Звірослов

Малярчук Таня

Гальшка бачить тільки ноги, але відчуває його присутність фізично. Від нього віддає свіжістю і холодком. Щось подібне можна відчути, коли різко відкрити влітку холодильник.

– Я знаю все про тебе, - каже він.
– Не так і багато, чесно кажучи.

Гальшка присоромлено хнюпить голову. Бурмоче:

– Тут нема з чого дивуватися, я не якась там принцеса.

– Ти ще можеш усе змінити.

Я читала все це в баптистських журналах, думає Гальшка.

Каже:

–

Я не хочу нічого змінювати.

Її співбесідник здивований:

– Не хочеш? Дивно. Усі люди, як правило, хочуть.

– А я не хочу.

– А я не вірю.

Гальшка мнеться.

– Ну, - каже, - є тільки одне, що би я хотіла змінити.

– Що це?

– Я не можу сказати. Мені стидно таке казати ТОБІ.

– Не встидайся. Мені ще й не таке говорили. Я все витримаю.

– Я би хотіла… - Гальшка замовкає.
– Ні, не можу! Не можу сказати!

– Гальшко, ти мнешся, як дев’ятикласниця, їй-богу!

– Добре, - Гальшка для мужності набирає повні легені тутешнього повітря і видає: - Я би хотіла бути багатою! Хочу мати багато грошей!

Тиша.

– Бачиш, я попереджала, що це дурниця. Не в грошах щастя… Мені з дитинства так говорили, але… Я би хотіла попробувати, знаєш? Щоб у мене було дуже багато грошей, щоб про них навіть не думала, щоб могла робити все, що захочу.

– І що б ти зробила, Гальшко, з грошима?

– Я би, - міркує вголос Гальшка, - я би поїхала на острів Балі.

– І все?

– Та нє, ясно!
– вигукує Гальшка сміючись.
– Ще я би собі все купувала!

– Що все?

– Усе, - Гальшка намагається жестами висловитися зрозуміліше, - усе, розумієш мене?

– Не дуже.

– Що тут незрозумілого?!
– Гальшка сплескує в долоні.
– Я би пішла в «Альта-центр» на Петрівці і купила б собі ВСЕ.

Отямлюється в лікарняній палаті і бачить незнайомого чоловіка. Той сидить на краєчку її ліжка.

– Добрий день, - каже незнайомий чоловік, помітивши, що Гальшка розплющила очі, - ви мене пам’ятаєте?

Гальшка заперечно хитає головою.

– Ну, це я!
– чоловік дуже хоче, щоб Гальшка його згадала.
– Я вас учора збив на бетономішалці! Згадали? Ви мені сирні палички дозволили з’їсти!

Гальшці стає смішно. Чоловік збентежений.

– Я жива?
– шепоче Гальшка.

– Дуже навіть, я б сказав, - незнайомий чоловік знову присідає на краєчок Гальшчиного ліжка.
– Могло бути куди гірше. А так лише пару кісток собі поламали, і щось там, я вже забув, що іменно, в животі лопнуло.

– А вам що треба? Чого прийшли? Я заяву не буду подавати, успокойтесь.

– Та я просто прийшов!
–

обурюється чоловік.
– Щоб дізнатися, як ви себе почуваєте.

Деякий час мовчать. Вивчають одне одного. Пацієнти на сусідніх ліжках ліниво постогнують.

– Я вам апельсини приніс, - каже чоловік, - але вам не можна, так що я заберу їх назад, щоб не пропали.

– Як вас звати?

– Іван… Ваня… Іван Іванович Хропко.

Гальшка всміхається, долаючи біль.

– Що? Чого ви смієтесь?
– допитується Ваня.
– З моєї фамілії? Звичайна фамілія! Вона мені пасує. Я хроплю. Дуже хроплю. Зі мною ніхто в одній кімнаті спати не може.

Ваня каже це з гордістю.

– Слухайте, а що ви там на трасі робили, га?
– змінює тему Ваня.

Гальшка мовчить.

– Я нікому не скажу, мені просто інтересно. Ви там щось шукали, правда?

– Ви мені не повірите.

– Повірю! Я У ВСЬО ВІРЮ!
– б’ється в груди Ваня.

– Я шукала золоту копійку. Копійка котилася, а я хотіла її догнати.

– Ваша копійка?

– Ні.

– Ого! А ви впевнені, що то була копійка?

– Впевнена.

– І що золота?

– Золота.

– Як ви можете бути впевнені, що золота?

– Копійка так блистіла, що мені сліпило очі.

Ваня зачудовано роззявив рота.

– Підіть туди, Ваня, пошукайте її, - несподівано просить Гальшка.
– Вона мусить десь там бути. Я вас дуже прошу. Знайдіть її.

– Даже не знаю… - Ваня вагається.

– Треба йти вночі, бо вдень на проспекті багато машин.

– Це я би і сам поняв. Але я не понімаю, чому копійка котилася. Її мусив хтось кинути на трасу, щоб вона котилася.

Гальшка не знає, що сказати. Відвертає голову до вікна.

– Може, там ще хтось був, га?
– допитується Ваня.
– Хтось третій.

– Нікого не було. Тільки я і копійка.

– Странно. Дуже странно. Але знаєте, Гальшка, це як з хропінням. Мені всі кажуть, що я дуже хроплю, але сам я ніколи свого хропоту не чув. І ніколи не почую. Розумієте, до чого я веду?

Гальшка не розуміє.

– Я веду до того, що у світі може щось відбуватися і без нас. Тобто з нами, але так, що ми не знаємо. І треба в усе вірити. От я можу кричати, що не хроплю, бо я ніколи не чув свого хропоту, але ж я таки хроплю! І кому від того буде легше, що я не вірю у своє хропіння?! Нікому. І мені теж не буде легше. Зі мною все одно ніхто не буде хотіти спати в одній кімнаті. Тому, - робить висновок Ваня, - треба у все вірити. І я вам вірю.

4