Звірослов
Шрифт:
– Не приходити? Але чого?! Тобі погано зі мною? Я тебе не задовольняю? Ми всього три дні, як познайомились ближче. Я так швидко тобі набрид?
– Справа не в тому. Я просто звикла бути сама.
Валєра підривається з ліжка і нашвидкуруч збирає розкиданий по підлозі одяг.
– Не розумію таких жіночих штучок!
– кричить він.
– «Звикла бути сама»! Так і скажи, що не подобаюся тобі, що не хочеш бути зі мною! Тільки, прошу, не треба розводити поезію!
Він з гуркотом йде геть, а Машка залишається лежати в темряві.
Вона нічого не думає. Їй добре. Їй уже не самотньо.
Трьох
Thysania agrippina (метелик)
На миронівському вокзалі особливо гарно цієї пори року. Хто був тут у кінці травня, той знає. Той напевно це відчував - ніби стоїш чужаком посеред якої-небудь монументальної віденської площі, широкої, білої і мармурової. Навколо безліч незнайомих людей з клунками, циганські табори з візочками, валізами і замурзаними дітьми на руках, спітнілі від несподівано палючого сонця міліціонери, два сміттєві кошики, і з одного валить густий дим (це якраз зайнялась твоя недбало загашена сигарета), акуратні пофарбовані лавки вздовж низького парканчика, урочисто білі післявеликодні бордюрчики, шість-сім абсолютно ідентичних кіосків з пивом і «снікерсами», - і пиріжки з картоплею.
Вони неодмінно мусять бути - ці пиріжки. Їх продає якась традиційно товстувата, нічим не примітна жіночка років сорока, хоча, врешті, її вік не має абсолютно ніякого значення.
До електрички на Київ ще двадцять хвилин. Часу якраз вистачає. Ти майже автоматично, не спиняючись на продавщиці поглядом, виймаєш з кишені дріб’язок, нетерпляче поцокуєш зависокими, як на чоловічі туфлі, підборами, кажеш собі «не сутулься» або щось подібне - і ось пиріжок у твоїх руках. Пахучий. Парує. Ти його хочеш. Ліниво прогулюючись платформою, з апетитом наминаєш в’язке тісто, яке, чесно кажучи, добре лише тим, що гаряче. Пальці в олії. Масні губи поблискують на несподівано яскравому травневому сонці.
Але нащо він мені здався, думаєш ти і викидаєш з’їдений до половини пиріжок геть. От колись, у дитинстві, ото були справжні пиріжки!
17:52. Прибуває київська електричка. Люди з усіх сторін кидаються до вагонів, пхаються з клунками і замурзаними дітьми всередину, бо їм уже обридла ця псевдовіденська площа, і кіоски, і мармур, а ти стоїш, де стояв, і знуджено за всім спостерігаєш.
Цієї пори року тут особливо гарно, думаєш ти. Береш до рук гучномовець, котрий весь час теліпався за спиною, набираєш повні легені повітря й увічливо оголошуєш:
– Шановні пасажири! Наполегливо просимо вас купувати квитки для проїзду в електропоїздах у касах вокзалу. Інакше керівництво Укрзалізниці буде змушене вдатися до крайніх заходів і скоротити кількість електропоїздів на лінії Київ - Миронівка.
Жанці не потрібно купувати квиток. Вона рідко виїжджає з Миронівки, хоча більшість свого часу ось уже кілька років проводить на вокзалі. Сидить собі на лавочці і дивиться на великий
Жанка не якась там недоумкувата каліка. Якби хотіла, то могла б і поїхати кудись - надовго чи просто на екскурсію. Друзі і рідні неодноразово радили Жанці розвіятися, побачити світ, однак Жанка не відчуває в цьому потреби. Де можна побачити більше, ніж на вокзалі? Вокзал - це точка перетину світів. Тут Жанка слідкує за часом. Тримає його в руках.
– Оце мужчина… - каже до Жанки її подруга Ірма Іванівна.
– Ти про кого?
– Жанка вдає, ніби не розуміє.
– Про нього… - Ірма Іванівна киває головою на чоловіка з гучномовцем. Той уже втретє погрожує законослухняним пасажирам Укрзалізниці скоротити кількість електропоїздів на лінії Київ - Миронівка.
– Такий симпатичний, правда?
– Не знаю. Не помічала.
– Або брешеш, або сліпа.
Жанка рефлективно поправляє на переніссі старі окуляри в товстій оправі.
– Ти, Жанка, дурна. Скільки часу тут проводиш, на цьому грьобаному вокзалі, а ще жодного разу з ним не заговорила.
– А що він може мені сказати?
– Ой, я тебе прошу. Хіба чоловіки для того, щоб говорити?!
– А для чого?
Ірма Іванівна фиркає. Жанка її нервує.
– Спорю, ти ще ніколи не цілувалась!
– каже Ірма Іванівна.
– Не кричи, Ірма. Я сім років була замужем.
– Ти?! Ніколи б не подумала!
– Хіба я тебе прошу, щоб ти думала?
Годинник на вежі показує 17:45. Через сім хвилин прибуде електричка з Києва. У Жанки ще сім хвилин.
– А що сталося з твоїм чоловіком?
– питає Ірма Іванівна.
Жанка знімає окуляри, безнадійно втупившись кудись у простір поперед себе. Їй немає що втрачати. Залишилося сім хвилин.
– То що з твоїм чоловіком?
– Нічого. Живе собі.
– А ти?
– І я собі живу.
П’ять хвилин. Жанка відчуває, як очі наливаються червоною безнадією. У горлі спазм, який хочеться викрикнути, виригнути, виплюнути із себе або затовкти так глибоко, щоб аж утратити від болю свідомість.
Три хвилини.
– Жанка, а скільки тобі років?
– Ірма Іванівна сьогодні напрочуд уважна.
– Багато.
Хвилина. Жанка стискає кулаки. Їй хочеться тікати звідси якомога швидше і далі. Зникнути. Більше не терпіти. Закопати себе в землю. Пожбурити в небо. Зробити хоча б що-небудь. Вирізати середину, посікти на шматки і згодувати голодним псам.
– Слухай, - обурюється Ірма Іванівна.
– Не хочеш говорити, то так і скажи. Теж мені, недотрога.
– Ірма, не обіжайся, я трохи погано себе почуваю.
На платформу тихо, ніби змія, підповзає київська електричка. Жанка заплющує очі. Усе. Кінець.
З електрички виходять пасажири. Більшість з них - тутешні, і Жанка всіх їх знає. Їздили до Києва продавати молоко-сир-сметану і, підзаробивши грошей, повертаються назад, щоб зіпсувати Жанці життя.
– Жануся, як торг?
– веселеньким басом заговорює до Жанки чолов’яга в чорній шкірянці і кросівках «Аbibas».
– Добре, - ледь чутно відповідає Жануся.
– Видно, не дуже, раз відповідаєш так, ніби вмерла. Ну, зараз поправимо діла. А давай-но мені п’ять. І дивися, щоб найкращих!