Звірослов
Шрифт:
Поволі суне до виходу, раптом б’є себе по чолі і повертається на касу, удаючи, ніби щось забула. Чекає на нього. Хоче ще раз на нього подивитися.
Пекар Серьожа одягнений у сорочку й акуратну темно-синю краватку. Дуже поспішає.
– Ви такий елегантний, напевно, неспроста, - Гальшка збирає всю свою волю, щоб не виглядати зацікавленою.
Пекар Серьожа потискує плечима. Гальшка майже біжить услід за ним.
– От скажіть мені чесно, Серьожа, що це значить, коли чоловік надіває сорочку і галстук?
– Є такі чоловіки, які носять сорочки постоянно.
– А якщо не постоянно?
– Тоді мають яку-то ділову зустріч.
Гальшка пильно розглядає його, фіксує кожен його рух і жест, вивчає кожен мускул на обличчі.
– Ви, Серьожа, зараз навряд чи на ділову зустріч спішите.
Серьожа багатозначно всміхається.
– А ви дуже спостережлива женщіна. І так всьо знаєте.
На сходах він на мить зупиняється, щоб попрощатися:
– Сьогодні нам не по дорозі, ізвіняйте, - і зникає в протилежному від звичного напрямку.
Гальшка не в змозі витиснути із себе бодай «до побачення», просто киває. Як робот, спускається на тротуар проспекту Маяковського. Сумочка з сирними паличками пригинає її до землі, наче справді важить тонну.
– Який веселенький побіг, - бурмоче Гальшка вголос, - дивись, не споткнись! Нужен ти мені сто років!
Перетинає горою проспект Маяковського. Тихо. Немає жодного автомобіля.
Гальшці хочеться плакати, але вона вчасно згадує, що плачуть тільки принцеси. Ледве пересуває ноги.
– Котися ти під три чорти. І ти, і твої задрипані сирники!
На середині траси щось зблискує. Зблискує і котиться. Гальшка розгублено протирає очі. Що це таке? Асфальтом котиться золота монета.
Ваня вслухається в чоловічий голос каналу «24». Деколи чоловічий голос чергується з жіночим, і жіночий Вані теж подобається.
Між ними шури-мури, думає Ваня, он як заграють одне з одним.
За останній рік в Україні зменшилося поголів’я великої рогатої худоби на тридцять відсотків.
У манільському національному зоопарку коали не мають що їсти. Чотири евкаліпти, листям яких харчувалися коали, з невідомих причин одночасно всохли. Для того, щоб виросли нові евкаліпти, треба мінімум сто років.
Ваня лежить на ліжку й пробує задрімати. Йому вперше за довгий час затишно вдома. Він не відчуває ані страху, ані неспокою. Мініатюрний соковитискач урочисто покоїться в кухні на столі, і Вані добре видно його з ліжка. Соковитискач гріє йому серце.
Ванині денні демони, як завжди, шурхотять балахонами по кутках кімнати, але Ваня їх не боїться. Навпаки, йому приємна їхня присутність.
– Тепер вам не так сумно, нє?
– питає
– Не так, - шепочуть денні демони.
– Нам не сумно.
– То давайте нарешті поговоримо як люди! Хто ви? Звідки ви прийшли?
– Ми прийшли з пустель, - шепочуть демони.
– Я так і знав! І як там?
– Спекотно. Дуже спекотно. А вночі холодно.
– Бідні, - співчутливо прицмокує Ваня.
– А скорпіони в пустелях є?
– Багато.
– А верблюди?
– І верблюди є. Двогорбі й одногорбі.
– Верблюди, напевно, великі, - розмірковує Ваня.
– Великі, - підтверджують денні демони, - у цю кімнату тільки один умістився б. Але у двері б не пройшов.
– Ти глянь!
Ваня відкриває платтяну шафу і пересуває вішаки.
– Ви говоріть, говоріть, - каже денним демонам.
– Я вас уважно слухаю.
Сам же знаходить те, що шукав, - свою єдину сорочку, куплену багато років тому на весілля однокурсника. Сорочка біла в голубу клітинку.
– Навіщо тобі сорочка?
– питають гості з пустель.
– Хочу сьогодні гарно виглядати, - і Ваня замріяно всміхається сам до себе.
– Ти і так непогано виглядаєш.
– Хочу ще ліпше. Хочу їй сподобатися.
– Кому? Марині?
– Якій Марині?! Ви про кого? Про ту прищаву бабу з крана? Насмішили!
Денні демони присоромлено ховаються за капюшонами.
– Та все нормально. Я не обідився.
Ваня ретельно вигладжує сорочку, наспівуючи під ніс пісеньки своєї молодості. Чоловічий голос каналу «24» радісно повідомляє, що коали манільського національного зоопарку врятовані: вони перескочили з усохлих евкаліптів на сусідні клени і пречудово там себе почувають. Зоологи всього світу здивовані.
– Шури-мури, - і Ваня загадково підморгує денним демонам.
Що йому треба? Чого він до мене ходить?
Завтра Гальшку виписують з лікарні. Вона вже майже здорова - залишилося кілька шрамів, які ніколи не зійдуть остаточно.
– Бачите, цей шрам, - каже вона Вані, - він на всю жизнь.
– Шрами тільки украшають жінку, - невпевнено відповідає Ваня.
– Де ви таке чули?!
– У книжках читав.
– У книжках про таке не пишуть.
Гальшка скоса розглядає свого гостя, і її нервує його елегантність.
Вирядився непонятно чого, думає вона. Сорочку нап’ялив, одеколоном набризкався, нема чим дихати. Фу. Ненавиджу сорочки й одеколони.
– Мені сьогодні таке странне снилося.
– Що?
– Ваня підсідає ближче.
– Снилося, що в мене є пташка, яка вміє говорити по-людському.
– Странне…
– І ця пташка каже мені: я дуже крута пташка, бо говорити і літати одночасно неможливо, ти або людина - і вмієш говорити, або пташка - і вмієш літати. А я вмію і те, і те.