Звірослов
Шрифт:
– Бідні солдати!
– театрально викрикує Гальшка.
– Ну не такі вже й бідні. За два роки моєї служби всі солдати поправилися на десять кілограмів. Деякі на більше.
Підземний перехід. У переході темно, миготить лише одна лампа десь посередині. Гальшка каже:
– На мене тут одного разу напали хулігани.
– Ужас! І що?
– Нічо. Тікали так, що аж гай шумів.
– О, то ви, я бачу, сильна жінка.
– Сильна. Але деколи хочеться побути слабкою. Пекар Серьожа нічого
По той бік проспекту Маяковського їхні шляхи розходяться.
– До зустрічі.
– Так-так, до зустрічі.
Гальшка самотньо плентається алейкою до свого будинку.
Чого він був у сорочці?
– єдине, що вона думає.
Біля сміттєвих ящиків зупиняється, виймає з сумочки «Дольче і Ґабана» торбину сирних паличок і без анінайменших вагань викидає їх геть.
– Мене скоро випишуть. Я вже сама ходжу в туалет. Правда, ребра болять, десь отут, - і Гальшка показує, де саме.
– Як гарно, - радіє Ваня.
Він виймає з рюкзака літрову банку і гордо простягає її Гальшці.
– Я купив соковижималку. Триста тридцять гривень. Надавив вам соку. Всьо помішав: і апельсини, і яблука, і моркву, і навіть один буряк. Дуже корисно.
Гальшка відкриває банку з соком і підносить до лиця, щоб понюхати її вміст.
– Та дякую, але не треба було. Я казала, я не фанат соків.
– Щоб їх пити, не обов’язково бути фанатом, - Ваня дуже собою пишається.
Що йому від мене треба?
– думає Гальшка. Чого він приходить?
– У вас є діти?
– питає Ваня.
– Вибачте, якщо пхаю ніс не у свою справу…
– Немає. Нічого, прошу… А у вас?
– І в мене немає.
– Якісь ми обоє такі - нічого не маємо.
Гальшка знову це відчуває - сум і порожнечу. Біль десь отут.
– Ну чого, - жваво заперечує Ваня, - ми дещо маємо. Я, наприклад, маю соковижималку.
Гальшка похапцем зачиняє свій лоток з фруктами і овочами.
– Я вже закриваюсь! Не стійте в черзі! Он на сусідній розкладці є всьо то саме. Йдіть туди!
Який гидкий район, який гидкий базар, думає Гальшка, припалюючи нову сигарету від щойно докуреної. Тут картопля - основний продукт. Картопля тут і овоч, і фрукт, і м’ясо.
– Завтра мене не буде, - кричить Гальшка сусідній продавщиці.
– Чого це?
– Важні діла!
– Ну дивися, бо овочі погниють. Їх треба спродати.
– Мої не погниють. Вони хімічні.
– Та в мене теж не гірші, але все одно, йоб їх мать, гниють.
– А ти їх оббризкуєш?
– Чим?
– А-а-а!
– багатозначно акає Гальшка і йде з базару.
Завтра мене не буде, думає Гальшка по дорозі на тролейбусну зупинку. Завтра в мене важливий день.
Не можна все життя ховатися під стіл, треба деколи і на стіл вилізти, - так думає Гальшка.
Від думки про торт у Гальшки перед очима з’являється кошик зі щойно спеченими сирними паличками, і вона гидливо кривиться.
Не можу їх уже їсти, але ще трохи потерплю. Ще зовсім трохи.
Сідає в тролейбус і довго теліпається нічним містом. Проїжджає Московський міст. На проспекті Маяковського розчісується і підмальовує губи. З наближенням своєї зупинки все більше непокоїться.
Мені немає чого боятися, мушу взяти себе в руки, думає Гальшка. Ну, подивися на себе! Що ти втрачаєш? Ти не робиш нічого постидного! Он, деякі женщіни чергують на кладовищах, щоб підчепити самотніх чоловіків. Так-так, ходять на кладовище і полюють на вдовців, що оплакують своїх жон. Я таке не роблю. Я горда і чесна. Ну, може, не зовсім чесна, але горда - це точно. Мені б ноги відсохли ходити по цвинтарях. Срам! І як потом з тим мужиком жити?!
Гальшка запливає в супермаркет «Край», сповнена гордого усвідомлення власних чеснот. Минає молочний, м’ясний і горілчаний відділи, упевнено прямує до хлібів і булок.
Якраз вчасно, радіє. Пекар Серьожа викладає з печі сирні палички.
Якби не знала, яке воно на смак, думає Гальшка, подумала б, що то злитки золота. І всміхається сама до себе.
– Ви якраз вчасно, - каже пекар Серьожа.
– Мені повезло.
Гальшка одягає на руку целофанову рукавичку і кладе в торбину чотири сирні палички. Боковим зором спостерігає за Серьожею. Щоб не пропустити момент.
Нарешті каже:
– Я тут подумала, може, навчите мене їх пекти? А то я як наркоманка, хожу в цей супермаркет кожного вечора. Чесно, якась завісіма стала. Даже страшно. Не знаю, що буду робити, якщо магазин закриють або ви перейдете на іншу роботу…
– Нема проблем, тут нема що вчитися.
– Так прийдіть до мене! Наочно все покажете-розкажете. Я буду пекти під вашим командуванієм.
Гальшка завмирає. Увесь супермаркет завмирає.
– У мене, знаєте, не так багато вільного часу, - відповідає пекар Серьожа.
– Але можна організувати.
Гальшка полегшено видихає повітря з грудей.
– Давайте завтра. У вас завтра вихідний, правда?
– Вихідний. Але завтра я не можу, - і, кажучи це, пекар Серьожа йде в підсобку перевдягатися.
Не треба було так тиснути, думає Гальшка. Дурна. Дурна.
Вона не знає, чи радіти їй, чи плакати. Голова йде обертом. У вухах шумить.
Гальшка розраховується на касі за сирні палички, і вони здаються їй такими тяжкими, як тонна цементу, ні, як тонна бетону. Треба якомога швидше їх позбутися.