Звірослов
Шрифт:
Власник гаманця бурмоче собі під ніс текст пісні «Горіла сосна, палала».
– Вибач мені, - шепоче Жанка, - я мушу красти в тебе гроші, щоб люди не подумали, ніби я краща, ніж є насправді.
Вікторія Вікторівна вночі викликала «швидку» - «дьоргало» під ребрами.
– Знаєш що, Жанка, - каже вона, - треба бізнес наш приостановити, бо я боюся.
– Чого боїтеся, Вікторія Вікторівна?
– Розумієш, Жанка, я цілий день жарю пирожки. А потім, уночі, думаю про пирожки.
– Чого боїтеся, Вікторія Вікторівна?
– Смерті, Жанка. Боюся смерті.
Жанка полегшено зітхає.
– Не бійтеся, Вікторія Вікторівна. Вам до смерті ще далеко. Скільки вам років?
– Шістдесят сім.
Жанка мовчить.
– Цей травень ніколи не закінчиться, - несподівано меланхолійно каже баба Віка.
– І не тепло, і не холодно. Ненавижу таку погоду. Дощ кожного дня ллє. Всьо так буяє…
– Так. У місті дуже багато тополиного пуху, а в мене на нього алергія. По через день приступ. Цього року тополі рано зацвіли.
– Бачиш, Жанка, - каже баба Віка, однією рукою масуючи себе там, де мало б бути серце, - у цій країні ніхто нічого доброго не зробить іншим. Понасаджували тополь, бо вони швидко ростуть. А те, що в людей буває алергія на тополиний пух, то їх не цікавило. Ну хіба ж так можна? Це ж преступлєніє.
– Преступлєніє, - повторює Жанка.
– От насадили б соняшників…
– Соняшників?
– Соняшників.
– Соняшників.
Баба Віка замріяно дивиться у вікно. Жанка дивиться на бабу Віку.
– Я десять років продавала на вокзалі сємушки, - каже баба Віка.
– Ну, до пирожків, ти знаєш. Жарила сємушки, розходувала цілі міхи сємушок, і ніколи, щоб ти знала, Жанка, я не бачила соняшників. Що називається - міщанка до мозка костєй, - баба Віка вдавано сміється.
– Як їхати електричкою до Києва, то можна цілі поля соняшників побачити.
– А ти їх бачила, Жанка?
Жанка мнеться. Вона не пам’ятає точно.
– Здається, бачила, - каже вона, - але, може, бачила по телевізору.
– Отак і я! По телевізору. По телевізору все показують… Знаєш що, Жанка? Давай поїдемо до Києва, га? На електричці. Коли соняшники будуть цвісти. Давай?
– Добре, Вікторія Вікторівна, поїдемо.
Вона не сміє підняти голову. Розглядає порепаний асфальт під ногами. Ноги. Форму власних туфель.
Але він іде - Жанка в цьому впевнена. Він наближається. Лоток з морозивом сьогодні вихідний. Він іде до неї, до Жанки.
– Один пиріжок, - каже він і простягає Жанці гривню п’ятдесят.
– З чим?
– Жанка тремтячими руками бере гроші і спідлоба зиркає на нього.
Боже, думає
– А з чим є?
– З картоплею… з м’ясом… з капустою… з цибулею і яйцем… з горохом і… і… і… з абрикосовим джемом.
– Ого! Буде тяжко вибрати!
Він уперше за два роки розглядає Жанку.
У міру товстувата, нічим непримітна жіночка середніх літ. Чи це та сама, що продавала тут пиріжки вчора? І минулого тижня?
– Як вас звати?
– раптом питає він.
Жанка підводиться на ноги. Жанка з ним майже одного зросту, а раніше завжди здавалося, що він високий, як вежа.
– Жанна. Мене звати Жанна.
– Таке якесь… пишне ім’я, - його гучномовець спадає з плеча на землю. Він збентежений.
– Пишне? Ви натякаєте на те, що я товста?
– Ні-ні!
– він нагинається, щоб підняти гучномовець. Мацає руками порепаний асфальт, наче сліпий.
– Я говорив тільки про ім’я. Ім’я - пишне. Так можна було б назвати торт.
– Торт?
Він обмацує асфальт, вона порпається в коробці з пиріжками.
– Який вам пиріжок давати?
На першу колію вокзалу тихо, немов змія, підповзає київська електричка. Двері відчиняються: натовп людей вивалюється на платформу. Годинник на вокзальній вежі показує 13:48. Тополиний пух зависає в повітрі. Кінець. Це кінець, думає Жанка.
Підходять відразу четверо любителів Жанчиних пиріжків.
– Чотири з м’ясом, Жануся.
– З картошкою.
– Сонце, два з абрикосами. У кульочок.
Гучномовець знову на плечі. Він пропихається вперед крізь стіну шкірянок і кросівок.
– Вибачте, мужики, але зараз моя черга. Жанна, - звертається до неї, - прошу, один пиріжок на ваш розсуд. Який дасте, такий буду їсти.
Жанка дерев’яніє. Перебирає в руках пиріжки з різними начинками. Картопля. Горох. М’ясо. Яйце/цибуля. Абрикосовий джем. Холера.
Безпомічно дивиться на нього.
– Слухайте, - шепоче вона вирок самій собі, - що ви за чоловік, якщо навіть пирожок самостійно не можете вибрати?!
Жанка завісила темними шторами вікно. Сидить на ліжку, склавши руки на колінах. Крізь вікно тепер нічого не пробереться.
– Жанна, - каже Бог, - мені не треба вікон, щоб дістатись до тебе. Я всюдисущий.
– А я і не ховаюсь, Боже. Я просто не хочу тебе бачити.
Стає все спекотніше. Жанці доводиться одягати на роботу все легший і все світліший одяг. Її лице обгоріло на сонці і полущилося.
– Ти, Жанка, подібна на малпу, - жартома зауважує Ірма Іванівна, хоча її жарти рідко коли когось смішать.