися зрозуміліше, - усе, розумієш мене?
– Не дуже.
– Що тут незрозумілого?!
– Гальшка сплескує в долоні.
– Я би пішла в «Альта-центр» на Петрівці і купила б собі ВСЕ.
Отямлюється в лікарняній палаті і бачить незнайомого чоловіка. Той сидить на краєчку її ліжка.
– Добрий день, - каже незнайомий чоловік, помітивши, що Гальшка розплющила очі, - ви мене пам’ятаєте?
Гальшка заперечно хитає головою.
– Ну, це я!
– чоловік дуже хоче, щоб Гальшка його згадала.
– Я вас учора збив на бетономішалці! Згадали? Ви мені сирні палички дозволили з’їсти!
Гальшці стає смішно. Чоловік збентежений.
– Я жива?
– шепоче Гальшка.
– Дуже навіть, я б сказав, - незнайомий чоловік знову присідає на краєчок Гальшчиного ліжка.
– Могло бути куди гірше. А так лише пару кісток собі поламали, і щось там, я вже забув, що іменно, в животі лопнуло.
– А вам що треба? Чого прийшли? Я заяву не буду подавати, успокойтесь.
– Та я просто прийшов!
–
– Щоб дізнатися, як ви себе почуваєте.
Деякий час мовчать. Вивчають одне одного. Пацієнти на сусідніх ліжках ліниво постогнують.
– Я вам апельсини приніс, - каже чоловік, - але вам не можна, так що я заберу їх назад, щоб не пропали.
– Як вас звати?
– Іван… Ваня… Іван Іванович Хропко.
Гальшка всміхається, долаючи біль.
– Що? Чого ви смієтесь?
– допитується Ваня.
– З моєї фамілії? Звичайна фамілія! Вона мені пасує. Я хроплю. Дуже хроплю. Зі мною ніхто в одній кімнаті спати не може.
Ваня каже це з гордістю.
– Слухайте, а що ви там на трасі робили, га?
– змінює тему Ваня.
Гальшка мовчить.
– Я нікому не скажу, мені просто інтересно. Ви там щось шукали, правда?
– Ви мені не повірите.
– Повірю! Я У ВСЬО ВІРЮ!
– б’ється в груди Ваня.
– Я шукала золоту копійку. Копійка котилася, а я хотіла її догнати.
– Ваша копійка?
– Ні.
– Ого! А ви впевнені, що то була копійка?
– Впевнена.
– І що золота?
– Золота.
– Як ви можете бути впевнені, що золота?
– Копійка так блистіла, що мені сліпило очі.
Ваня зачудовано роззявив рота.
– Підіть туди, Ваня, пошукайте її, - несподівано просить Гальшка.
– Вона мусить десь там бути. Я вас дуже прошу. Знайдіть її.
– Даже не знаю… - Ваня вагається.
– Треба йти вночі, бо вдень на проспекті багато машин.
– Це я би і сам поняв. Але я не понімаю, чому копійка котилася. Її мусив хтось кинути на трасу, щоб вона котилася.
Гальшка не знає, що сказати. Відвертає голову до вікна.
– Може, там ще хтось був, га?
– допитується Ваня.
– Хтось третій.
– Нікого не було. Тільки я і копійка.
– Странно. Дуже странно. Але знаєте, Гальшка, це як з хропінням. Мені всі кажуть, що я дуже хроплю, але сам я ніколи свого хропоту не чув. І ніколи не почую. Розумієте, до чого я веду?
Гальшка не розуміє.
– Я веду до того, що у світі може щось відбуватися і без нас. Тобто з нами, але так, що ми не знаємо. І треба в усе вірити. От я можу кричати, що не хроплю, бо я ніколи не чув свого хропоту, але ж я таки хроплю! І кому від того буде легше, що я не вірю у своє хропіння?! Нікому. І мені теж не буде легше. Зі мною все одно ніхто не буде хотіти спати в одній кімнаті. Тому, - робить висновок Ваня, - треба у все вірити. І я вам вірю.